Спокута

Василь Гайворонський (Гайдарівський)

Сторінка 14 з 38

Тоді Надія Трохимівна з полегкістю зітхнула і запропонувала йти в село.

Діти також повеселішали; старша відрекомендувалася Улянкою, сказала, що їй уже минуло чотири рочки і уміє казати вірші.

Надія Трохимівна хвалила святогірську місцевість, запевняла, що тутешнє повітря тяжко хворих людей ставить на ноги — це вона мала на увазі себе. Два роки тому привіз її сюди Микола дуже хвору, і якось оклигала, не зважаючи на страхіття: втрата чоловіка, народний голод. В цьому селі також багато селян вимерло...

В село ввійшли через чийсь запущений двір, де влітку, либонь, нічого, крім рясного бур'яну не росло. Та й інші подвір'я мало чим відрізнялися.

Та ось маленькі проводирі повернули в подвір'я, де все було не так, як у людей — і хата стояла побілена з просторим квітником біля порогу, де ще й досі цвіли чорнобривці. Здивувало Ольгу Павлівну устаткування хати, наче це була квартира заможного міського мешканця. У всіх чотирьох кімнатах дерев'яні підлоги, на вікнах фіранки, ріжних Гатунків меблі.

— Вашому господареві живеться не гірше, як великому начальникові, — висловила свої враження Ольга Павлівна.

— Все це набув Валентин за останні два роки, — пояснювала Надія Трохимівна. — Хата була дуже занедбана. Колись вона належала заможному селянинові; його кудись вивезли в роки колективізації. Валентин уклав у цю хату і грошви, і матеріалу.

— А його часом розкулачити не можуть? — спитала Ольга Павлівна.

— Сьогодні все можливе. Шофери, як правило, люди спритні й скрізь бажані, а тому їх ніхто не чіпає. Не дай, Боже, щось трапиться з Валентином, тоді мені кінець.

— Ви маєте чудового сина, Надіє Трохимівно, — заспокійливо мовила Ольга Павлівна.

— Я й чоловіка мала... — хотіла поділитися своєю журбою Надія Трохимівна. — Як же Миколі ведеться в Підверб'янці? Чи й справді йому так добре як ото він пише?

— Можете пишатися вашим сином, бо він чесна людина і неправди вам не напише. Його я знаю дуже добре.

Жінки розмовляли, доки не повернулася з праці Галина, моторна молодичка, густо всіяна веснянками.

— Гриць, отой шофер, що вас підвозив, казав мені, ніби ви молодша сестра нашої баби Надії, — ручкаючись з Ольгою Павлівною, казала господиня. — Наш Гриць іноді любить щось вигадати.

Він недалеко відійшов від правди, — жартома відповіла Ольга Павлівна.

Жінки вдалися в розмови. Виявилося, що в них було багато спільного. Схаменувшись, Галина повідомила що за якусь годину приїде Валентин, не забуде відвідати їх і Гриць, та й ще дехто заскочить — треба приготувати вечерю. І тут же негайно розпреділила кухарські обов'язки приємними запахами.

Повернувся додому й дебелий широкоплечий господар. Він також привітно прийняв Ольгу Павлівну, попросив її частіше навідуватися до них у Святогірське, щоб баба Надія не так відчувала самотність.

Прийшов і Гриць; він почувався як дома. Не встиг привітатися, як на нього почіплялися діти — тут його всі любили.

Прийшли ще два гості: один високий і худий, його Валентин відрекомендував Ользі Павлівні товаришем Гавриком, аґентом відділу постачання, а другий, з кругленьким черевцем, туго обтягнений полами піджака, — начальник відділу постачання товариш Порохня.

У хаті зробилося гамірко і глітно. Галина зіставила два столи, і незабаром за ними повсідалися усі гості й господар. Стіл заставили стравами й горілкою. Господиня стежила за гістьми і припрошувала їх не цуратися їжі, а Валентин пильнував, щоб склянки не були порожні. Горілка підвищувала настрій і розв'язувала язики. В той час, як Гриць пробував щось заспівати, червонопикий начальник почав був обвинувачувати цибатого аґента в шахрайстві, нібито аґент не доплатив начальникові не менше двох тисяч карбованців. Це приблизно, а в дійсності більше, значно більше, — запевняв він. Валентин також мав якісь претензії до аґента. Той хвилювався, скидав окуляри, протирав скельця й знову накладав на ніс, а за хвилину знову робив те саме.

— Я годую вас два роки, — казав він, вимахуючи окулярами. — І далі годуватиму, але вимагаю від вас довір'я.

— А ми вимагаємо своєї пайки, — спокійно відповідав Валентин.

— Ей ви, комерсанти, — звернулася до них Галина. — Припиніть вашу суперечку негайно...

Гриць ніби цієї миті й чекав — зразу ж затягнув пісню, а Ольга Павлівна підхопила. Виявилося, що вони обоє дуже добре співали. Всі уважно слухали їх, забувши за сварку, за непорозуміння.

Ранком розпочався осінній дощ і м'якенько, ніби пустуючи, стукотів у шиби вікон.

До маленької кімнати, куди Ольгу Павлівну поклали спати, доносилися веселі дитячі голоси; щось казала дітям Надія Трохимівна.

Ольга Павлівна була вже в кухні, як до неї прибігли діти. Петрик обхопив її рученятами, приказуючи:

— Це моя баба... Це моя баба...

— Баба Ольга, — поправила Надія Трохимівна.

— Моя баба Ольга...

Ольга Павлівна з любов'ю пригорнула дитину до себе.

Улянка мала свою бабу — Надію Трохимівну.

— Поки ми вчора бенкетували, — казала Надія Трохимівна, — діти поділили поміж себе бабів, і це Петрик розпочав ініціативу поділу, хоч він усіх любить.

— Славний з нього козак! — похвалила Ольга Павлівна.

Розваживши дітей, почали вмиватися, снідати, а головне — розмовляти. Господарів вже не було дома — пішли рано на роботу.

— Я ще маю намір, Надіє Трохимівно, від вас заїхати до Харкова, — казала Ольга Павлівна. — Там було багацько близьких знайомих, і хто зна, чи знайду тепер когось, адже багатьох позабирали.

— І добирають тих, кого ще не встигли, — додала Надія Трохимівна. — А тому я не бачу жодної доцільности у вашій поїздці; куди б ви не прийшли, ви будете небажаним гостем. Сьогодні усі знайомства, приятелювання вважаються недійсними. На кожного дивляться як на можливого провокатора, особливо викличе здивування ваша з'ява.

— Чому саме моя? — спитала Ольга Павлівна.

— Тому, що ви як комуністка, повинні б уникати позапартійного товариства.

— Помиляєтесь, Надіє Трохимівно, я безпартійна...

— Безпартійна більшовичка і дружина видатного члена партії, — поквапилась висловити свою думку Надія Трохимівна.

— Мене знають мої приятельки і приятелі як щиру українку, — підвищеним голосом казала Ольга Павлівна. — Такою знав мене і ваш чоловік Степан Леонтійович.

— Бачите яка я... Цілком розучилася розмовляти з людьми, роблюся зла і брутальна, та ще й з такою доброю душею як ви, Ольго Павлівно. Вибачте, дорогенька...

— Пережите дається взнаки, — заспокійливо мовила Ольга Павлівна. — Не легко й мені; покищо безпосередньо лихо мене ще не діткнулося, та чи я знаю, як довго мені доведеться бути на волі — усе можливе в цій країні, де так оспівується життя громадянина. Ото ж я й хочу, поки можу, декому допомогти хоча б матеріально. Може ви знаєте наших людей, що бідують?

— Знаю, — упевнено відповіла Надія Трохимівна. — Декому поміч як з неба упаде. А скільки мільйонів українців потребують допомоги — їхні родини повикидали з державних будинків, позвільнювано з праці... Тільки приготуйтесь до несподіванок, можуть схопити вас просто на вулиці серед білого дня і зникнете без сліду. На сексотах примається земля.

Розмова не вщухала. Надія Трохимівна не могла стримуватись від гострих, іноді терпких зауважень, але Ольга Павлівна знаходила в собі силу не втрачати рівновагу, розуміла її.

День минав швидко. Жученки повернулися додому разом. За вечерею Ольга Павлівна сказала, що вже час залишити приємне гостювання і їхати за пляном до Харкова. Вона запевняла гостинну родину, що навідається до них іншим разом і то не сама, а з Миколою.

Стомлені господарі і діти полягали відпочивати, а жінки посідали за кухонним столом. Часу залишилось обмаль — Валентин казав, що потяг відходить до Харкова ранком, а про основне ніби й не починали говорити. У хаті було спокійно, лише у вікно стукали краплі дощу.

— Нас ніхто не почує? — спитала пошепки Ольга Павлівна.

— У нас уміють мовчати, — відповіла Надія Трохимівна. Вона пильно подивилась на Ольгу Павлівну і, трохи подумавши, сказала:

— Чому воно так, Ольго Павлівно, я не знаю, але ви перша після мого чоловіка, до кого я маю довір'я. І дуже прошу мені також вірити.

— Я вам вірю...

Надія Трохимівна нервово стискала пальці й зворушено спитала:

— Скажіть, будьте ласкаві, невже Україні безнадійно прийшов кінець?

— Я думаю, що наше становище жахливе, але не безнадійне, — поміркувавши, відповіла Ольга Павлівна.

— Що ж нас обнадіює? — з недовір'ям промовила Надія Трохимівна.

— Страждання. Люди, що навчилися страждати, дуже терпеливі.

— А хто звикає до страждань, у того виробляється вдача раба, — дійшла висновку Надія Трохимівна.

— Раби держав своїх не будують, — заперечувала Ольга Павлівна. — Ми завжди мали свою державу і будемо мати.

— Боюсь, щоб не перетворились ми на провансальців, — мовила схвильована Надія Трохимівна. — Будемо гарно співати, спритно танцювати, їсти вареники та ще залишиться своєрідний акцент у вимові російських слів. Отака може бути Україна.

— Такою її бажає бачити Москва з ріжними вождями, — твердо й упевнено трималася свого Ольга Павлівна. — Але нас багато і ми вже не ті, що перед революцією.

— Нас лише чудо може врятувати, — забувши за обережність, вигукнула Надія Трохимівна. — Нам потрібна Жанна д'Арк, щоб повела за собою усіх, хто хоче волі. Ми революцію програли, бо не було за ким іти. Все це належить майбутньому, в покищо ми мусимо всілякими способами рятуватися самі і допомагати іншим.

— Маєте слушність, — погоджувалася Надія Трохимівна, — Але кому? Розвінчаним комуністам?

— Ви думаєте, що всі комуністи подібні один на одного?

— Так, вони не всі однакові: одні полізли в комуністичну партію як ідеалісти, спокусившись гаслами всесвітнього братерства й загірних комун, а інші тому, що прагнули алежати до панівної верстви. Для цього треба було винищувати національну інтелігенцію, розкулачувати, грабувати селян і довести до планового голоду. Декому забракло нервів, пострі— лялися, а деяких понищила партія із-за внутрішньопартійних причин. За партійною термінологією усі вони були ворогами українського народу.

— Надіє Трохимівно, це дуже складне питання. Ми будемо кожного шанувати, хто життя своє присвячує визволенню нашої Батьківщини від ворожих сил...

Ранком вся родина Жученків зібралася, щоб востаннє поснідати з гостею, обнятися й попрощатися.

Надія Трохимівна не втрималась від сліз і, плачучи, шепотіла Ользі Павлівні:

— Ви ж там будьте Миколі матір'ю, повчайте його, — просила вона.

— А за чуба, в разі чого, можна? — пожартувала Ольга Павлівна.

Обличчя Надії Трохимівни прояснилось.

Надворі мусіло б уже світати, але не розвиднялось, бо тяжкі хмари низько нависли над бором, густо падав осінній дощ.

На станції службовці знали Валентина дуже добре, а тому він без клопоту дістав квиток, з деякими труднощами упхав Ольгу Павлівну у вагон.

11 12 13 14 15 16 17