Але парубки й дівчата відвідували Василька залюбки, бо в нього в хаті тепло, можна скільки завгодно співати, танцювати, тим паче, грає на сопілку хлопчина – краще й не треба.
Жилося Василькові добре, але він почав щораз більше турбуватися, чому управитель не дає йому зайців. Дід Данило намагався чимось заспокоїти хлопця, вигадував різні пояснення управителевої непоквапности, але дійшло до того, що вирішив сказати про все відверто.
– Ось послухай мене, Тарасе, – усівшися біля хлопця, мовив дід Данило. – Викинь із голови тих зайців, бодай їх... Сиди собі тут тихо, рости, набирайся сили, бо велике діло перед тобою стоїть, таке велике, що зайці перед ним ніщо, дурниця. Будемо ми з тобою тут жити, скільки нам треба, а тоді й підемо, куди постелиться нам дорога. Звичайно, Карло Францович має на плечах не щось інше, а голову; грошики за зайців покладе до кишені, а панові скаже, що зайці розбіглися. То й хай кладе, нам байдуже, в чиїй кишені лежатимуть гроші, у пана чи підданка. А як почнемо докучати німцеві, то він розсердиться й вижене нас тепер та ще й батогами почастує. Тож сидімо, хлопче, тихо, ждімо літа.
Василько вислухав діда Данила й сказав:
– Підіть, будь ласка, до німця й передайте йому, що Тарас вимагає зайців. Якщо він зволікатиме й далі або й зовсім відмовиться, то я буду скаржитись панові.
– Ого, Тарасе, до пана не ближче, як і до тих твоїх теплих країв.
– Нічого. Мені не важко навідатись до міста. А там я вже натраплю когось, що листа панові відпише або й телеграм по дротах ударить.
– Отакі вони, ті Тараси! – дивуючись хлопцевій настирливості, подумав дід Данило.
Він таки погодився піти до управителя. А чому б і справді не дати хлопцеві кілька зайців? Витрати невеликі, німцеві, однаково, залишиться грошей досить, а хлопець переконається, що людина поза можливе ступити не може. Та хоч як заспокоював себе думками дід Данило, одначе увійшов до контори управителя досить таки зніяковілий.
– Що скажеш, Даниле? – зустрів діда запитом управитель.
– Ви, Карде Францовичу, той, пробачте, – м'явся старий. – Тут таке діло, відносно зайців. Отой Тарас зайців вимагає.
В управителя з подиву вирячились очі.
– Який Тарас? Яких зайців?
– А той Тарас, що найнявся панові зайців пасти й живе в чабанській хаті.
У Карла Францовича почервоніла груба шия, побуряковіло обличчя й зарожевілась лисина.
Дід Данило сподівався, що німець ось–ось розлютиться й вижене його з контори. Але німцеве обличчя незабаром прояснилося, він почав сміятися.
– Хлопець ще малий, тому й дурний, – сказав він, трохи вгамувавшися, – хлопцеві можна простити. А ти вже старий дід і прийшов до мене з дитячим розумом. Тепер піди до того хлопця й скажи йому, що пан Номікосов – добра людина, дав сироті їсти й не дав роботи. А якщо Тарасові тут не подобається, то ми його не тримаємо. Може собі шукати іншого доброго пана.
Але дід Данило не квапився виконувати управителеве доручення.
– Я піду, Карле Францовичу, – мовив він. – Та не знаю, чи не краще б купити кілька зайців, хай хлопець угамується. А то він хоч і малий, проте настирливий. Нахваляється, якщо не дасте зайців, то до пана в Петербург листа писатиме або й телеграм битиме.
Управитель знову спалахнув, знову почервонів і раптом схопився на ноги, пробігся туди–сюди по конторі, потім, ніби щось згадавши, сказав дідові Данилові зачекати його, а сам кудись подався. Дід Данило іншого не міг уже сподіватися від управителя, як наказу вигнати хлопця не тільки з чабанської хати, але й взагалі з номікосівськоі землі. І що ж робити далі? Чіпляти на себе торбу й мандрувати з хлопцем світ заочі? Нема ради, така вже доля, але Тараса дід не залишить, розлучитися можуть вони хіба з волі Божої.
І поки старий думав у конторі, чекаючи на управителя, гірку думку, управитель подався до стайні, там притьма осідлали йому наймити коня, на його наказ випустили з псярні десяток хортів, і він почвалав до старої, під лісом, кошари. Хорти скавуліли, вищали й гавкали, детячи поперед вершника, аж куріло за ними.
А Василько саме сидів на призьбі, укутавшися в лахи, ждав діда Данила й вигравав на сопілку. І почувши собачий гавкіт, і побачивши, що летять на нього розлючені хорти, а за псами чвалає на коні управитель, видко, не з добрими намірами, заграв Василько, щоб зупинити коня з хортами, і хорти обкрутилися на місці та й попадали на сніг, а кінь навіть став дибки, і їздець трохи не випав із сідла.
Управитель подумав, що кінь або злякався чогось, або зноровився, шарпав його за поводи, прицмокував, штовхав під боки закаблуками, але кінь пирскав, крутив головою, хропів, тупцювався, з місця ж не рушав. Утративши терпець, управитель почав крижачити коня гарапником по боках, по голові, і раптом хорти, мов усі зразу показилися, оточили коня, повишкіряли кливаки, очі їм горіли; готові кожної миті плигнути на вершника, стягти додолу роздерти на шмаття. Сторопів управитель, схопився обома руками за луку сідла й безнадійно бігав очима навколо, шукаючи порятунку. Та ніде ні душі. А хорти в напруженні стежили за кожним його рухом. Невже доведеться загинути від власних тварин? А що то таке? Під чабанською хатою піднеслася купа лахміття, виліз з неї хлопчина, той самий Тарас, якому належалось покуштувати гарапника й бігти з номікосівськоі, землі на відчай душі, куди очі бачать. Хлопець іде до управителя, зараз накинуться на нього хорти, а управитель зіскочить з коня й утече додому, в маєток. Коли вже хлопець був за яких два десятки ступнів від коня, управитель прошепотів собакам:
– Взяти його! Взяти!
Собака ж не слухались, привітно замахали хвостами, лащились до хлопця, а він, наблизившись до одного хорта поляпав по спині, іншого скубнув за вухо.
– Оце добре, паночку, що ви сюди навідали, – повітавшися, мовив Василько. – Зайдіть, будьте ласкаві, до хати, нам бо побалакати треба.
І Василько взяв коня за вуздечку й повів до хати, а хорти з радісним скавулінням кружляли біля нього. Карло Францович уже позбувся страху, опритомнів і, їдучи верхи, шукав пояснень тому, що трапилось. Чому тварини якстій зворохобились і чому також несподівано посумирніли? Невже це Тарасова робота?
А Василько підвів коня до порога ще раз запросив управителя в хату, а про тварин сказав, що за них турбуватись не доводиться, вони нікуди не дінуться, чекатимуть на їхнього господаря. Утративши голову, Карло Францович слухняно залишив коня, навіть не прив'язав його. У хаті управитель сів на ослін і, щоб щось сказати, запитав:
– Тобі тут не холодно?
– Спасибі, паночку. Тепло. Я наносив палива з лісу.
– А їсти є що?
– Спасибі й за це. За все дякую. Тільки я хотів
нагадати про зайців.
– Ах, про зайців, – намагавсь усміхнутись Карло Францович. – Мені дід Данило сьогодні вже казав. Я й приїхав до тебе про це поговорити.
– Дякую за вашу ласку.
Розпочата ділова розмова відсунула всі інші думки вбік. Карло Францович уже був таким, як і завжди, практичним і хитрим.
– Я хочу тебе запитати, Тарасе, чи не краще тобі, замість того, щоб мати клопіт із зайцями, одержати від мене сто карбованців?
– Не розумію вас, паночку, – сказав Василько.
– То я поясню докладніше. Наш пан, Галактіон Калістратович – людина багата. А звісно, багатій може дозволити собі всілякі примхи. Захотілося йому похизуватися перед гістьми і він найняв тебе на нечувану й небачену роботу, пасти зайців. Але Галактіон Калістратович розважив гостей, набавився з ними та й поїхав до Петербургу. А я маю сушити голову, де б узяти тих зайців та ще й стерегти пастуха, щоб він не втік. У мене ж клопоту й без зайців по саму пельку. Небагата я людина, Тарасе. Одначе, я згодний дати тобі сто карбованців з власної кишені, аби позбутися цієї заячої халепи. Живи собі тут, скільки, хочеш, набридне, то можеш податися звідси. Я навіть накажу своїм людям, щоб тебе краще годували й доглядали. Як щось потребуватимеш, то звертайся до мене. Я людина добра, не відмовлю ні в чому. То що, згода? Зразу ж і гроші в руки.
Відповів управителеві Василько, хоч і спокійно, але твердо:
– Не хочу я ваших ста карбованців, паночку, а дайте мені сто зайців!
Побачив Карло Францович, що з цим хлопцем розмовляти не можна, його не переконаєш словами й не спокусиш грішми.
– Дивися сам, як тобі вигідніше, – підводячись, сказав управитель. – Не, хочеш грошей, то й не треба. Матимеш зайців. Прощавай, Тарасе.
Кінь стояв там же, де й залишив його Карло Францович; скочив у сідло й повернув до маєтку. Кінь поривався бігти, і його треба було стримувати. Управителеві поспішати не хотілось. Намагався хоч як– небудь упорядкувати свої сколошкані думки. А хорти бігали навзаводи і за ними курився сніг.
10. Дурні гроші до вас самі просяться
Довгенько довелося чекати дідові Данилові управителя, сидячи в його конторі. Турботні думки непокоїли старого, він м'явся, мугикав, інколи рука свавільно хапалась за держак калатала, і треба було стримувати самого себе, щоб не наробити галасу цим гучним приладдям. Спочатку дід вважав, що Карло Францович вискочив з контори на хвилинку, може, щось згадавши про господарські, справи.Але управитель не повертався, і дід Данило, зрештою, вирішив, що німець подався до чабанської хати і там закатує хлопчину власними руками. О на це німець здібний. На це він може вирішитися! Тільки руки в нього закороткі. Той, хто послав Тараса в світ довершити великого діла, не допустить, щоб проти Його волі спротивився якийсь німець, байдуже, що він управитель панського маєтку. Одначе, розумні люди кажуть, що на Бога надійся, а до берега гребися, треба мерщій бігти до чабанської хати. Контора, може постояти й порожньою, усіх паперів миші не поточать.
І дід Данило підвівся, засунув за пояс калатало й намірився вирушати, а в цю мить розчинилися двері й до контори увійшов Карло Францович. Але що з ним трапилось? Якийсь на диво лагідний, усміхнений. Він сів за стіл і сказав:
– Був я в твого Тараса. Хотів дати йому грошей, щоб не турбував мене з тими зайцями А він від грошей відмовився, вимагає зайців. Про мене, хай будуть і зайці. Накупимо, якщо зможе, хай пасе. Дитина та й годі. Ти доглядай Тараса, щоб їсти мав хлопець.