За кілька років родючість землі зменшувалась і цю ділянку покидали, переходячи на іншу. Виснажена земля заростала самосійним лісом (це звалося лядиною) і коли ліс підростав, процес повторювався. Окрім того і полювання на пушного звіра мало відбуватись на такій площі, щоб забезпечувалось природне відтворення його поголів'я.
Сіверяни зуміли виробити принцип безконфліктного розселення: між осередками сусідніх родів має бути певна відстань такого розміру, щоб і мисливці чи бортники не перетинались, і зв'язок між родами підтримувався. Логічно припустити, що межі володінь кожного роду від місця його первинного поселення були на відстані одного дня шляху лісом для пішого чи на підводі, запряженій волами, тобто близько 15-20 кілометрів; тоді між двома сусідніми родовими осередками був би день кінного верхового переходу, або 30-40 кілометрів по прямій. Відтак, площа родових володінь або племенщини, навряд чи була менше однієї тисячі квадратних кілометрів (S = π r2, звідки 3,14х20х20 = 1256 кв. км). Це забезпечувало свободу маневру і дозволяло уникнути конфліктів з сусідніми родами.
Ми з історичних джерел знаємо, що право власності для давніх слов'ян було священним, а свідоме нехтування земельними межами каралось дуже строго. Древлянський князь Олег Святославич убив сина воєводи Свенельда Люта (Людвига) тільки за те, що зустрів того в своїх мисливських володіннях. Вира (штраф) тому, хто без дозволу господаря скористався (не вкрав, а лише скористався!) чужим конем, становила 3 гривні (ціна коня була 2-3 гривні), а за переорану чужу межу в Х столітті винуватець сплачував 12 гривень (хоча запросто могли вбити – надто важкою була праця землероба).
Умови життя виявились сприятливими і роди сіверян досить швидко множились. Землі в безпосередній близькості від родового поселення вже не вистачало, а мати ниву десь далеко було недоцільно – на дорогу йде багато часу і важко захистити посіви від потрави диким звіром. Давалися взнаки й відчуті переваги осідлого способу життя, тому міняти місце вже не хотілося: знайшлось інше рішення цієї проблеми. В якийсь момент частина сімей покидала рід і відійшовши на 8-10 км вбік, засновувала нове поселення: так звану весь, що згодом ставала городищем. При цьому зв'язок з головним поселенням не втрачався, бо кровне рідство при родоплемінному устрої було надзвичайно міцним. Вже в Х-ХІ ст. роди розрослися до 4-5 поселень. Така сукупність поселень в межах володінь, визначених звичаєвим правом, називалась гніздом або верв'ю. Навіщо нам це знати? Бо поза жодним сумнівом, територія Придесення ще в Х столітті була заселена рівномірно, без будь-яких білих плям непривласнених територій. Інакше би сіверяни не взялися колонізувати річкові долини Удаю, Хорола, Псла та Сули, де господарювали кочові тюркомовні племена.
З переходом від родоплемінного устрою з його патріархальною общиною до феодального з централізованою княжою владою, з'являється волость – територія боярського або княжого володіння. Часом це одна верв або кілька сусідніх, часом волость навіть ототожнюється з поняттям "земля", як, наприклад, Переяславська земля чи Земля радимичів. Але все одно, межі родової верви були недоторканними протягом багатьох століть. Бо порушити їх, рвучи тим самим родові зв'язки всередині верви, навіть князеві не видавалось можливим, адже саме князь виступав "гарантом тодішньої Конституції" – зводу законів "Руська правда" чи пізніша "Ярославова правда". Навіть коли змінювались межі княжих володінь, їх нові кордони проходили по вервних межах. Верв була неподільною, як ядро атома. Руйнація меж родових гнізд (верв) почалася лише після монгольської навали 1239 року і то далеко-далеко не одразу. Чому це так важливо усвідомлювати? Бо згадувані в літописах давньоруські городи були центрами родових верв. До державотворчих реформ князя Володимира город в чистім полі не міг постати сам по собі, а лише, як осердя верви, бо й чистого поля не було, а одні лиш ліси. Очевидно, не кожна верв мала в якості свого центру город, принаймні вони виникали не одномоментно, але кожен город був центром верви, а потім деякі з них стали й на чолі волостей.
І головне. Кажучи сучасною мовою, верв мала бути самодостатньою в господарському плані. Податкова система Давньої Русі після її реформи княгинею Ольгою була добре відпрацьованою. Збором податей – уставів, уроків, оброків, помістя, купецьких митних платежів – займались княжі посадники та тивуни, котрі з цього й жили, маючи певний відсоток від зібраного (аж до двадцяти!), проте й витрати на адміністрування відданих "на кормління" волостей були за ними. Городища платили устави та уроки з одиниці оброблюваної площі та з "диму" (сім'ї). Город щонайменше наполовину складався з ремісників і сплачував лише невеличке помістя чи оброк на утримання княжої залоги. Торгівля в городі забезпечувала надходження митних платежів та різноманітних вир (штрафів за проступки) в кількості, достатній для княжого чи боярського управління. Все вищенаведене означає в сукупності, що родова верв не могла бути маленькою по площі – її адміністрування себе не окупило би.
Тепер про чисельність населення городів та волостей сіверян. Авторитетні історики давно прийшли до висновку, що в Х столітті під владою великого князя київського знаходилось не менше одного мільйона жителів. Можна було би й розрахунки привести, та я за браком місця їх опускаю. Владі київського князя корилось більше десятка слов'янських племен і сіверяни були найбільшим з них. Орієнтуючись на вищеназвану загальну кількість населення в один мільйон людей, можемо сміливо припустити, що чисельність сіверян в Х столітті складала мінімум 150 тисяч. І до татарської навали ХІІІ століття ця кількість тільки зростала, як і ширились межі Чернігово-Сіверського князівства. Про що це каже? А лише про те, що родових об'єднань, згаданих уже "гнізд"(верв), на Сіверщині було, слід вважати, щонайменше півсотні, тобто верв мала 3, а то й 4 тисячі жителів. На Придесенні, заселеному найбільш густо, від Чернігова до Брянська городів над Десною мало бути десятків півтора. Беручи до уваги визначений вище інтервал між родовими центрами, орієнтовно наведем їхні сучасні назви по краях деснянської заплави в межах області: Морівськ, Чернігів, Седнів, очевидно Блистова, Мена й Борзна; не виключено, що Батурин, однозначно – Сосниця Короп, Радичів, Вороніж (Сумська область), Новгород-Сіверський.
Але після монгольської навали ситуація різко й надовго змінилась. Городи були спалені, Придесення обезлюдніло, чисельність населення скоротилась в рази. Та все ж природа не терпить пустоти, а відтак, безперечно були певні міграції, внаслідок яких родові зв'язки поволі рушились і межі родових верв втрачали освячену віками недоторканність.
Цікаво, що з ХІV століття слово "волость" означає вже не територію в кілька тисяч квадратних кілометрів, де на повну силу палахкотіло раніше життя, а лише окреме поселення в два-три десятки дворів, навіть не обнесених стіною городища – в цілому краї життя лише жевріє. Тому ми й читаємо в літописі під 1399 роком: " И княж Иванови вожи привели в. кн. Витовта к литовской Украине, к городу его Хороблю да к волостем: к Макотину, да к Сохачеву, да к Верху, да к Оболоню. Князь же великий Витовт тот город Хоробор и волости те дал в вотчину князю Ивану Глинскому ".
Ось так поволі трансформувалося поняття "волость", проте навіть тут ще лишалась община, стародавня верв, за якої вервієм кровних родинних зв'язків були воєдино пов'язані сім'ї на території в сотні квадратних кілометрів. Чернігівські історики в своїх пошуках локації Хоробора спираються в основному на документи доби Великого князівства Литовського ХІV – ХVІ століть, тоді, як на мою думку в контексті всього тут написаного, порівнювати період ВКЛ з домонгольським періодом навіть сенсу немає. Бо мене особисто цікавить не стільки питання де був Хоробор в часи ВКЛ , як те, де саме він виник початково.
Якщо говорити про Придесення, то є три основні версії місця розташування Хоробора: поблизу смт Макошине Менського району, на околицях Мени і на місці сучасного Коропа.
Пропоную спочатку критично оцінити версію, що Хоробор знаходився десь в районі смт Макошине, що розташоване по прямій на рівній відстані як від Мени, так і від Сосниці – лише в дванадцяти кілометрах. Основою для виникнення свого часу такої версії був гідронім "Хоробор", що зберігся поблизу Макошиного. Згадують, що спочатку це було щось схоже на річку, а точніше, певно, деснянський рукав, потім з нього утворилось озерце, а згодом, коли пересохло і воно, так стало зватися урочище.
Проте в цій версії є одне дуже вразливе місце. В літописах домонгольського періоду і Хоробор, і Сосниця означені городами, тобто, центрами своїх верв. І саме з цієї причини ні Макошине, ні сусіднє з ним село Слобідка жодним чином не можуть претендувати на локацію Хоробора в той період. Бо два осередки сусідніх верв на такій малій відстані не можуть існувати апріорі. Це абсурд. Як я вже зазначав, для давньоруської родової верви з огляду на тодішній спосіб господарювання, рід занять населення та систему княжого адміністрування життєвий простір мусить бути набагато більшим. Тому про версію "Макошине – це Хоробор часів Давньої Русі" забудьмо раз і назавжди лише з однієї цієї причини. Це очевидно і беззаперечно, проте саме цього розуміння тогочасних обставин в істориків і немає.
Ні знайдені на городищі поблизу Макошиного прясельця (теж мені диво!), ні навіть рештки брами городища, котрі хтось бачив під час давніх розкопок (де ж вона тепер і чи хтось проводив радіовуглецевий аналіз тієї знахідки аби визначити до якого періоду вона відноситься?) жодним чином не вказують, що городище мало назву Хоробор. Ну хіба мало було понад Десною різних городищ?
Дехто, спираючись на польську писемну згадку від 1666 року про перевіз через Десну поблизу сучасного Макошиного, вважає, що цей факт сам по собі може слугувати доказом розташування поблизу переправи міста Хоробор. "Однією з головних функцій міста був контроль за переправою через р. Десну" – так вважає дослідник О.