Котрі, як і сама розмова з автором, мали б вибудовуватися таким чином: га-разд, ви стверджуєте, що " Слово о полку…" — всього лиш плагіат фрагменту з "Половецького літопису". Тоді покладіть на стіл докази; у вас, або десь у світі, — в монастирі, в архіві, в науковій бібліотеці, — зберігається відомий вам оригінал, чи хоча б якась копія цього твору?
Свого часу в мене відбулося кілька зустрічей з Шелу-дяковим, який жив у Білгороді-Дністровському, проте зараз я посилатимуся не на розмови наші, а лише на його публікації. Уважно перечитуємо всю монографію, і відкриваємо для се-бе, що ні оригіналом, ні копією (списком) автор не користу-вався, і про існування їх де б то не було жодної інформацїї не має!
На яке ж тоді джерело він посилається?! О, тут випадок унікальний. Виявляється, єдиним джерелом інформації Олек-сандру Шелудякову слугував його батько, старообрядець-розкольник Григорій Шелудяков. Чому саме він? Та тому що тільки він один, як запевняє нас дослідник, знав увесь Поло-вецький літопис, в якому Слово" було лише невеличким фра-гментом, на пам'ять! Га, як вам така вбивчо наукова аргуме-нтація стосовно "першоджерела"?!
А щоб переконати науковий світ в її правдивості, автор пише: "Однажды я спросил отца: "Как удалось тебе удер-жать в памяти всю Половецкую летопись?". Он ответил: " С малолетства (далі батько переказує історію про те, що грамо-ті його навчав якийсь опальний богослов-засланець). А вот "Половецкую летопись"… Была она у моего отца, и он при-вез ее однажды в скит. А учитель мой сразу же приказал мне списать с нее копию" (ст.21).
І все, на цьому історію походження власне "Половець-кого літопису" О. Шелудяков вважає вичерпаною. Куди по-дівся оригінал (чи теж, можливо, список), він не знає; куди зникла копія, яку, нібито ще в дитинстві, створив його бать-ко, – теж не відає. Але роботи над нею в дитинстві виявило-ся досить, щоб батько завчив увесь літопис на пам'ять. Не ві-рите в існування такої пам'яті? Ось вам аргумент, цитую: " Знал я с детства: у отца богатая память на все им прочитан-ное и услышанное. Но тогда, в малолетстве, все это мне каза-лось обыденным: на то он и отец, чтобы все помнить и знать…" Ось так, ось. А ви сумнівалися…
Зверніть увагу на те, що батько переповідав О. Шелу-дякову з памяті увесь літопис ще в "малолітстві". А ким був сам батько і як склалася його доля? Жодних докладних відо-мостей про його життя автор не подає. Зате без коментарів цитує документи НКВД, з яких випливає, що народився Гри-горій Андрійович 1897 року в тайговому селі Нікольському Томської області, і, яко старовір, разом із родиною, опинився на спецпоселенні ГУЛАГу, тобто у ще глухішому селі Усть-Чижанка, тієї ж таки Томщини. Освіта? Закінчив "сільську школу" (невідомо: початкову чи середню…), ким працював на спец поселенні – невідомо, але в червні 1931 року, у 33-річному віці, засуджений за "антирадянську пропаганду".
Та що цікаво: автор книжки подає два витяги з судових справ, здійснені в 1989 та в 1992 роках, але ні з них, ні з його власних пояснень, ми так і не дізнаємося, як же склалася доля батька, і взагалі, яким був вирок?
Зате з біографії самого Олександра Шелудякова випли-ває, що, на час арешту батька, йому, народженому в лютому 1928 року, було всього-на-всього три роки. А коли минав тринадцятий, — почалася війна; і де в цей час перебував бать-ко яко "ворог народу" — невідомо. Відтак у шістнадцять, за направленням військкомату, майбутній дослідник уже навча-вся в середньотехнічному авіаційному училищі в далекому від Сибіру Калінінграді (закінчив у 1947-му, в дев'ятнадцять років; іншої освіти не отримував), після чого тривалий час служив у війську. Ну а перша книжка оповідок "Васючанс-кие были" з'явилася в Томську в 1964 році.
Ясна річ, я не вдавався б до цих біографічних екскурсів, якби не окремі моменти вже з книжки Шелудякова. Напус-тивши інформаційного туману стосовно долі тексту "Поло-вецького літопису" та єдиного його "носія", він, на початку четвертого розділу, раптом ошелешує нас патетичною за-явою: "Перечитываю старые записи полувековой давности: пожелтевшие страницы блокнота уже поистерлись и многие слова трудно разобрать. Приходится только сожалеть, что в юности не выучил на пам'ять "Половецкую летопись". Но даже то, что осталось у меня в записях – достаточно для того, чтобы дать представление читателю о "Половецкой летопи-си". А посему смело шагну на ристалище и пусть победит… сильнейший".
Причому Шелудякову навіть не спадає на думку пояс-нити, а навіщо було заучувати цей літопис на пам'ять? Що їм, автору монографії та батькові, свідомим половчанам, за-важало докладно занотувати з пам'яті батька цей літопис, чи хоча б його фрагмент? Страх перед тим, що копію виявить НКВД? Але ж певні записи, все ж таки, як бачимо, велися.
Втім, до полемічного "ристалища ми ще повернемося, а тим часом стисло цитую відтворену в книзі розмову автора зі своїм батьком (стор. 17-18): " О Половецкой летописи впер-вые услышал от отца еще в юности. И он предупредил меня: "держи язык за зубами". Шли годы… Однажды у меня с от-цом состоялся такой розговор, и начал его я.
— Первая рукопись, к которой обратися Татищев, была, как окрестил он ее, "Раскольницья летопись". И приобрел он ее у раскольника в 1721 году, обрывалась рукопись 1197 го-дом. А вскоре снова " у раскольника в лесу", приобрел Та-тищев список п'ятнадцятого века Новгородского извода. Может ли быть связь "Раскольничьей летописи" с "Половец-кой летописью"?..
Отец ответил:
-…Еще в 1725 году академик Коль удивлялся множест-ву людей у нас, добывающих себе пропитание перепиской не только рукописних, но и печатных, особенно редких, дорогих книг. У раскольников, которые не имели типографий, было в обычае переписывать древлерукописные книги. Так что Та-тищеву, думаю, попал только "кусочок" от Половецкой ле-тописи, да и то списанный "раскольником" с копии не пер-вой свежести. И конечно, не случайно оказалось "Слово" в одном сборнике с Новгородской летописью.
— В 1720 году Василий Никитич Татищев состоял при графе Брюсе, президенте берг-мануфактур-коллегии, а потом был отправлен на самостоятельную работу по управлению горными заводами в Оренбурге и Екатеринбурге. Видимо, в это время и попала в его руки "Раскольничья летопись"? – спросил я отца.
— Скорее всего, к этой летописи и подшил "раскольник" отрывок из "Половецкой летописи".
— Умер Петр Великий. Татищев вернулся из Швеции…
— А затем, уже в 1734 году он был назначен главным начальником горных заводов в Перми и Сибири. В эти же го-ды работал "земским прикащиком" Галаша Шелудяков в То-мске… С помощью Галаши некоторые староверческие скиты (языческого толка) получали древлепечатные и рукописные книги. Какие могли быть эти книги? Можно только догады-ваться и представлять хотя бы по фактам: Нафанаил правил монастирем в Томске до 20 декабря 1774 года, а затем пере-велся в московскую єпархию. Его место занял Филофей, бы-вший проповедник Тобольской архиерейской кафедры…"
З поваги до читача, цей розлогий, на дві з половиною сторінки, діалог між половцями-старовірами, з уже відомими вам біографіями, я перериваю. По-перше, чи не видається він аж занадто академічним, гідним рівня міжнародної конфере-нції? А, по-друге, там ідеться про що завгодно: що в монас-тирях були багаті бібліотеки, і що ігумени ці давнописи зло-чинно розпродували... Притому, що ні в ньому, ні загалом, в усій монографії, немає навіть спроби з'ясувати: то все ж та-ки, чи існував насправді отой міфічний "Половецький літо-пис"; яке він має відношення до не менш міфічного "Розко-льницького літопису"; хто й коли саме запозичив отой, як стверджував Григорій Шелудяков, "кусочок от Половецкой летописи, да и то списанный "раскольником" с копии не пер-вой свежести"?
Так, певні тлумачення дослідника, наприклад, щодо то-го, що славетний, сотні разів переспіваний та перекладений "Плач Ярославни" — насправді не плач княгині, а язичницька молитва, — змушують глибинніше замислюватися над усім "Словом...". От тільки про це було мовлено давно і задовго до Шелудякова. До того ж, хіба плач-туга будь-якої жінки, яка оплакує зниклого чоловіка, – не є своєрідною молитвою, нехай навіть і на церковний лад не перекладеною?
А ще дозволю собі зауважити, що язичницький харак-тер "Плачу Ярославни" не слугує, і не може слугувати, дока-зом того, що славетна повість є твором...половецьким! Тор-каючись проблеми авторства "Слова", академік Б. Рибаков у відомій праці "Русские летописцы и автор "Слова о полку Игореве" розглядає шість претендентів на цей титул: Поліка-рпа, літописця князів Ольговичів; Кузьмища Киянина, який був придворним князя А. Боголюбського; літописця "Мстис-лавова племені" Петра Бориславича; молодого літописця Га-личанина та якогось анонімного літописця, що служив у кня-зя Святослава Всеволодовича.
Подавши характеристику кожного з них, Рибаков зупи-няється на Петрі Бориславичу. І вмотивовує свій вибір тим, що Бориславич уже мав досвід написання великої хроніки "Мстиславова племені", він єдиний, хто не вдавався до цер-ковних цитат і біблійних висловів, доповнював свою оповідь копіями князівських угод, князівським листуванням та що-денниками походів. Тобто з Рибаковим можна погоджувати-ся чи не погоджуватися, але принаймні нам зрозуміла моти-вація дослідника, відтак є предмет для полеміки.
А ось як просто розв'язує проблему авторства "Слова" Олександр Шелудяков.
" В памяти часто встает погожий сенокосный день: мы сидели с отцом у копны… Возможно, у отца тогда было доб-рое душевное расположение, он сказала: "Имя автора "Сло-ва" древнерусское, звучное и красивое – Лурсад!"
Щоб переконати нас у цьому, сам О. Шелудяков наво-дить фрагмент зі "Слова" в редакції та в перекладі Л. Ліхачо-ва: "Коня в полночь Овлур свиснул за рекою;
Велит князю разуметь;
князю Игорю не быть в плену!
Кликнула, стукнула земля,
зашумела трава,
вежи половецкие задвигались"
А потім вдається до повідомлення: " А вот, он, текст данного отрывка из Половецкой летописи:
"Коня в полуночи Лур свиснул за рекою.
Велит князю (зову) подчиниться (Лур-князь).
Князю Игорю в путь:
Чутка (кликна), насторожена (стукна) земля –
Восшумела трава (от легкого порыва ветра).
Вежи половецкие всколыхнулись".
Ось і всі аргументи Шелудякова, після яких неминуче виникають цілком природні зауваження.