Нижня частина фронтової стіни становила собою глухий мур, за виїмком, як було згадано, тих двох дверей. На правому крилі дому від середини фронту аж до рогу тягнувся вздовж поверху балькон, на який виходили вікна і скляні двері з їдальні.
Дім був дуже просторий, мав багато кімнат, домашню капличку мізерикордії, коридори, сходи й переходи, а внизу — муровані міцні комори, де зберігалася живність, вина, тканини й шкіри, знаходилася скарбниця родини, приміщення для домашніх рабів і велика пекарня. В долішній частині вікна були лишень маленькі й заґратовані й виходили вони на внутрішнє подвір'я. З цієї ж внутрішньої сторони був ще один невеличкий балькончик, з якого можна було мати в полі зору все те, що робилося в "чорній" частині господи: сензал, конюшні, комори з господарським реманентом і дерев'яна "буциґарня" для караних рабів — усе було, мов на долоні. Фронтовий же балькон давав можливість бачити широке плесо Ітібере, куди нераз запливали з затоки кораблі, і частину самої затоки.
З лівого боку дому за камінною огорожею зеленів садок. На піщаному ґрунті годі було виплекати щось добірне, і Ґабрієль де Лара, стративши немало зусиль на різні спроби, врешті обмежився до пальм, кількох дерев камелій, корчів сапатейри, що дає чудові червоні квіти різних відтінків, кремезних іньяме, які родять солодкі їстивні стрючки, та декоративних корчиків. Була тут і гарненька альтанка, з якої, до речі, ніхто не користувався, були доріжки вистелені у взірці чорним і білим мармуром, і водограй, з якого дуже неохочо била вода.
Перед тим, як мав повернутися по скінченні науки додому старший син де Лара — Антоніо, батько постановив оздобити будинок. Найняті майстри наново обтинкували всю господу, додавши багатих прикрас у бароковому стилі довкола вікон і дверей. А ще пізніше, себто, незадовго перед моментом, коли продовжується наше оповідання, вдруге зароїлося біля дому де Лара від майстрів і робітників, а в брами безперервно в'їжджали вантажені будівельними матеріалами вози. По кількох місяцях гуку, стукоту, криків і метушні при лівій стороні дому виросла дивна й невидана в Паранаґві будова — щось ніби мініатюрна подоба палацу в мавританському стилі. Вигладала так, ніби її хтось посунув з фронту вглиб двору і так лишив. Поміж фронтовою стіною палацика, а бічною стіною великого дому, в кутку, зроблено гарний ґанок зі сходами і дашком, а всередині пробито двері, так що прибудівка сполучалася з рештою господи. Вільне місце, що лишалося між палациком і входовою брамою, перетворено у квітник, а доріжку від ґанку до брами вистелено мозаїковими взірцями з мармуру.
Сама добудівка стояла, ніби на постументі, — на підмурівці висоти партеру з глухих стін, а її горішня частина скидалася на цяцьку: вітражні віконця, тонкі орнаменти, ніжна, як мереживо, різьба і на вивершення — круглий копулуватий дах. Щоб закрити прості й занадто контрастуючі до решти палацику лінії підмурівку, довкола нього пересаджено відразу цілі кущі повзучих рож, і добудівка виглядала веселим кубелечком, вирослим на гнучких гілляках зелені й рожевого квіту. Дон Ґабріель не жалував грошей на свій задум і наперед втішався враженням, яке зробить на свою похресницю, що мала повернутися з Европи і назавжди поселитися у своїх кревних.
Доля цієї молодої дівчини була занадто трагічна, щоб її можна було розказати в кількох словах. Вона народилася від другого шлюбу своєї матері з німецьким бароном фон Бартом, і по кількох днях стала сиротою. Спочатку нею опікувалася сестра по матері — дона Ізабела, яка тоді вже була замужем і мала свого власного сина. Дон Ґабріель, ставши хресним батьком сестри своєї молоденької дружини, урочисто приобіцяв дбати завжди про долю маленької Анни-Марії, і цієї обіцянки справді чесно дотримував. Коли фон Варт оженився вдруге з донькою власника великої цукрової плянтації (також німкою) і, придбавши з нею сина, вирішив виїхати з родиною назад на батьківщину, дон Ґабрієль робив усе можливе, щоб затримати в Бразилії бодай частину маєтку, який належав покійній тещі. З великими труднощами йому вдалося відвоювати трохи землі, що стояла пусткою і не представляла великої вартости. Згодом однак, коли фон Варт був уже в Европі, показалося, що на тій землі виявлено великі поклади срібла, і таким чином Анна-Марія стала багатою дівчиною.
Але й фон Вартові не судилося довго жити. Він скоро помер, а його дружина також вийшла заміж вдруге. Доля ніби кпила собі з фон Бартів і з тих родин, що вступали з ними в подружні зв'язки, і незабаром прибрала з цього світу й колишню фон Бартову. Двоє дітей — Анна-Марія і її молодший брат — лишилися круглими сиротами без ніякої опіки.
Довідавшись про сумну долю похресниці, де Лара вжив усіх своїх зв'язків, щоб Анну-Марію забрала до себе на тимчасове виховання його далека родина в Еспанії, приобіцявши оплатити всі зв'язані з тим видатки. Родина погодилася, але разом з тим, невідомо яким способом, з Анною-Марією потрапив і її брат, про якого дон Ґабрієль навіть слухати не хотів. Однак, сталося. Родина повідомляла, що діти дуже прив'язані одне до одного і не хотять розлучатися нізащо в світі. На щастя, дід малого фон Варта ще жив, а його плянтації давали добрі прибутки, і він охоче погодився поділити видатки, потрібні для виховання обидвох дітей.
Від родини надходили вісти досить рідко, а коли і надходили, — змушували дона Ґабрієля хмурити брови. Родина скаржилася на дорожнечу, натякала на те, що діти були зіпсовані попереднім життям і тепер вимагають цілого штату учителів та виховників, і що остаточно та сама родина не нарікає, знаючи про свої обов'язки супроти так далекого і незнайомого особисто, але тим не менше дорогого і шанованого кузина — дона Ґабрієля де Лара...
Де Лара сердився, гримав кулаком об стіл, але, щоб дітям не було кривди, з кожним роком збільшував свої посилки до Европи.
І от якось це все несподівано скінчилося. Капітан одного корабля, великий приятель дона Ґабрієля, передав йому листа від Анни-Марії. Першого листа за всі роки! Лист, одначе, був дуже сумний. З нього де Лара довідався, що похресниця зовсім не хоче жити далі в Еспанії, як постійно запевняли її родичі, а, навпаки, хоче вернутися назад до Бразилії. Далі дівчина писала, що і її, і її брата родичі тримають в чорному тілі, вбирають лишень у недоноски по кузинках і кузинах, не випускають між люди, дорікають кожним шматком хліба, усім скаржаться, що тримають дітей виключно з милосердя, а на кінець забороняють їм знестися зі своїми родинами в Бразилії. Тому Анна-Марія просила дуже, щоб її якось забрати з Еспанії, а одночасно повідомити й діда свого брата про те саме. Отже виявилося, що одиноке, в чому родичі не брехали, була приязнь між братом і сестрою.
Дон Ґабрієль зареаґував негайно: послав реляцію власникові цукрових плянтацій, а родичам загрозив великим скандалом, якщо вони відразу ж по одержанні листа не вишлють Анни-Марії під опікою згаданого вже капітана до Бразилії. Повідомляв також, що більше не пошле ні одного гроша і що взагалі більше про родину чути не хоче. Але, помимо того, все ж дав капітанові величенький мішечок золота на випадок, коли б "ніжні опікуни" задумали робити якісь труднощі, ну, і на видатки, необхідні для придбання сеньоріті належного вигляду й гардероби. На кінець ще сказав капітанові:
— Того молодого німчика, капітане, не привозьте мені на очі! Скиньте його в Сантосі — нехай манджає* до діда!
Вирішивши так справу, дон Ґабрієль поспішно взявся за приготування до прийняття похресниці. У скарбниці на її рахунок лежало вже чимало міцних бочівочок з сріблом і золотом, то ж де Лара міг собі дозволити на те, щоб збудувати для неї і відповідне кубелечко. Воно не було велике — дві кімнатки для господині і одна для покоївки, — але за те розкішшю дорівнювалося найбагатшим домам Европи. Для нього закуплено тяжкі сувої різних матерій і килимів, дорогих свічників, кришталів, люстр, а мистці-майстри по дереву вирізьбили дивовижні меблі з найдорожчих ґатунків дерева, що ним так багата Бразилія. Все устаткування спальні вирізьблене було з ніжно-червоної канжарани, а сальончика — з оливково-золотистого іпе. На мозаїку підлог пішли також найцінніші породи дерев, що експортувалися до Европи хіба на прецизні вироби. Але тут вони встилали долівку: пахуча кабріува, що її прийнято називати "бальзамовим деревом", наповняючи тонким ароматом приміщення, темніла майже чорними ромбами і квадратами поміж складними взірцями з червоно-помаранчевого бразилійського дуба, темно-жовті з чорними прожилками дощинки ґважувіри відтіняли ще більше білість седра, а все разом творило примхливі мистецькі комбінації й орнаменти, в яких майстри не стримували свободи мистецької уяви.
Драпування стін ніжно-взірчастими матеріалами, добір килимів, фіранок і котар йшли під особистим доглядом дони Ізабели і були чи не найскладнішою проблемою. Але остаточно все було скінчене, і кімнатки очікуваної гості перетворилися в уламок арабської казки.
Третя кімнатка, призначена для Жарі, виглядала трохи простіше, але знову не на стільки, щоб різниця занадто кидалася в очі. Зробили й для Жарі нові мебельки, послали дешевший килим, повісили фіранки й котари, обтягнули стіни матеріями — і дівчина була вдоволеною, хоч і здавлювала в собі мимовільне зітхання, коли заглядала до кімнат Анни-Марії.
Отже, все було готове для прийняття молодої родички.
Дона Ізабела за останніх вісім років, у протилежність до свого чоловіка, який ніби засох і стверд під гарячим промінням сонця, залишившись майже незмінним, — сильно постаріла, підупала духом і часто скаржилася на різні недомагання. Замість неї, обов'язки ведення дому перейняла на себе Жануарія. З дитини вона виросла в дорослу чарівну дівчину, енерґічну, второпну і владну. Вона носила при собі всі ключі, за виїмком ключа від скарбниці, приймала й видавала запаси комор, пильнувала кухні й часто вирішувала справи не лишень за господиню дому, але й за господаря. Раби й наємні слуги зверталися з кожним питанням лишень до Жануарії, покірно гнули перед нею голови й беззастережно виконували всі її накази, хоч поголовно всі її ненавиділи. Сильна й гнучка, мов пантера, чорноока й чорноволоса, з напрочуд білими й рівними зубами та примхуватим рисунком надломлених посередині брів, Жарі з першого погляду кожного вражала своєю надзвичайною красою.