Житимеш з нами.
Авдій знесилено опустився на лаву; лежав, наляканий почутим і здавалось, ніби його хоронять живцем.
"Ти ж цього хотів, коли просив Господа, щоб сподобив віру Його серед паганистів ширити… Ось, маєш…"
З-за Десни дозорець примчав. Нема вже Седнева, до Мени приступились татари… Любодара те не здивувало. Лічив про себе, загинаючи пальці, через скільки днів чекати їх в тутешній волості. День-два на Мену, день-два на Сосницю, ще день – і вони будуть ген там, за три версти на північ. За Десною навпроти Хоробора Оболоння, городище, не город навіть, – зметуть без затримки. Куди потім рушать? Коли сюди, то скільки в тебе часу, Любодаре? Днів чотири, хай тиждень… Не густо. Ні, не те важливо зараз. Не час тепер важить: перед смертю все одно не надихаєшся. Головне, щоб оборонці не розгубили духу свого до спротиву.
Хто тут ліпше від нього знав, чим усе скінчиться? Ніхто. Проте спокійним був, наче не до смерті йшлось неминучої, а приступався до буденного якогось діла, десятки разів робленого. Головне – не зганьбитися, смерть свою стріти так, щоб татари ті довго її пам'ятали. Малася на те в Любодара своя причина: мусив косооким недоїмку віддати, бо надто довго був перед ними в боргу.
… На межі весни і літа степ був схожий на барвистий перський килим. Рівний, наче стіл, без жодного деревця, тільки попереду, на сході, виднілися гриви[189], здіймаючись, мов ті хвилі над неозорою площиною, вкритою острівцями сивої тонкої ковили, що гнулася під вітром, а між ними в молодій зелені типчака[190] та тонконога, пишаючись власною красою, на повну силу квітували жовтий горицвіт і триколірні братки[191], червоні маки й воронці[192], бузкові півники й сині волошки з конюшиною. Місцями вже піднімала свої сині суцвіття шавлія, що мала змінити в цім святковім коловоді своїх попередників та й завершити, коли почнеться спека, разом із непоказними типчаком та тонконогом свято степового життя. Поки що ж вологи в землі вистачало і степ буяв.
Широкою полосою у півверсти йшла тим степом на схід велика рать з комонних дружин чернігівського, переяславського, смоленського, путивльського та трубчевського князів і піше сіверське ополчення на підводах. На її чолі виступав шестидесятилітній Мстислав Святославич чернігівський. Одесну від тої раті чорніла темна, набагато ширша смуга витолоченого кінськими копитами до самої землі сліду від дружин та охочекомонних полків галичан і волинців, що очолювані галицьким князем Мстиславом Удатним виступали разом із половцями хана Котяна, Мстиславового тестя, чиє військо було ледь не вп'ятеро більшим, аніж галицьке. І вже зовсім десь позаду, відставши від чернігівців на версту чи й більше, тягнулась степом третя, здебільшого піша, руська рать великого князя київського Мстислава Романовича, ще старшого від чернігівського свого тезка: літ під сімдесят було йому.
Прозваний на Русі за доблесть Удатним, князь Мстислав Мстиславич був значно молодшим від двох інших очільників і беззаперечно впевненим у своїй звитязі, через що спогорда дивився на чернігівського та київського князів-дідуганів, котрі були надміру вже обережними щодо зайд-татар. Ті татари вже не перше літо кривдили половців у їх же рідному Дешт-і-Кипчаку – Половецькому полі; кривдили за те, що кипчаки-половці дали притулок мерзенним меркитам, лютим ворогам самого Чингісхана, великого хана татар.
Тепер татарські сотні й тисячі восьмий день поспіль, від самого Дніпра, відступали на схід, все далі вглиб Половецького поля, кидаючи по дорозі гурти скота, свої повозки з добром, часом і золотом та сріблом. Всю ту здобич охоче підбирали русичі. Золото діставалось здебільшого комонним галичанам з половцями, решта ж вдовольнялась менш дорогою здобиччю. Вже на татар ніхто не дивився, як на гідних супротивників, думка більшості була тільки про здобич. Трьохголова руська рать обважніла надбаним, сп'яніла від маленьких легких перемог і єдиною бідою здавалася всим лише задушлива степова спека – мріялося руським воям хоч би десь знайти затінок чи річкову прохолоду.
Комонний десяток Любодара був у головнім дозорі – за якусь версту попереду чернігівської раті. Дісталися тих грив, що від ранку бовваніли перед очима, піднялися на першу – внизу між ними в широкій долині річка-невеличка, може, сажнів з десять шириною, половці Каялою звуть, русичі Калкою. Грива правого берега вища, одесну кам'янистий пагорб на ній, зате лівий берег, хоча й нижчий, втім увесь порізаний неглибокими ярами та балками, що поросли чагарником. Галицька рать саме переправилась через річку й розтікшись по зритому весняними водами берегу, розморена спекою, явно чогось очікувала. Половецької хмари видно не було – певно, пішла вже вперед. Одні в річці коней поїли, деякі, забрівши, вмивалися, аби хоч трохи освіжитись: навколо були тиша, спокій, хотілось до води.
Десяток збирався вже повертати назад, до своїх, коли ж це з лівого берега, з-за гриви, вітер доніс знайомий кожному ратнику гул від тисяч, десятків тисяч кінських копит. Січа! За пагорбами нічого побачити не вдавалось, тож десятник Гюрята наказав Любодарові, як наймолодшому:
– Мчи до князів! Передай, що січа там. Ми тут будемо.
Ті півверсти, що лишались, Любодар на своєму Орлику здолав умить і князям, Мстиславу Святославичу та своєму, Михайлові переяславському, все оповів. Князівські дружини пришпорили коней і ось уже знову перед Любодаровими очима з'явилася Калка. Тепер видно було, як вдалині, за річкою, верх гриви затопило половецьке військо й почало подаватися назад, до річки – ніби то рука якогось велетня сунула перед собою по степу, мов по столу, темний кипчацький натовп. А галичани з волинцями раптом заворушились, забігали в безладі, почали вдягати броню, сідати на коней, з-за Калки долинали стривожені крики їхніх начальників – князів чи воєвод.
Тим часом половці не витримали натиску невидимого поки що Любодарові суперника і безладною лавою сипонули з гриви лівого берега по схилу вниз, до Калки. Кілька десятків тисяч вершників заполонили собою увесь видимий оку простір на сході – мчали, куди очі дивляться: вмить зруйнували щойно почате шикування галицько-волинських дружин. За половцями з'явились лави татар і прямо на їхніх плечах наскочили на галичан Мстислава Удатного. Чернігівським полкам з протилежного високого берега все було видно як на долоні. Зім'яті втікаючими половцями, заскочені зненацька галичани під градом стріл тримались, як могли та все ж поволі подавались назад.
Захвилювались і чернігівці.
– До бою! – велів Мстислав Святославич і помахом меча в десниці послав свої полки через річку, назустріч решткам втікаючих половців. Та ледь встигли сіверські дружини, продершись через безладний натовп втікачів, вибратись на протилежний берег, як на них раптом ніби з неба посипався дощ чорних стріл і татари у вивернутих смухом назовні кожухах та шапках з лисячого хутра на своїх низеньких сірих волохатих кониках впали на руські ряди, мов грім з ясного неба, закрутивши навкруг русичів смертельну коловерть.
Стріли летіли й летіли, і порятунку від них не було. Іржали поранені коні, падали під копита дружинники, ряди порушились, чернігівська рать, мов отара овець, збилась докупи й тоді потрійне коло татарських стрільців на конях розімкнулось, щоб пропустити головну свою ударну силу – важкоозброєних вершників зі списами. Живий таран, розігнавшись по схилу, вже мчав на приголомшених русичів: кілька тисяч закутих в залізні обладунки і вершників, і коней. Удар був страшним. Третину комонної чернігівської раті змело у Калку, прямо на ряди пішців, що саме поспішали на допомогу своїм. Татарська легка кіннота, вчинивши свою лиху справу на лівому березі, взялась тепер за піших руських воїв, що вціліли від удару кінного тарану – спочатку били стрілами на вибір тих, котрі борсались у воді, а потім взялися мечами добивати втікаючих.
Та все ж княжі дружини не дарма їли свій хліб, то були ліпші вої Русі. Навіть у такому безнадійному становищі рештки дружини Мстислава Святославича оговтались і закипіла жорстока січа з татарами, котрі тепер набагато переважали своїм числом оборонців.
Чернігівський князь угледівши мигцем, що на кам'янистому пагорбі над Калкою з'явились раптом свіжі руські сили – то підійшов нарешті старий Мстислав київський – гукнув до Любодара, що опинився якраз поруч із ним:
– Мчи туди! – вказав мечем на пагорб: – Пощо стоять, мов засватані?! Помочі треба!
Дивом якимось вдалося Любодарові пробитись із січі; мчав уздовж Калки до пагорба, а йому напереріз раптом понеслись розгромлені рештки галичан з Мстиславом Удатним на чолі. Любодар з конем опинився на шляху котрогось втікача в дорогих обладунках і княжому корзні через плече, той змахнув шаблею і плазом щосили влупив Любодарового Орлика по крупу – жереб рвонув, мов навіжений, дивом встиг проскочити перед цілим натовпом втікачів, але перед самим пагорбом почав припадати на праву задню ногу. Любодар зиркнув назад – кінське стегно було розпанахане тим ударом княжої шаблі й за сотню кроків від київської раті Орлик, жалісно заіржавши, впав.
– Помочі Чернігів просить! – не своїм голосом волав Любодар, бігом уже долаючи останні сажні. – Великий княже, поміч нам дай!
Та коли захеканий, знесилений Любодар, забувши й про поклон, спинився перед Мстиславом Романовичем, київський князь лише головою в бік бойовища кивнув:
– Пізно…
Любодар озирнувся. Рештки чернігівської раті щодуху мчали на захід, до Дніпра, за ними гнались татари, своїми страшними списами з гачками біля вістря стягували втікаючих русичів з сідла, вправно метали аркани – цвіт руського воїнства падав на траву, гинув під копитами чужих і своїх коней…
– Став табір! – хрипким від хвилювання голосом гукнув старий князь.