Клювало, клювало і раптом немов відрізало. Куди не закину вудку – не бере. І в півводи не бере, і з дна не бере, і на пісочку, і поміж латаття. Ми з Толею із власного досвіду знаємо – потрібно шукати. Тож я вирішую спробувати половити не з містка, а он там, під вербами, де на воді від них ще лежить густа тінь. Перейшовши з містка на берег, закасавши вище колін штани та забрівши у воду, закидаю вудку зі свіжою п'явкою аж за смугу латаття.
Поплавець стримить без жодних ознак життя вже досить довго, а кльову так і немає. Раз по раз перекидаючи вудку на нове місце, я намагаюсь знайти місцину під водою, де стоїть риба, але поки що марно. Нарешті, хоча мені і жаль це робити, знімаю з гачка майже неушкоджену п'явку і відпускаю у воду – нехай живе, а сам, діставши з кишені шматок хліба, готую з нього кульку – може хоч на хліб мені повезе. І дійсно, поплавець заворушився, навіть трішки притонув – давай! Не витримавши напруги очікування, я підсікаю – нічого... Зарано. Ех, завжди так. Скільки разів я клявся собі бути витриманим, але ж знову поспішив. Гарячково готую нову кульку і невдовзі поплавець встає на чатах на тому ж місці. Якийсь час стоїть нерухомо, а потім поволі починає занурюватись у воду і коли на поверхні залишається тільки його кінчик, я рвучко підсікаю. Таки є! Плітка, трохи більша від моєї долоні, вилітає з води і я встигаю переправити її на берег, перш, ніж вона відчіпляється з гачка. Швидше до неї: бовть! бовть! – забувши про обережність і тишу вискакую із води і хапаю здобич вже на шляху до порятунку.
– Скільки в тебе? – запитую у Толі.
– Сім. А в тебе?
У мене шість і через це мені трохи досадно.
В нашому майже щоденному змаганні ми по черзі буваємо переможцями, але кожному хочеться, аби це було якнайчастіше.
Знову не ворухнеться мій поплавець, лише південний вітер, що гонить дрібну хвильку вздовж озера, зносить його під латаття і час від часу доводиться перекидати вудку. Але варто мені було один раз не зробити цього вчасно і ось, маєш, – я хочу витягнути вудку, та мені це не вдається, – гачок зачепився за стебло латаття. Я намагаюсь звільнити його від зачепу, смикаючи вудку на всі боки, – марно. Доводиться перейти ближче до берега і, перебираючи руками по вудлищу, дістатись самої волосіні. Вхопившись за неї пальцями, починаю обережно тягнути на себе в слабкій надії хоч таким чином вивільнити снасть. Волосінь натягується все дужче, починає різати пальці, ось вона вже як струна: ну, пан, або пропав!
Бринь! І в руці я тримаю лише її половину, а решта – з гачком, грузилом та поплавцем так і залишилась у воді, навіть на поверхні не видно гусячого пера, заплуталось десь під водою. Ех! Так раптово скінчилась сьогодні моя риболовля... Ну чому було не взяти з собою ще одну вудку? От так завжди: варто полінуватись і рибальська доля карає тебе за це в найбільш непідходящий момент.
Мені залишається лише втішати себе тим, що сьогоднішнього улову вистачить хоча б на одну сковороду. Бо сковорода – то чи не головне мірило нашого рибальського успіху.
– Ну, як справи, рибалко? – запитує баба Палажка, наша сусідка, самотня удова, котра знаменита тим, що в безвиході навчилась вправлятися з пилкою, молотком та цвяхами не гірше від будь-якого чоловіка.
– Та-а... не дуже.
– На сковороду хоч спіймав?
– На сковороду спіймав.
– Так чого ж тобі ще треба? Холодцю поїсте.
Холодець! О-о-о! Це не те, що ви думаєте! Це така літня прохолодна страва, щось схоже на пісний борщ, приготована на квасі з березового соку, з смаженою соломкою картоплею, свіжим огірком, покришеним листям салату, зеленою цибулькою, подрібненим яйцем та сметаною і з смаженою рибою вприкуску.
Настояний кілька годин в погребі холодець – то майже свято.
Вечеряючи з батьками холодцем із ще теплою смаженою рибою власного улову, із запашним сірим коропським хлібом, я скрушно переповідаю про свою невдачу, але потроху ця гіркота відсупає перед насолодою від страви. І хоч мама постійно робить мені зауваження, що я сьорбаю надто голосно, але я не можу втриматись, бо коли голосно присьорбувати, то тоді і без того смачний холодець видається мені ще кращим. Куснув риби, куснув хліба і одразу ж слідом – з присьорбом ложку холодцю на різкому кислому холодному березовому квасі. Смакота!
Дев'яносто п'ять відсотків інформації про світ Людина отримує через зір. Ти на все життя запам'ятаєш свої перші, дитячі ще, враження від побаченого. Перед твоїми очима розгортається неосяжна картина земного буття; буття, в котрому, виявляється, так тісно сплелися між собою світи лугового коника і вранішньої роси, смугастого окунчика і зеленого латаття, красуні-вивільги і крислатої верби, і всі вони, до того ж, переплітаються із твоїм власним світом. Побачити усе це і пов'язати одне з другим означає зробити не просто черговий крок, а швидше навіть підйом на одну сходинку вгору.
Пасіка.
Вузенька і така рівна, немов хтось зумисне тут просіку зробив, прогалина в хащі верболозу протягнулась метрів на п'ятдесят з півночі на південь. Вона майже непомітна з лугового простору Рокочівщини, від деснянської кручі, бо на ній хіба що дві підводи розминуться, проте, по обидва її боки рівненькими рядками попід самими кущами вишикувались кілька десятків вуликів, поставлених на вбиті в землю рівненькі круглі вербові кілочки. Посередині західної шеренги, дверима та затягненим тоненькою металевою сіткою віконцем на схід, стоїть, неначе іграшкова, маленька хатка, зроблена з пофарбованої в зелений колір фанери. Як відчинити її легенькі дверцята, то видно, що всередині по трьох вільних сторонах хатинки до стін прикріплені неширокі, зроблені з шалівки, топчани, вкриті солом'яними матами і призначені для відпочинку господарів пасіки. Ніякої підлоги в хатинці немає, бо стоїть вона, так само, як і вулики, на дерев'яних кілочках, тільки вони товщі та дужче забиті в землю. По стінах на цвяхах розвішані бджолярські сітки, які пасічники вдягають на голову, аби їх не покусали бджоли; попід топчанами поскладані різні пасічницькі причандали: димарі, що ними обкурюють бджіл, аби їх трохи втихомирити, коли ті починають сердитись за непрошене втручання, ящики для стільників, ножі для вощини, бджолярські стамески, вербовий трухляк для димарів та ще бозна які знаряддя, що можуть знадобитися пасічникові у його роботі.
На пасіці стоїть одноманітний тихий гул від сотень бджіл, що снують у повітрі коричневими цяточками: одні розлітаються на всі боки від рідних вуликів, інші, навпаки, звідусіль повертаються до них із взятком.
Пахне медом, воском, прополісом, бджолами і запах цей, важкий, в'язкий, під літнім сонцем трохи навіть задушливий, одразу накриває кожного, хто сюди загляне, втихомирює, заспокоює, уповільнює і рухи, і навіть марноту думок. Саме тому, мабуть, всі ходять на пасіці повільно, не поспішаючи, говорять повагом, голос не підвищують, про роздратованість забувають. Господарі на пасіці – бджоли, суєти вони не люблять, у сім'ях між собою живуть дружно, в мирі та злагоді, невтомно працюючи з раннього ранку до пізнього вечора все своє коротке, нетривале життя, а тому пильно слідкують, аби й поміж людьми біля їх вуликів не було не те, що чвар, а навіть поспіху якого – чи то розмахування руками, чи біганини, чи мови надто голосної та поквапливої.
Через те всі бджолярі ходять чинно, розмовляють неквапно, рухи в них степенні, розмірені, помисли чисті і люди вони всі мирні та розважливі.
Варто лише якій новій людині потрапити сюди, як і на неї сходить оця земна благодать – дух пасіки. І тоді відразу відлітають геть всі її тривоги та печалі, все оте недобре, зле, що псувало останнім часом їй життя, і, здивована вигукне вона рано, чи пізно:
– Ех, і добре ж у вас на пасіці, – немов у раю. Я б тут і жив.
Та й справді: літнє сонечко лагідно гріє, освіжаючий вітерець злегка шелестить у верболозі, трудівниці бджоли розмірено, заспокійливо гудуть, працьовито снують у повітрі, вершать одвічну свою працю, нікому не заважаючи, ні в кого нічого не віднімаючи, тим самим даруючи Землі безмежне рослинне царство.
У холодку під вербою, осторонь вуликів, на зеленій траві в очікуванні деснянської юшки точиться неквапна бесіда, світло-сизий колір попелу в багатті віщує гарну днину... "Мир і благоволєніє в чєловєцех!"
Вода в казанку ліниво побулькує, піднімаючи із дна то окунячу голову з білим уже оком, то широкий бік червоного карасика, що попався в Коржовому в жаки дядька Василя. Юшка вже й посолена і перчик вже вкинуто, і лавровий лист, і навіть чарку горілки в неї влито, а аромат..., аромат такий, що мабуть і за версту чути, і мертвого рибалку з того світу підніме.
Коли вже напруга очікування в товаристві досягає критичної межі, дядько Василь повагом, не поспішаючи, знімає з багаття казанок, ставить на чільне місце посеред гурту, щоб кожен зміг до нього дотягнутись, бере свою потемнілу дерев'яну, трохи пощерблену з одного краю, ложку, черпає нею з казанка, дмухає кілька разів, аби остудити і, примружуючи одне око, смачно сьорбає. Потім посмакувавши та витримавши необхідну паузу, прорікає:
– Готова!
Воно то, взагалі, бажано було б, аби юшка хоч трохи настоялась, просвітліла, стала прозорою, Бо коли ця козацька страва вдається чиста, як сльоза – це, перш за все, свідчить про майстерність того, хто юшку варив. А хто б не хотів зажити слави неперевершеного майстра деснянської юшки?
Отож, доки юшка настоюється, з прохолодного мулу Коржового, що сховалось прямісінько за східним рядом вуликів у хащах верболозу, дістається заповітна пляшка оковитої за три шістдесят дві, обмивається чистою водичкою, з неї одним порухом руки майстерно знімається "безкозирка" і дядько Дмитро, – буль-буль-буль, – рівномірно розливає її по гранчастих чарках. На розстеленому по зеленій траві рядні лежить уже всяка страва, завбачливо, з розрахунком на гарну компанію, прихоплена кожним із дому: домашня шинка з поросячого стегна, самотужки, ще навесні, якраз перед Паскою, замочена в розсолі з молодими смородиновими листочками, а потім закіпчена в пічному димарі на вишневих та сливових, для гарного смаку, дровах – вся червонувато-рожева з майже чорною шкоринкою та біло-рожевим прошарком сала під нею, майстерно порізана гострим ножем на скибочки, що світяться наскрізь проти сонця, з апетитним ароматом вишневого димку; підсмажені, а потім ще й добре протушковані, коричневого, знаєте, такого кольору, шматки півня ( хто хоч раз скуштував – не забуде того смаку повік), – в міру і поперчені, і посолені; літрова банка торішніх ще консервованих білих грибів, тугеньких, жовтувато-лимонних, вміло приготованих гарною господинею, – неперевершена закуска під горілочку; повно на рядні і молодої городини – червоної редиски, зеленої молодої цибульки, часничку, кропу та петрушки, без яких влітку, ясна річ, і їжа – не їжа, та й смак уже не той.