А в самому центрі, поряд із казанком, у великому полумиску, гордовито лежить свіженький, з вулика, мед, прямо у вощині, із зрізаним забрусом, лежить і мерехтить під сонячними промінчиками, що пробиваються крізь вербове листя, немов це і не мед, а гора самоцвітів!
– Ну, нехай бджоли рояться!
Зблиснула на сонці своїм денцем і чарчина, неначе медові підморгнула, покотилась вниз тепла хвиля, а тоді кожен, заздалегідь тримаючи напохваті: хто грибочок, хто – ложку юшки (найзатятіший рибалка!), а хто, – ну, звісно, бджоляр, – шматок стільника з медом, смакує одразу ж своє, улюблене.
Придавиш язиком до піднебіння стільник і підступить до горла неповторний, духмяний аромат свіжого меду, – першого в цьому році лугового квіткового меду. Ніколи вже не повториться він в такому букеті з усіма нюансами та відтінками, як в щойно зрізаному стільникові. Розбірливий смак досвідченого пасічника безпомилково вчуває в ньому всі пахощі та смаки квітучого лугу: білої і червоної конюшини, жовтих півників, суріпки, дягиля та буркуна, приправлені духом липового або вербового вулика, вощини, освячені живою енергією бджолиної сім'ї, що віддала йому частку самої себе.
А юшка! На деснянській воді, з димком, зварена з умінням і досвідом – то справжні ліки для тіла та душі.
Хто б там чим не закусив після першої чарки, якою б улюбленою не була інша страва, але юшка завжди займає центральне місце в цьому століттями освяченому дійстві.
За другою чаркою вже починаються розмови: про нинішній луговий взяток, про рої, про бджолині хвороби, про щурку, що повадилася оце до пасіки, про те, куди краще буде перевезти пасіку на липу та гречку. Слова зпадають з вуст поволі, з нехіттю, немов самі собою, кожне – на вагу золота. Гості в розмову не втручаються: говорять лише чаклуни-пасічники. Непосвяченому в їхнє братство сказати щось розумне про бджіл, не осоромившись при цьому, – зась! Який небудь новачок, та ще й з міста, вперше потрапивши на пасіку, до ладу не вигадавши нічого розумнішого, скаже отак, не подумавши:
– Що ж ви все про бджоли та про бджоли? Ну бджоли, ну мед, ну смачно, і гарно тут у вас, та тільки що вже такого особливого у ваших бджолах? От для мене що вони є, що нема, все одно.
– Що особливого?! Та чи ж є на світі ще одна така комаха, як Бджола? Та нам, людям, повчитись у Бджоли ще треба! – суворо одказує йому дядько Михайло, називаючи всіх бджіл, як здавна серед пасічників повелось, одним числом – "Бджола", та ще й з такою повагою в голосі при цьому, що стає зрозумілим: якби він це слово писав, то неодмінно з великої букви.
– Якби ми всі так трудились, як вона! А який порядок у сім'ї! А ти знаєш, що стільник має бездоганну геометрію шестикутника і це Бджола робить без жодного інструмента! А мед Бджола за кілька кілометрів приносить, і ніхто ще не знає, як вона дорогу назад знаходить.
– Ти розкажи йому, як Бджола, знайшовши медонос з добрим взятком, розповідає в своєму танці всій сім'ї про дорогу до нього, – вступає в розмову дядько Дмитро. – І решта бджіл після її розповіді безпомилково те місце знаходять! За кілометри від вулика!
– От ви там у місті і не замислюєтесь навіть, – вступає в розмову батько, – що якби, не приведи , Господи, бджіл не було, то не було б на Землі ні квітів, ні овочів, ні яблука, ні вишні, саду б не було, і дерев інших також. Бо хто б їх запилив? Ото ж бо!
– А я тобі ще таке скажу, – це вже дядько Василь, – іншого такого продукту, як мед, на Землі більше немає, стільки в ньому корисних речовин. А прополіс, а перга, а маточчине молочко! Та назви ти мені хоч одну живу істоту в світі, яка б такий продукт робила, стільки користі приносила. І нічого ні в кого не відбирає, і нічого за свою роботу ні в кого не вимагає!
Новачок вже й не радий, що бовкнув таке і сидить присоромлений, бо що ж він може заперечити, необізнаний, господарям пасіки, закоханим без міри в свою справу, в Бджолу, усвідомившим її величне призначення на Землі. Притихло на якийсь час товариство, налаштоване бджолярами на філософський лад, розмірковуючи кожен про своє, і лише зрідка обмінюючись думками про те, як розумно влаштовано все в цьому світі.
Та ось розмова переходить на рибу і відразу пожвавлюється. Тут, вважай, кожному є про що розповісти чи вставити свої "п'ять копійок".
– Розповідав мені колись Андрій Скоп, – починає батько, – як він одного разу на Петра по рибу сходив. Велосипеди тоді далеко не у всіх були, а він же ще й кульгавий, горека. З опісля обіду почав готуватись, вудки налаштував, горох зварив під вечір, черв'яків накопав біля риботинської ферми, взяв і харчів, і казанка солдатського – щоб заради такого празника юшку зварити на Десні. Склав оте все в звичайний крапив'яний мішок та й залишив на ніч на призьбі біля входу. Встав, як годиться, раненько, ще поночі, да-а...
Як гарний оповідач, батько замовкає, витримує паузу. Товариство, сите, задоволене, пасікою умиротворене, спокійно чекає, що ж буде далі.
– Вийшов із хати, на одне плече вудки поклав, на інше – мішок свій закинув. Важкуватий мішок. Нічого собі, думає, оце наклав заради Петра. Нехай. Треба ж колись і відпочити, а то все робота та робота. Пішов...
Знову коротка пауза.
– Іде, кульгає. Мішок важкенький. Нічого, думає, все ж таки празник сьогодні, на Десні вже душу відведу. Мимо Харчихи, через Станки, іде в Журавльове. Та й важкий же мішок, хай йому грець! Стане, на інше плече перекине, відсапнеться трохи – далі кульгає...
Компанія зосереджено вже слухає.
– На велосипедах рибалки вже обігнали його, потім, дивиться і ті, хто пішака, як він, теж вперед вирвались. Куди ж мені, кульгавому, думає, до них рівнятись. Ще й мішка, дурень, наклав, мов на двох. Якби не мішок – був би вже на місці. Ну, дійшов таки до Десни. Іде по кручі – і тут місце зайняте, і тут у гатці рибалка сидить, і тут... Пройшов аж до плесу – ніде й сісти. Ясне діло: на Петра рибу на Десні половити – свята річ, тому і рибалок повно. Вже й настрій підупав. Повернувся, пішов назад. Аж за Забокою знайшов вільне місце в кущах...
Розуміючи, що розв'язка вже близько, всі піднімають голови, вслухаються.
... – Сів на кручі, зкрутив цигарку, закурив. Дай, думає, сипону зараз гороху в Десну, треба ж рибу підманити. Мішок поряд лежить; розв'язав його, сунув туди руку, щоб витягнути торбинку з горохом – що за чортівня? Ширше мішок розкрив, дивиться, а там – глина!...
Компанія регоче.
– Андрій нічого второпати не може. Добрих півтора відра глини приперти на своєму горбу з Коропа на Десну! Хто ж це так познущався – мішок підмінив? Ну, думає, взнаю, – руки-ноги повисмикую. Оце відпочив на Петра!..
Знову регіт.
... – Оце половив рибку на горох! Та того злощасного мішка хвать обома руками, та як розмахнувся, – казав, мало не на середину закинув.
– Га-га-га!!
... – Подивився на вудки – ну що з ними робити? Нікому ж не розповіси – на сміх піднімуть! Іти в п'ять ранку назад з вудками, з порожніми руками? Таке зло розібрало – полетіли вудки в Забоку. Казав, жбурнув, а тоді пожалкував. Добре, стояв чийсь човен біля берега, прикутий до верби. То виламав суху гілляку та якось притягнув зв'язані в оберемок вудки до себе, та вже ж заховав у кущах, щоб таки не йти зранку з ними додому, не соромитись...
– То хто ж то йому так?! – запитує завжди суворий, а зараз розвеселілий, старий козак дід Супрун, батьків дядько.
– Ну ось слухайте ж... Приходить Андрій додому, дивиться – стоїть його мішок на призьбі, там, де він його звечора і залишив. Ви ж знаєте Андрія, жив він тоді з сестрою, без жінки...
Та саме корову видоїла, збиралась виганяти її на пашу; Андрія побачила, – аж помирає зо сміху:
– Ну, як рибка, братику? Відпер мою глину на Десну? Ха-ха-ха! Я ж учора, вже присмерком, принесла в мішку глини, хотіла піч після празників підмазати, вранці встала, дивлюсь – нема мішка з глиною. Хай Бог милує, чи вкрав хтось? Гляну – твій стоїть із горохом та казанком. Оце, думаю, – а сама аж давиться від сміху, – половить Андрій рибки!
Сите, вдоволене товариство від душі регоче, навіть дід Супрун посміхається.
– Розповідав мені Андрій, – завершує батько, – тиждень потому без настрою був. Отак по рибу ходять!
...Юшка давно виїдена, доходить черга до лугового чаю на молодих пагінцях та листі ожини, дикої смородини і груші. Ех, і духмяний же ж луговий чай! Та ще як до нього вприкуску мед на стільнику – м-м-м!
Хто хоч раз у житті смакував на пасіці біля Десни справжню юшку, свіжий, щойно з вулика, мед, луговий чай, хто вдихав на повні груди запахи Десни, лугу, пасіки, хто зміг ввібрати там все це в себе, впустити в своє серце, той вже знатиме напевно, що то воно є – смак української волі!
Сонце помалу, помалу, а все ж опускається за Стару Десну; вітерець, що трохи розганяв задушливу спеку, поволі стихає; замість спеки по лугові розливається лагідне та ніжне, немов качиний пух, тепло; все в природі, наморившись за довгий літній день, лаштується до короткого нічного відпочинку і навіть невгамовні бджілки-трудівниці все рідше і рідше снують у повітрі.
Гості, задоволені понад усе, ситі та відпочилі душею, духом пасіки просякнуті і через те трохи розморені та вайлуваті, мандрують десь лугом додому. Бджолярі, оглянувши вулики, оцінивши сьогоднішній, при гарній днині, вдалий взяток, дають змогу сім'ям спокійно приготуватись до ночі. Та й самі, пропахлі солодким димом від вербового трухляка, вже лаштуються на своїх нешироких топчанах до сну.
І нехай ті їхні "ложа", устелені солом'яними в'язаними матами, далеко не такі зручні, як домашнє ліжко, бо й вужчі від нього і куди жорсткіші, але сон на пасіці навалюється миттєво, немовби засипає тебе з головою і ти засинаєш, навіть не встигнувши звикнути до своєї жорсткої постелі, таким міцним солодким сном, яким сплять лише маленькі діти та праведники.
До всього, раптом з'ясовується: як багато, часом, значать у нашому житті символи, ці стовпи, на котрі надійно спирається наш духовний світ! І озираючись назад, ти розумієш, що чи не найпершим символом деснянського світу стала для тебе батьківська пасіка. Лише вісім літ поталанило тобі бувати на ній, але в пам'яті вона назавжди залишилась уособленням спокою, миру та злагоди, ідеалом земного буття, а Бджола – прямо-таки зразком для наслідування.