Може воно й на краще: торки лісу бояться!
– Н-ну! – зірвавши з місця Грака, він риссю перелетів помілілий восени брід під горою, не озираючись, помчав до недалекого Коропа – тут протока, завернувши одесну та відійшовши від города на кількасот сажнів, була від Обижані зовсім близько. Задесенці наздогнали його вже біля неглибокого броду – десь на дві четверті нижче кінського черева: здійнявши бризки, перехопились на протилежний берег. Туман майже розвіявся, вітер, що піднявся, був по-осінньому пронизливим. Навзаводи подалися понад протокою на полудень, аж гула земля і злякана риба скидалася в Коропі.
Зробивши лугом чимале коло, завернули ошую й неслися тепер по самому краю деснянської заплави, а чужинського табуна ніде на лузі не було видно. Зате над городом кружляло вороння, а ближче до посаду ріс, клубами здіймався в небо темно-сірий стовп диму. В Любима недобре тьохнуло серце: "Палять!" і він смикнув повід одесну. Грак вилетів на пагорб над заплавою – до ниви – і ось він, табун торків: за перестріл чи й ближче! Не було вже часу й можливості щось думати або з кимось радитись: Любим перехопив зручніше списа й уперіщив його оскепищем Грака по крупу. Вороний, ображено збрикнувши, рвонув уперед і за мить аж стелився над землею. Любим кинув оком назад: задесенські родовичі майже не відставали. Тоді він, піднявши списа над головою, закричав нелюдським голосом, аби налякати чужих коней і понісся прямо на кількох комонних торків скраю велетенського табуна, котрі здивовано, не розібравшись ще, що перед ними коїться, дивилися на несподіваних нападників – до них лишалося не більше півста сажнів...
****
... Чотири сотні комонних гриднів на чолі зі своїм князем стояли на узліссі соснового бору. Під Володимиром був його улюблений, ігреневої[131] масті жереб на ймення Вітер, котрого завжди тримав при собі у походах. На захід від лісу, десь за версту, виднівся за нивами обнесений частоколом город. Ошую мерехтіли під сонцем блискітки на хвилях неширокої річки. Троє дозорців повернулися від города. Володимир кивком голови дав дозвіл говорити. Десятник першої сотні Середа, що був посланий на чолі дозору, стурбовано нахмурив брови:
– Близько підійти не змогли, княже, то ми з Вовчком спішилися й понад річкою, верболозами прокралися за півтора перестріли, ледь не до самого посаду. Лізуть торки на стіну. Город тримається. Оця річка під самим посадом тече. Коні торків аж за нею – не відаю, чому вони коней так далеко полишили.
Володимир махнув рукою, аби підвели Кудлая.
– Що це за річка? Куди тече?
– Ятриця, княже, – нагнув голову навчений вже Кудлай, – За горадам в пратоку впадає.
– Між торками й табуном вода, – поглянув на Путяту князь. – Це добре.
Раптом перед стіною здійнявся в небо темний дим, все збільшуючись та збільшуючись, він, це навіть з бору було видно, почав посуватися на город. Скоро диму стало стільки, що вже нічого не було видно, що там коїться.
– Бити треба, княже, – тисяцький аж на стременах підвівся, намагаючись розгледіти бодай щось біля города, – коли там вода, то і втекти їм нікуди.
– Бачу. За димом вони й не доберуть скільки нас.
– Та й підмоги для города не ждуть, – на знак згоди кивнув Путята, – аби ж тільки з-за стін помогли!
Коли у князя під рукою хоча б чотири тисячі, він ще може залишитися позаду їх. Коли ж чотири сотні – має йти попереду. Володимир простягнув десницю до гридня, свого зброєносця, що був на коні одесну й трохи позад нього і той подав йому списа. Князь, підвівшись на стременах, обернувся до гриднів:
– Дружино! Іду перед вами! Русь!
– Русь!! – ревонули чотири сотні могутніх горлянок і Володимир зірвав з місця свого красеня, той помчав, набираючи швидкість, два десятки охорони за помахом Путяти поспішили оточити князя: чотири сотні найліпших руських воїв понеслися до бойовища, мов камінь з пращі.
... Ледь тільки зайнявся стіжок на посаді лівіше Полуденних воріт, як Сивер зрозумів: ось воно, те, чого так боявся!
– Діду! – щосили закричав Одинцеві: – Воду до сьомої сотні! Усю під стіни, яка тільки є! – І сам притьмом подався по стіні туди.
Вітер піднявся рвучкий, весь час мінявся, дув то зі сходу, то з полудня, ніс дим прямо на город. Три посадські сотні тримали оборону на стіні, ще по два десятки кращих стрільців від кожної вільної сотні їм підсобляли, змагаючись зі стрільцями кочовиків, третя сотня, розібравши кілька хлівів поблизу Полуденних воріт, підпирала їхні стулки колодами й жердинами – зміцнювала проти можливого тарану, решта стояли на своїх місцях – Сивер беріг сили, бо ніхто не знає, скільки триватиме облога та як воно повернеться, а зайві при обороні стіни тільки заважатимуть.
Дим немилосердно різав очі лівому крилу сьомої сотні Третяка, але й торки не витримали, десяток драбин свого правого крила теж прибрали – ззаду на них наступала пожежа.
– Стрільці! Бий у дим! – По тому, як вогонь наближався до стіни, Сивер зрозумів, що там хтось підкидає дерево, живить пожежу. Коли ж черговий порив вітру відніс дим одесну, помітив кілька постатей в лискучій броні. Варяги! Авжеж, хто ж іще?! Стріли щезали в диму, хтозна, чи вдалося вцілити когось отак навмання, та сидіти склавши руки й чекати, доки тебе за просто так підсмажать, то останнє діло.
А вогонь був уже хіба що за два сажні від стіни, язики його при великих поривах вітру інколи вже лизали посірілий дубовий частокіл, що місцями почав обвуглюватися, ставав чорним від кіптяви.
– Воду сюди! – Озарич зривав голос та внизу почули, скоро вже отроки й жони, ставши по наказу Одинця довгим чепом, по сходах передавали цеберка з нею на стіну від самого колодязя, що був аж за півста сажнів від сьомої сотні. Кашляючи від диму, десяток Мишати лив і лив її униз, на почорнілий частокіл, але те хіба що відтягувало неминучий спалах пересохлого старого дуба – вогонь уже паласав поруч із стіною – зайнялося те дерево, котрим ковуї, готуючись до приступу, закидали рів.
– Діду, більше води! – у відчаї драв горлянку Сивер, а коли зиркнув за стіну, то не повірив своїм очам: від бору з-за диму вилітали якісь комонні зі списами й черленими щитами – десяток за десятком – мчали трьома кривими вуличками посаду, забираючи одесну, підлітали до стіни й умить зминали спішених торків, котрі в запалі битви не могли второпати, що діється. Отам, в першій лаві, хто ж то в червоному корзні? Корзно – одіж княжа... І знамено на списі майорить – князь! Який?! Двоє князів в один день – забагато!
Стіна та страх серед ковуїв спалахнули одночасно. Спішений торк, коли поряд немає його коня, клякне перед комонним суперником, як жаба перед вужем. Коли в спину кочовикам під стіною вдарила, мов грім з ясного неба, комонна дружина київського князя, а коні їхні були полишені аж ген, за річкою, ковуї, мов отара без барана, взялися тікати хто куди: збившись у натовп і показавши раптовому ворогу спину, перетворились на беззахисне стадо.
– Відчиняй ворота! – Сивер забув навіть про пожежу: слід було завдати свого удару, доки ворог не оговтався – він бачив, що комонних лише кілька сотень. Третя сотня не могла доперти, що сталося, згори їм кричали й інші, на стіні утворився безлад і Озарич гайнув униз, встигнувши на ходу гукнути Третякові:
– Твоя сотня стіну гасить!
Той лайнувся, пом'янувши лихим словом новоспеченого воєводу і розчепірив руки перед своїми:
– Куди?! За відра!
Коли ворота все ж розчинилися і безладний натовп коропських мужів вивалив з города, ковуї розгубилися остаточно і досить скоро вже не здатні були чинити хоч якогось опору: їх ганяли уздовж стіни, загонили в Ятрицю і скоро земля так просякла чужою кров'ю, що місцями аж хлюпала під ногами. Лише коли розбурхана вітром пожежа охопила чи не третину зруйнованого посаду, а від палаючого в рові дерева зайнялася стіна, городяни, забувши про все на світі, кинулися гасити пожежу – нема нічого страшнішого, аніж вогонь, що ось-ось охопить дерев'яний город!
Стомлений за день Дажбог-Лад, наближаючись до виднокола, мовчки споглядав на своїх онуків, не знаючи, радіти йому за них чи сумувати. А в задимленому небі так само кружляло грайвороння і йому не було числа...
... Мстиша Свейнальдсон, дивлячись, як дим та вогонь підібралися впритул до стіни, подумки вже святкував звитягу, коли, зиркнувши випадково до бору, побачив за якихось півста сажнів від поновленого мосту комонну рать, що неслася прямо на посад і на чолі її вишіло знамено з тризубом – знак його заклятого ворога – поганина-робичича Володимира. Якусь мить Мстиша не міг второпати: ввижається це йому чи діється насправді?! Та коли озирнувся на боки, то помітив розгублену здивованість Інґвара і своєї найближчої дружини. Тоді вже на нього повалилося небо і відчай охопив душу. Якби старший Свенельдич мав норов свого молодшого брата Людвіка, він би беззаперечно вдарив у спину тому клятому Володимирові, але Мстиша був, як завжди, надто обережний, надміру передбачливий – а раптом це лише перші кілька сотень і за ними ось-ось з'являться інші, адже не може великий князь повертатися від в'ятичів з кількома лише сотнями! Здогадка, що це повернення Володимира від в'ятичів, осяяла Свенельдича миттєво, але чому ж Бог відвернувся від ізгоя-християнина Мстиші та прийняв сторону нечестивого поганина?!
Знак цей був настільки лиховісним, що світлий князь Мстислав, не випробовуючи більше долю, підняв свого коня дибки і з розвороту послав його вчвал, не потурбувавшись навіть про долю тих двох чи й більше десятків своїх отроків, що лишилися на протилежному березі річки палити посад. Розгублені цим вчинком свого князя, варязькі дружинники подалися слідом – геть від города, що ось-ось мав був упасти їм прямо в руки.
Мстислав мчав проти сонця не розбираючи дороги, мало що бачачи попереду, цілком віддавшись на волю коня, аж доки не налетів на табун, біля котрого в здійнятій комонними пилюці творилася якась несусвітня колотнеча...
... Сіверяни, як і вся Русь, не люблять комонної січі, воліють по можливості стояти обома ногами на Матері-землі: від неї сила йде і опора вона в бою непохитна. Любим зі своїми задесенцями налетівши раптово на табун, з першими трьома торками якось справився, та коли спробували зрушити з місця кілька тисяч стриножених коней, на них налетіли решта ковуїв.