Волость Хоробора була, як відомо, крайньою на сході Чернігівського князівства, тож нічого дивного немає в тім, що князі зустрілись на Десні біля Хоробора – по суті, на межі володінь. Але якщо Хоробор це Мена, погляньмо, скільки землі лишається за Черніговом. Удвічі менше, ніж в Новгород-Сіверському князівстві. Таке можливо? Звісно, що ні. Тут жодної логіки у версії професора П. Голубовського немає і на цьому гіпотезу "Хоробор – це Мена" я теж пропоную закрити: остаточно. Тим більше, що Мена розташована зовсім не на Десні, а за десять кілометрів від неї.
Доводилось мені чути думку, що от, мовляв, і Короп теж не на Десні стоїть. Це не так. Поясню. Короп стоїть на лівому корінному березі Десни над колишнім її рукавом, який пізніше, коли вже він у своїм верхів'ї втратив зв'язок з головним руслом ріки, чужі назвали "речкою Короп", а пізніше взагалі озером "Карповка". Що таке корінний берег? Наші річки утворилися десять тисяч років назад під час танення льодовика. Вони тоді були незмірно повноводнішими та разів у десять ширшими і текли в берегах, названих тепер корінними. Коли льодовиковий період скінчився, русло праДесни обміліло та набуло обрисів, більш-менш близьких до сучасного. А її корінні береги стали межею річкової заплави. Коли повені були звичною справою, прибутна вода щовесни розливалась на всю шир заплави, доходячи до своїх прадавніх берегів – корінних. Сіверяни практично не селились по річкових заплавах, а ті поселення, які там і виникали, досить швидко припиняли своє існування – хоча для скотарства ці території вигідні, але землеробством займатись там неможливо, та ще й для здоров'я шкідливо. До всього цього я ще й упевнений, що наші пращури, являючись дітьми природи, Десною вважали не тільки головне русло ріки, але і її рукави, хоча, звісно, кожен з них мав свою назву. І коли в літописі сказано: "у Хоробря", а не "в Хоробрі", то це лише означає, що зустріч могла відбутись, як за сто метрів від його стін, так і за два кілометри, проте, звісно, аж ніяк не за десять (це коли мати на увазі Мену).
Ще один запис Іпатіївського літопису, під 1158 р. :"Княгиня же супруга Изяслава Давидовича бежа… Переяславлю, и остуда єха на Городок, та на Глебль, та на Хоробор, та на Ропеск."
Мова йде про втечу князя Ізяслава Давидовича та його сім'ї з Києва, де він вокняжився роком раніше на заклик київського віча, проте троє інших князів, об'єднавшись, прогнали його з великокняжого столу. Кабінетні історики, знаючи кінцевий пункт втечі княгині – Гомій (сучасний Гомель) прокладають найрізноманітніші маршрути – від прямого, як стріла, на північ, уздовж Дніпра до обхідного: з Переяслава на схід, обминаючи Чернігівську землю, що становить якусь очевидну для втікачки небезпеку, щоб потім, повернувши на північ, зробивши при цьому велетенське витягнене півколо, дістатись таки Гомеля через згаданий Ропеск. І в подібній ситуації такий маршрут імовірніший за перший та заслуговує бути відзначеним в літописі з огляду на складність подорожі.
Мушу зазначити, що точного розташування згаданих в літописі Городка, Глібля та Ропеска жоден з істориків достеменно не знає і ті, хто в затишку кабінетів робили й роблять якісь, часом неймовірні, припущення, розходяться у визначенні їх локацій не те, що на десятки, а й на сотні кілометрів. Коли говорити про Глібль, то в одних це Глибів на Дніпрі, а в інших Красний Колядин в Талалаївському районі. Версія того ж таки П. Голубовського, що Ропеск знаходився десь на території сучасного Новозибківського району Брянської області (в колишній Стародубській волості), з точки зору літописної географії можлива точно тією ж мірою, що й локація Хоробора на місці сучасного Коропа і нічим їй не протирічить.
Маршрут руху літописної княгині через Мену, як можливу локацію Хоробора не є логічним з двох причин. Перша причина: межа Чернігівського князівства поза сумнівом була значно далі на схід, ніж розташування Мени чи Макошиного – я про це вже зазначав. Та й від Мени до Гомеля відстань напряму набагато коротша, ніж через згадуваний Ропеск. Якби Хоробор був на місці Мени, втікачам не було би жодного сенсу робити ще один гак мало не в сотню кілометрів, додатково наражаючись на небезпеку.
Третя літописна згадка про Хоробор – рік 1234, за п'ять років до татаро-монгольської навали. Чернігівський князь Михайло Всеволодович захопив київський стіл, прогнавши з нього Володимира Рюриковича, на допомогу київському князеві прийшов Данило Галицький. Об'єднавши зусилля, князі, як про це пишеться в літописі, "поидоша, пленячи землю, поимаша грады многи по Десне туже взяша Хоробор, и Сосницю, и Сновск, иныи грады многии, и придоша же поять Чернигову".
Цей запис взагалі прекрасно підтверджує локацію Хоробора на місці Коропа. Стратегічний замисел княжого дуумвірату був блискучим. Князі не пішли на штурм Києва зі своїми дружинами прямо в лоб, бо це були би невиправдано великі жертви з непередбачуваним результатом, а обігнувши володіння чернігівського князя з півдня, взялися грабувати й палити його волость зі сходу. Був початок зими, розпал мисливського сезону на хутрового звіра, податі вервами ще не були сплачені й грабувати було що. Йшли униз по Десні, не виключено, що вже й по льоду, і спалили Хоробор (Короп), потім Сосницю (чому Хоробор, що згадується першим, і не міг на той час бути на місці Макошиного чи Мени, котрі по Десні нижче, ніж Сосниця), потім Сновськ (сучасний Седнів) та решту не таких значимих поселень, що не мали достатніх сил протистояти двом княжим дружинам. Михайло Всеволодович швидко зрозумів, що сидячи в Києві, залишиться з голою дупою і хутко повернувся до Чернігова.
Ще для прикладу, чому не варто історикам так беззастережно довіряти П. Голубовському, розглянемо відому згадку про Хоробор чотирнадцятого століття. В записах родословної князів Глинських є переказ про невдалий похід великого князя литовського Вітовта проти татар в 1399 р. Литовсько-руське військо було розбите на Ворсклі і заблудилося в лісостепу. Завдячуючи воєводі Івану Глинському, вцілілі рештки було виведено з степів і врятовано від остаточного розгрому. За це Вітовт одарив Глинського землями по Десні.
"И княж Иванови вожи привели в. кн. Витовта к литовской Украине, к городу его Хороблю да к волостем: к Макотину, да к Сохачеву, да к Верху, да к Оболоню. Князь же великий Витовт тот город Хоробор и волости те дал в вотчину князю Ивану Глинскому."
Маємо історико-географічну задачу: послуговуючись цим текстом, треба визначити місце розташування города Хоробор на кінець ХІV століття. Припустимо, що Хоробор тих часів розташований на місці Коропа. Оскільки це город, а навколо нього розташовані адміністративно підпорядковані йому "волості", тобто поселення, розглянемо їх.
Макотин. Дехто, цитуючи наведену писемну згадку, одразу ж називає його Макошиним. Але звідки така впевненість, що тут описка, помилка? Хіба не могло бути населеного пункту саме з назвою Макотин? Цілком імовірно. У нас немає аргументів, які би це виключали. Тим більше, що Макошине знаходиться від Коропа за сорок п'ять кілометрів по прямій, а між ними ж іще й Сейм та Десна. Як би велося управління настільки віддаленою волостю з невеликою кількістю дворів, тобто одиниць оподаткування? Занадто вже великі витрати на адміністрування.
Сохачев, Сохачеве. Село Сохачі знаходиться на відстані 8 км від Коропа. Там знайдені залишки давньоруського поселення.
Оболонь. Село Оболоння розташоване на правому березі Десни, від Коропа по прямій 5км. Обидві локації згаданих літописних "волостей" істориками не оспорюються.
Верх. Локація цього населеного пункту невідома. Видатний краєзнавець В. Є. Куриленко вважав, що це нинішнє село Верба, а Макотин – село Накоти, обидва Коропського району. Але я не стану брати їх до уваги. Мені достатньо Сохачевого та Оболоні, аби бути впевненим, що і в 1399 році Хоробор був на місці Коропа. Бо коли навіть припустити, що Макотин це Макошине і "посадити" Хоробор на сучасну Слобідку за 4 км від Макошиного, постане те ж невирішуване питання: як управляти волостями – Сохачевим, Оболоню (і невідомо де розташованим Верхом на додачу) – на відстані цілого денного кінного переходу? Про Хоробор на місці Мени я вже й не кажу – це ще на тридцять кілометрів далі.
Та справа не лише в проблемі відстані між розірваними нею "волостями" і городом, як адміністративним центром. Родові зв'язки всередині верви (пам'ятаєте?) – ось що неможливо було би розірвати. Яка сила відірвала би Макошине (чи в іншому випадку Сохачеве, Оболонь та Верх) від рідної верви, коли власність роду – земля – була освяченою тисячолітнім звичаєвим правом? Роду, зауважу, а не окремого якогось поселення. І яка би сила утримала той уламок у підпорядкуванні іншому городу? Це вже значно пізніше, коли в силу переміщень, міграцій, виникнення нових малих поселень і волостей відбувся розрив родових зв'язків, деякі села могли бути передані в управління якомусь, наприклад, монастиреві. Пізніше, але не в кінці чотирнадцятого століття, коли життя на Придесенні тільки жевріло.
Отже, я перерахував щонайменше вісім повністю обґрунтованих доказів, що Хоробор – це сучасний Короп. Мав би ж бути ще й дев'ятий – ота таємнича польська мапа Гора-Жука. І буквально днями доля знову наді мною пожартувала. Зовсім випадково, блукаючи нетрями інтернету, я в українській Вікіпедії (стаття під назвою "Сіверська земля") наткнувся на... саме цю, зовсім недавно викладену на ресурсі, польську мапу "Землі Чернігово-Сіверські в ХV столітті" – і там Хоробор знаходиться якраз на місці сучасного Коропа! Той її фрагмент, що був скопійований В. Є. Куриленком зі зниклої мапи Гора-Жука, один-в-один співпадає з відповідним фрагментом мапи у Вікіпедії! На цьому вже можна ставити крапку. Проте заради об'єктивності скажу, що остаточну відповідь на питання де знаходився Хоробор, можуть дати тільки археологічні розкопки. Можуть, але чи дадуть? Відповідь не є очевидною.
А тому з долею іронії зауважу, що родима відьма Орогостя таки зналась на прокляттях...
Кінець другої книги.
Словник давньоруських та маловідомих слів і термінів.
А
Августеон – центральна, найбільша площа Константинополя.
Автократор – самодержець, грецький відповідник латинського титулу "імператор".
Агіа-Софія (Свята Софія – Премудрість Божа) – найбільший православний храм середніх віків.
Акведук (водогін) – споруда для подачі води у вигляді мосту чи естакади зі змонтованим нагорі водоводом у вигляді жолоба чи труби.