Міст навели. І спішені торки посунули на правий берег, темний людський потік заполонив посад, видно було, як нишпорили по житлах, шукаючи швидкої поживи, та ось кілька комонних взялися наводити серед них лад, а з того берега зо дві сотні степовиків вже несли бігом довгі драбини і тоді багато нападників взялися за луки: ціла хмара стріл піднялася раптом в небо, а потім з глухим стуком, немов то був звичайний град, а не смертоносне залізо, вони впали на город.
Рикуш, стоячи на стіні, в якихось двадцяти сажнях від Полуденних воріт, бачив, як чужинська навала дісталася і його двору, уявив собі, що діється зараз в його кузні, скипів гнівом, як ніколи ще в житті, і ладен був тих торків гризти зубами, мов пес. Він місця собі не знаходив від люті, кленучи подумки й себе за те, що помчав у город, не сховавши молоти, кліщі та рубила – все тепер пропаде, задурно дістанеться якомусь торкові! Біля заборола встояти не міг, щоб хоч якось взяти себе в руки, ходив по настилу уздовж своєї сотні, меч, здавалося йому, муляв руку – ех, швидше б уже: на капусту посічу клятих! Та нетерплячка його й згубила: щойно перші стріли забубоніли об стіну, як він, на одну лише мить якусь виткнувшись з-за частоколу, тут же й отримав свою – через бійницю прямо в груди, біля серця; занімівши від пекучого болю, встиг, не тямлячи себе, вирвати стрілу з грудей, з подивом помітив, що на скривавленому древку нема накінечника, а далі все перед очима пішло обертом і коваль Рикуш, сотник шостої сотні, чи не першим серед захисників поточився на краю настилу й гримнувся б униз, якби Благовид вчасно не підхопив на дужі руки обм'якле отцеве тіло.
Стрілам, здавалося, не буде кінця. Сивер, прихилившись до стіни й дивлячись у бійницю під кутом, бачив у вузеньку щілину, як торки з драбинами наблизились уже до самого рову й гукнув що було сили:
– Стрільці, бий!
Зі стіни намагалися бити в ціль. Не завжди виходило, бо знизу летіли й летіли стріли та коли стрільців почали прикривати щитами, торкам стало непереливки. Хоча вони й здолали неглибокий, майже пересохлий рів, але драбини виявились короткуватими і приступ захлинувся, кочовики мов хвиля, відкотилися назад; понад два десятки їх залишились лежати в багнюці рову.
На стіні раділи:
– Як ми їм, Озаричу, га?!
"Це ще не приступ, – хотілося відповісти, – зачекайте ось..." Проте не став; не варто лякати, самі скоро взнають. Донесли, що Рикуша поцілили біля серця, рана важка дуже. Нахмурив чоло, зуби зціпив, та воєвода не має права на жаль навіть за ліпшим другом: за город мусить думати, не за своє...
Тим часом торки взялися за посад: ламали хліви та клуні, розметавши їх, перекинулися на ближні до стіни житла. Затріщало дерево й там, глухо гупала всередину осель глина: нападники руйнували покрівлі, потім заходилися розбирати зруби. На стіні, оберненій до Ятриці, стояли посадські сотні. Оборонці, дивлячись, як руйнуються їхні житла, шаленіли в безсилій люті, кричали згори погрози й прокльони – мало не поривалися зі стіни стрибнути, посилали стріли, котрі надто великої шкоди торкам не робили. Коропці не розуміли, що діється та Сивер вже знав: хочуть засипати рів. І дійсно, скоро торки, сяк-так прикриваючись щитами, мов мурахи, потягли під стіну рештки жител, незважаючи на стріли, кидали у рів дерево, вимощуючи собі легший шлях до стіни.
Потроху, потроху робота тисяч нападників таки зробила свою справу, дарма, що більше сотні їх отримали від обложених свою стрілу. Рів виявився засипаним і торки знову пішли на город усіма своїми силами, тільки драбин тепер було куди більше: чи не зо дві сотні та й зробили їх вищими – ці вже точно дістануть бійниць. Частина ковуїв лишилася позаду лави з луками, певно, кращі стрільці; знову на город полетіли стріли. Тепер били прицільно, не навісом, а по прямій, лише по бійницях, щоб дати можливість своїм підбігти до стіни та поставити драбини. Обложені теж мали своїх стрільців і ті з веління Сивера били не стільки по торках під стінами, скільки по їхніх стрільцях за двадцять сажнів від себе. Скоро нападники густо обліпили стіну.
– Оце вже справжній приступ! – гукнув Сивер. – Стрільці, бий!
"Боже правий! – подумки перехрестився Сивер: – Поможи нам, Господи, вистояти!" Озирнувшись, помітив унизу Одинця.
– Діду! Нехай отроки збирають стріли! І всі їх сюди!
Дві з половиною сотні сажнів коропської стіни були поділені порівну поміж восьми сотень мужів – так заведено, віче здавна ділило стіну. Ковуї обложили хіба половину стіни; хоча й брали числом, але повністю оточити город одним кур'яном неможливо. Попри втрати, драбини вже приставлялися до стіни і перші відчайдухи з кривими мечами полізли ними вгору. Їм на голови летіли оцупки колод, лився окріп, стріли та сулиці цілили в живу плоть, торки падали з драбин, хто мертвий, а хто скалічений, та на їх місці поставали нові й нові і місцями вони вже дісталися бійниць. Звуки битви – удари, брязкіт, хряскіт, крики поранених нападників та захисників – все злилося в один якийсь нерозбірливий страшний гул.
А в небі над Коропом, поверх того гулу вже чувся воронячий грай, вже сотні, чи й тисячі їх кружляли над близьким побоїщем в надії на щедрий бенкет. Люди на їхніх очах ставали звірами: одні прагли будь-що поживитися чужим трудом і починали скаженіти в п'янкому передчутті людської крові й здобичі, інші, хто боронив власні життя та нажите важкою працею яке-не-яке добро, скаженіли з відчаю. Вже ніхто не думав про можливу рану, чи свою смерть, лють людська мала тепер одну мету – вбити суперника. Ця лють перевершувала собою всю звірину лють неоглядної пущі, вона затопила геть усе навкруги, випари її здіймалися над городом і п'янили спрагле вороння. Навіть пуща, здавалося, вжахнулася тієї люті й принишкла.
****
... Мстислав Свейнальдсон, зібравши навколо себе півтори сотні власної дружини, спостерігав за приступом з лівого берега Ятриці. Він аж ніяк не збирався посилати своїх отроків на стіни: не за те платить торкам сріблом зі своєї скотниці, щоб втрачати дружину – вона йому потрібна цілою та неушкодженою. Спалить Короп – і вжахнеться межиріччя Десни та Семі, здасться на милість Мстиші. Він готовий віддати Пильтяєві й половину майбутнього першого полюддя, не рахуючи переданих вже двох гривень сріблом на кожного вершника та здобич в Коропі, нехай тільки ляже цей шмат Сівери до його ніг.
Городські стіни зведені були яйцем: витягнутою стороною до Ятриці, до посаду й увесь полуденний бік того яйця обліпили торки. Мстиша давно розіслав своїх отроків, аби ті зорили, що діється на полунощній стороні, від протоки. Зі сходу повівав легенький вітерець і потроху здував луговий туман. Коли ж пориви його стали сильними, рвучкими, луг очистився і сонце засяяло в чистому небі.
"Те, що треба! – зрадів Мстиша. – Тепер ви в мене заспіваєте!" – і велів кільком варягам підпалити східний кінець посаду. Кресонули під якимось стіжком соломи біля клуні – зайнялося вмить. Вітер швидко розбурхав полум'я і поніс його на город. Коли займеться стіна і впаде, він перемогу з повним правом візьме на себе, скаже Пильтяєві: "Городи треба вміти брати! Що б ти без мене вдіяв?" та й не треба вже буде половину полюддя віддавати!
– Інгваре! – Обернувся князь-ізгой до сина. – Нехай тепер отроки за димом підносять дерево ближче до стін. Підсмажимо цих поганців!
– Ближче, ближче! – кричав уже навздогін. Кількадесят варягів на протилежному березі річки, виконуючи волю свого володаря, ховаючись за клубами темного диму, несли й несли дерево з розібраних жител, кидаючи його в вогонь щоразу ближче до городських стін...
****
... Майже півсотні мужів з оболонського городища були з Любимом – кого вдалося вдома застигнути. Оболонцям що: хто-хто, а вони вже ж за Десною відсиділися б, торки сюди ні ногою. Та ніхто про те й не мислив, коли рід свій у небезпеці – борзо підхопилися й подалися за Десну, на підмогу своїм. Більшу половину з них довелося Любимові посадити на власних коней, добре, що табір його табуна стояв майже по дорозі. Сиділи оболонські безкомонні охляп, навіть без браздів[129], нашвидкоруч поробивши з конопляного мотуззя недоуздки. Комонний без сідла і стремен, то не вой, а так... Та все ж і пішець табун не розжене. Більшість мали за зброю списи, хтось топори, ще менше було луків. "Нічого, – втішав себе Любим, – впадемо на них, мов грім з ясного неба! Вони нас не чекають."
Коли отримав від Слинька звістку про напад, мав при собі лише ножа. Вже потім, привівши задесенців до свого табуна, взяв у конюхів спис та лук зі стрілами. Дуже жалкував, що меч його лишився в городі... Ех!
Брід за Лисою горою поки що не переходили, стояли під соснами, вичікували. Туман ще тримався, але вже слабнув, легкий поки що вітер від бору вже ворушив його сиву пелену. Де той табун кочовиків? Ще на ниві, чи вже на луг пригнали? Луг від Лисої гори й до самого Коропа одесну Виті відкритий, жодного кущика, лише протилежний берег протоки уздовж стін поріс вербами. На голому місці півста комонних видно буде, як на долоні: не підберешся й не підскочиш непомітно, а з їхніми силами по-іншому не вийде.
– Пащо ждемо? – гарячкував Усинець, молодий старійшина задесенців. – Туман зійде!
– Знаю! – сердився Любим. – Хто скаже мені, де той табун, га?! Прискочимо під Короп, а туман пощезне; будемо, як на длані перед торками – кому користь? Між нами протока – та ми й переправитись не встигнемо, як нас перестріляють, мов крижнів! З жорновськими треба якось...
– На брані, сину, – перебив його старий Куцень, що ходив ще з самим Святославом на хозарів, – наперед не вгадаєш. Прастоїм тут да ночі, а торки Корап спалять – сраму не аберемась.
На болючу Любимову мозолю наступив Куцень: мало того, що город покинув напризволяще, так ще й тепер, усі це скажуть, кота за хвіст тягне, боїться смерті в очі зазирнути, а ще на чолі самоправно став...
– Бути по сьому! Отам бродком через Короп переправляємось, – Любим махнув головою одесну, – і лівим берегом навзаводи[130] до Ятриці. Коли Доля з нами – встигнемо по туману. Вийде так, що табун на ниві ще – гонимо його в пущу.