Є в їхній вівліофіці[177] кілька сувоїв, а розібрати письмена не можуть. Поглянеш – чи не арамейською? Дуже вже просять з перекладом допомогти, тож в часі тебе не обмежую.
Авдій про себе навіть зрадів: хоч світу побачить, засидівся в келії. Пора така, що душа радіє, бо як згадаєш про страшну руську зиму… Земля тутешня влітку була йому диво, як гарна і подобалась все більше. Та й Порфирій приязнь викликав – добродушний, видно по всьому, чоловік, очі на диво добрі: мов би обіймає тими очима всих і кожного.
Чернігів видався Авдієві хоч і меншим од Києва, та беручи до уваги, що розрухи в місті над Десною не було, то навіть і ліпшим у чомусь. Не було тут, звісно, й близько пишноти Константинопольської Меси, її палаців, вілл та портиків з колонадами; торгові площі нічим не нагадували вимощених мармуровими плитами форумів Костянтина чи Феодосія зі скульптурами й довершеними, високими колонами, але в той же час не було на чернігівських площах і того бруду та сморіду від гною, сечі й крові скота, забитого в хортоволах[178] форуму Тавра, що так явно кидався у вічі іноземцям та був звичним з дитинства для кожного столичного ромея. Авдій до Русі й помислити не міг, що може бути якось по-іншому і простота, спокій та розміреність усього київського життя спершу здивували, а згодом і неабияк припали йому до душі.
Лише тут, на руських землях, неочікувано для самого себе відчув він усю несумісність константинопольської пишної краси з тим гноєм на мармурі, незгідність запаху ладана зі сморідом, невідповідність одухотвореності церков ницості всепереможного ромейського торгу прямо поряд з храмами Божими. На відміну від Константинополя, на Русі багатство князів та бояр не випирало так відверто нахабно; коли й було воно в когось надмірним, то напоказ не виставлялось, навпаки, ховалось від людських очей. З іншого боку й ознак вражаючої злиденності, притаманної жебракам Царського міста, теж не було помітно і, певно, саме тому життя звичайних людей на Русі здалось тоді Авдієві таким простим, нехитрим, мало не безгрішним; одним словом, ледь не християнською чеснотою, коли згадати апостола Павла: "Швидше верблюд пройде крізь вушко голки, аніж багатий у рай потрапить".
Дивився на гурт косарів на деснянських луках, вдихав запах скошеної, прив'ялої трави і здивовано відчував у душі щось схоже на заздрість – хотілося бути з тими людьми, жити простим їхнім життям якомога далі від тривог бентежного світу.
О, ти щасливий, мій друже!
Майно і твій хутір з тобою,
Досить тобі на життя…
Твоє поле оброблене добре,
Не заболочений луг; ні комиш, ні рогіз не росте там.
Не на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа
Від незнайомих сусід на ягнята твої не перейде…[179]
Кілька сувоїв, що їх віднайшли книжники[180] єпископа Порфирія серед чималого зібрання найрізноманітніших книг, виявились звичайним П'ятикнижжям[181], написаним гебрейським[182] письмом. Авдій хоч і знав трохи це письмо, але не настільки досконало, щоб переписувати його кирилицею, тим більше, що єпархія в Чернігові Біблію мала і не одну. Так швидко повертатися до Києва Авдієві не хотілось, Порфирій же, випросивши в митрополита такого вченого книжника, ще й із самого Константинополя, прагнув добути від перебування Авдія щонайбільше користі: дня не було, щоб не спілкувалися.
То Авдій про Константинополь розповідав єпископу, то вівліофіку переглядав укупі з ним, то вчив чернігівських книжників давати лад пошарпаним книгам, інколи сам підправляв пошкоджене часом і недбалими людьми письмо. Вже й Господнє Преображення не за горами було і хочеш не хочеш, а надходила година до Києва вертатись Авдієві, коли прийшла звідти недобра вість: загинув галицький князь Роман Мстиславич і нечестивець Рюрик одразу ж самовільно вийшов зі схими, покинув лавру і прогнавши з київського столу сина свого Ростислава, за підтримки старшої дружини, що лишилась вірною йому, сам усівся на ньому, погрожуючи скорою розправою усим своїм ворогам. Обмер, почувши те Авдій, бо виходило на те, що вкотре повториться і київський розгром, і константинопольське спустошення. За що ця кара йому, за які гріхи? Так не хотілося в Київ…
Аж якось став Авдій присутнім при розмові єпископа Порфирія з ієреями чернігівської землі, котрих той зібрав саме перед Спасом; бідкалися всі, що не вистачає князівству грамотних пресвітерів – он, у Хороборі, вже третій рік малописьменний дячок службу править, третій рік там таїнства[183] не діються, то що ж дивного, коли так багато ще скрізь паганистів[184]? Немов світло неземне осяяло тоді Авдія: ось на що з радістю скерував би він усі свої сили, знання і, головне, віру в Спасіння! Нести, подібно до перших апостолів, слово Боже паганистам – чи ж є для християнина ліпша доля?!
Згадувались, доки слухав ієреїв, косарі на лузі й рядки Вергілієвої еклоги про щасливе, безгрішне життя в натурі[185]. І всю решту часу, доки між Порфирієм та ієреями тривала розмова, Авдія била нетерплячка. Коли ж наступного ранку трапилась нагода опинитися віч-на-віч з єпископом, Авдій приступив до нього з палаючими очима:
– Боголюбивий владико! Маю бажання непереборне, коли буде на те милість Божа, слово Христа нести паганистам! Коли б мав я сан ієрея, з радістю пішов би до того міста, про котре вчора тут рекли!
Порфирій був ошелешеним.
– Але ж ти лише паламар, Овдію…
– Випробуйте мене! Я всі служби знаю.
Єпископ замислився.
– А митрополит що на це скаже?
Іншим якимось разом Авдій на таке відповіді не знайшов би. А тут із жаром, навіть для самого себе несподівано, заперечив владиці:
– Я лише послушник при лаврі. По добрій волі прийшов туди. Відчуваю: Господь мене за це не осудить! А митрополитові листа напишу.
Порфирій сів за стіл, Авдієві вказав рукою на лаву – сідай, мовляв. Був замисленим, зосереджено про щось думав. Нарешті, зітхнувши, почав:
– Літ тобі ще дуже мало, дитино… Новенький ти в Руській землі – вважай, нічого про нас не знаєш. Та я ще жодного разу в житті не бачив, щоб хтось так палав бажанням прислужитися Господу, як ти отсе: вбачаю в сьому Благодать Божу, що зійшла на тебе. Думаю, мав би я гріх непростимий, аби знехтував ним. Сам поїду до митрополита за тебе просити. Ти ж бо готуйся до рукоположення[186].
Минуло тільки дві седмиці від того дня; висвячений-таки в пресвітери, Авдій, вже після Преображення Господнього, вирушив на підводі в неблизьку путь до невідомого йому Хоробора. Зібрали йому в Чернігові деякі пожитки, теплий одяг на зиму знайшли, трохи корму на перші часи, мав при собі й головне – канонічну грамоту приписки до храму, Служебник[187] з Біблією та сріблом ткані ризи. Був з ним, окрім їздового, ще й княжий ємець Лука, посланий Всеволодом Святославичем у волость, аби податі перевірив: людина говірка, балакуча – про все на світі відав, а Чернігівську землю, хвалився, тричі вздовж і впоперек проїхав.
Десь на п'ятий, чи шостий, здається, день, коли до Хоробора лишалося з десяток, може, верст, в'їхали в діброву і Авдій, заслухавшись того Луку, не одразу навіть збагнув, що перед ними з тріском та шумом впало дерево. Коли ж стрепенувся, позаду підводи вже падало ще одне…
… Він очнувся в якомусь напівтемному приміщенні, більше схожому на в'язницю, аніж на людське житло. Дуже боліла голова, перед очима світ обертом ішов, трохи нудило. Хтось нахилився над ним – довгобородий, в простому одязі, а поряд дівчина була. "Красива яка…" – перше, що подумав тоді Авдій. Розпитував про те, що з ним сталося, просив до Хоробора доправити. Довгобородий ухилився від прямої відповіді, сказав лише: "Тать тебе порубав. Одужуй."
Коли, седмиць, мабуть, через три, Авдій відчув у собі сили підвестися, поряд нікого не було. Тримаючись за стіни, він обережно спробував вийти з того житла-напівземлянки. Надворі сяяло сонечко, було ще по-літньому тепло. Неподалік стояли інші такі ж самі вбогі житла, а все поселення було обнесене дерев'яною горожею з паль, вбитих у землю. Хоча неподалік ходили люди, на самого Авдія начебто ніхто й уваги не звертав. Він потихеньку рушив уздовж стіни і за рогом побачив раптом цілий ряд дерев'яних, вище людського зросту, ідолів, що стояли півколом, охоплюючи з трьох сторін плаский камінь з улоговиною посередині, вочевидь, жертовник. І не було жодного сумніву, що темні плями на ідолах та камені є нічим іншим, як кров'ю принесеної недавно жертви. Він обімлів.
Поруч з ним постала раптом Благиня – та дівчина, що жила з довгобородим своїм дідом і всі ці дні доглядала його, пораненого.
– Що це?! – з погано тамованим жахом спитав її Авдій.
– Боги наші рідні, – здивовано відповіла Благиня.
– То кров?
– Півняча. Дідо жертву богам приніс.
Діда звали Кришнем. І був він не тільки огнищанином[188] маленького, загубленого в лісових нетрях, сіверянського роду, але й волхвом – так розповіла Благиня, допомагаючи Авдієві повернутись до житла. Він тоді вже знав, що волхвами звали паганистських жерців.
Після вечері Авдій насмілився вдруге попросити Кришня:
– Я вже майже одужав… Відвезіть мене до Хоробора.
Волхв на те немов одрізав:
– Звідси туди дороги нема.