Страх, сину, щоб ти знав, забирає у людини її силу. Якби показав я цьому ведмедеві свій страх, він би мене одразу ж – як муху... Подолай страх – і станеш удвічі, утричі сильнішим, бо забереш його силу собі! Кому страшно – той живота свого не вбереже, та й ні до чого боягузові життя – він на нього не заслуговує.
Вже пізніше, ставши дорослим, згадуючи ту далеку в часі пригоду, він почав розуміти, що ніж Жаданові тоді навряд чи й був потрібен, і що то була лише батькова наука наймолодшому своєму синові, наука про те, як перемогти страх і забрати його силу собі на користь.
Блискавкою майнули в пам'яті події того дня – заради лише кількох отчих слів. Як давно те було! А тепер стояв він на деснянській оболоні, залишаючи за своєю спиною довгий шлях життєвих помилок – отця свого і власних – шлях поневірянь та незгод; перед ним, там, за рікою, лежала рідна земля; вода, що плинула повз нього, як час, як усі ті зими й літа, що пройшли бозна-де, невідомо для чого; ця вода і відділяла тепер його від свого коріння, від закопаної у землю пуповини, відділяла, здавалося, нездоланною перешкодою і потрібно було зробити зараз перший крок, аби подолати цей новий страх, конче потрібно було...
– Заходь уже, чи що? – нарешті озвався до Паоло дід-перевізник, котрому набридло чекати.
Той з видимим зусиллям волі таки ступив у насад і, несильно тягнучи за повід Птаха, що трохи опирався, по широкому пласкому настилу пройшов поволі на ніс, де й зупинився, притримуючи коня за гнуздечку та погладжуючи його по шиї, аби заспокоїти. За ними зайшов і пес, за псом – отрок. Дід поклав у лодію весло, обома руками з натугою попхнув широку її гузку по піску на глибоку воду та слідом скочив і сам. Не гаючи й миті, бо течія вже підхопила насад, вони з отроком узялися за весла й почали вигрібати на середину ріки, тримаючи носа навскіс до течії.
Насад м'яко ткнувся носом у пісок, дідок, тихенько гребонувши веслом від себе вліво, змусив його торкнутися берега ще й правим облавком[63] і Паоло без поспіху вивів Птаха на рідну сторону; Бримо повагом вийшов сам. Діставши з широкого череса накінечник для стріли, що ними, замість срібла, Паоло розраховувався по усьому своєму шляху від Києва, він подякував з поклоном за перевіз і повів коня нагору, від води.
Стоячи вже на лузі, Паоло таки не витримав і оглянувся назад. За ним, немов Забудь-ріка[64], лежала Десна; дрібненькі хвильки вигравали під сонцем блискітками, насад був уже на середині і отрок привітно махнув рукою на прощання: все, немає назад вороття, от тільки навряд чи він забуде те своє життя, як забуває його людина, чия душа, мандруючи до Вирію, перетинає Забудь-річку...
Піднявся у сідло, рушив легенькою риссю, роззираючись на всі боки: луг свій він пам'ятав досить добре, а тому цікаво було, чи змінилося щось на ньому за його відсутності. Так само, як і в часи отроцтва, по строкатому килиму лугу то тут, то там стояли старезні дупласті верби у два чи й три обхвати кожна, кущі червоної лози, збившись у невеликі купки, наповнювали застояне духмяне повітря легенькою своєю гірчинкою і так само срібним дзвіночком розливався лугом спів жайворонка. Ось відкрилося зліва Одесне – знане озеро: водоплавної птиці на ньому завжди було видимо-невидимо. І тепер, ледве тільки наблизився гостинець до його берегів, так одразу ж, зачувши кінський тупіт, із води піднялося в повітря безліч селезнів та гусей, сірою дощовою хмарою полинули на інший кінець озера і там із шумом опустилися на воду. Крякви та гуски зі своїми виводками шаснули в прибережну лепеху і лише пірникоза, не боячись людини, раз по раз пірнала собі на мілині протилежного берега.
Позаду залишилося Одесне, подекуди гостинець ще перетинали неглибокі післяповеневі ручаї, проте вони не створювали якої-небудь значної перепони для мандруючих, і зовсім скоро на видноколі з'явилася вкрита сосновим лісом Лиса Гора. На півверсти правіше від гостинця Лису гору перерізала навпіл деснянська протока[65] Обижань. Ото там, на відрізаному нею окрайчику Лисої гори, що колись був порослий сосною, а тепер лише підліском, на помітному узвишші посеред лугу, там, де протока зливалася з іншою, прозваною родовичами Коропом, і було поставлене перше в цих краях городище роду – Кологастове. Так розповідав колись малому Сиверові його дід, Рожден. Не надто привітною була ця місцина для роду, коли нарік він її Лисою горою – місцем, де зазвичай справляють свої бенкети оборотні.
Подолали неглибокий брід, піднялися пологим берегом на Гору, проїхали через сосновий ліс, з Гори спустилися уже крутим, знову брели хоч і широченькою у цьому місці, але не надто глибокою протокою, а вже через перестріл попереду виднілася наступна деснянська протока – Вить, що колись давно теж з'єднувалася з Коропом та з часом змінилося його русло і частина Виті пересохла, а протока стала схожою на затоку чи озеро, котре не втратило ще пуповини своєї, яка і досі ріднила її з матір'ю-Десною, через що і назву свою отримала – Вить, себто, Гілка. Коли наблизились лугом до неї, сонце справа було хіба що на дві п'яді[66] вище виднокола. Ледь під копитами зачавкала багнюка пересохлого русла Виті, як з-за прибережних верб відкрилися на недалекому видноколі ген, на краю деснянської заплави, сірі стіни рідного городища і серце Паоло раптом тьохнуло в грудях: " Ось!"
Мало не дві третини свого життя провівши на чужині, так прагнучи останнім часом дістатися отчого краю, перебуваючи то в піднесенні, то пригніченим, переживши навіть страх перед майбутньою зустріччю з родовичами, він тепер відчув, як серце, що було зупинилося, раптом закалатало щосили, підскакуючи мало не до горла і несила було зупинити це хвилювання...
Хотілося уявити, кого з родичів – братів, невісток чи можливо, братучад[67] – побачить першими. Хто з них живе ще, а хто вже давно з праотцями? Не уявлялося. Як стрінуть вони його, що скажуть? А він їм що скаже? То усмішка торкала вуста Паоло, то зморшки мережили чоло – а серце калатало і далі: "Швидше б, несила терпіти цю муку!"
Тим часом стало вже видно, як там, попереду, через міст, котрий, як і колись, єднав городище з лугом, щойно пройшло стадо гов'яди, кіз та овець, скоро воно дістанеться стін, увійде в городище і тоді сторожа зачинить ворота на ніч, а тому подорожні мали поспішати і Паоло трохи піддав литками Птаха.
Видута, огнищанин, – старійшина роду, посивілий, але ще міцний дідуган, за плечима якого було шість десятків зим, стояв на стіні біля Лугових воріт і дивився, як од Виті, протоки Десни, повертається під захист городських стін стадо гов'яди, овець та кіз. Велетенський жовток сонця, уособлення Дажбога, вже наближався до виднокола, верби над лівим берегом Коропа відкидали довгі густі тіні, спеки вже не було, вітер стих, небо очистилося навіть від тих легеньких хмарок, що були на ньому опівдні – якраз була та пора дня, котру він останнім часом любив найдужче. Вже з десяток літ підряд він за гарної днини щодня тут зустрічав скот, що прямував за городські стіни на ночівлю і для нього це вже стало не просто звичкою, а навіть потребою: думалося легко і бачилося далеко наперед, як і личить старійшині.
Що там і казати, гарне місце вибрали для поселення пращури, – думав, дивлячись на деснянську заплаву, Видута. З покоління до покоління передавалася із уст в уста кожному прямому нащадку їхнього роду розповідь про те, як прийшли сюди перші їх пращури-родовичі на чолі з Кологастом. Рід тоді був малочисельний, ослаблий від довгого, протягом життя багатьох поколінь, шляху з Подунав'я, постійної борні, смертей та хвороб, тому перше городище поставили прямо в деснянській заплаві, на високому, порослому сосновим бором, довгому піщаному острові між двома деснянськими протоками, сховавшись від можливих нападників з півночі за Десною, а з півдня – за трьома її протоками.
Там народилося і померло чи не п'ять поколінь, там рід зміцнів, розплодивши гов'яду, отримав достаток, там йому, врешті-решт, стало тісно: майже не було місця під ниву, та й худобу випасати було дедалі важче. Навесні, під час великої повені, скот довго голодував – надто пізно сходила на лузі вода, не завжди й сіна вистачало до зеленої паші. З першим весняним теплом хмари ґедзів, комарів та мошок не давали життя ані людині, ані скотині. Особливо допікала дрібна мошка, що забивалася в очі, вуха, ніс, навіть у рота. Комари обліплювали людину, варто їй було лише виглянути зі свого житла, і пили кров не гірше від злиднів. Потім приходила черга ґедзів і тоді вже не менше людей страждала скотина. До того ж, вирубавши на стіни та житло дерева, люди тим самим дозволили Десні розмивати під час повені пагорб, на якому і стояло невеличке їхнє городище. Звичайно, треба розуміти: не від гарного життя оселився там рід – ховався, вижити мав у необжитому краї. Правда, Десна та її протоки, одну з яких, на котрій і стояло якраз їхнє городище, рід назвав Коропом, бо у ній водилася сила-силенна цієї риби, давала не лише захист, але й вдосталь їжі, проте Луг не те місце, де має жити людина. Це володіння Ріки, Водяного та Луговика; на людину тут чатують підступні хвороби, місця для ниви стало замало, а потім одна з проток, змінивши своє русло, обігнула городище та й відрізала його від ниви та решти острова, через що й назву свою отримала – Обижань. Відтак мусили пращури переходити на інше, більш придатне та зручне для життя місце.
Волхвом тоді став Вишняк і він, попросивши у Дажбога заступництва й поради, поголодувавши на капищі дев'ять днів, почув його згоду і оголосив Дажбожу волю всьому родові: відтак рід, старійшиною якого був старший брат Вишняка Зимород, переселився значно вище по течії Коропа. Тут вже була межа деснянської заплави і починався сосновий бір, що широчезною смугою в кількадесят верстов тягнувся південніше заплави, займаючи собою усе межиріччя Десни та Семі. Нове городище звели куди просторіше попереднього, у сосновому лісі було повно звіра, в Десні і протоках стіною ішла на нерест риба, по заплаві вище городища знайшлися боброві гони; місця для випасу худоби було вдосталь і для підсіки – скільки завгодно, дерева для жител теж, і все це під боком, поряд, можна і доглянути, і постерегти.