Покручена соснова гілка таки трапилася під снігом і він відкинув її убік. Де втоптавши, а де й повідгрібавши сніг ногами на обидва боки, він роззирнувся навколо і, запримітивши неподалік тоненьку хирляву сосонку, котру старші сусіди пригнітили, закривши для неї благодатне Дажбоже світло, зрубав її двома ударами сокири і, обсікши на стовбурі нечасті гілочки, отримав легку жердину сажнів у три завдовжки.
"Ну що ж, можна починати" – подумав Сивер і, знявши з голови ковпака та перехрестившись за звичкою, тихо мовив:
– Боже, поможи!
Рожен, пером до барлога, сажнів за два від чола, він поклав на притоптаний сніг: ведмідь не повинен одразу ж його побачити; сокиру несильно увігнав у стовбур сосни, що стояла одесну за два кроки від нього; узяв приготовлену жердину і поволі посунув тонкий її кінець у чорну дірку чола. Жердина увійшовши на півсажня, вперлася там у щось м'яке, хоча, судячи з купи піску перед барлогом, печера мала б бути глибшою.
– Вставай, діду! – гукнув Сивер і кілька разів штурхонувши що було сили жердиною, відскочив назад та й присів, ухопивши, і при самій землі напохваті тримаючи, списа. Буркнуло басом щось з-під пагорба, а потім мов снігова хмара здійнялася над чолом, полетіли навсибіч усіяні густим інеєм гілки, що затуляли вхід до барлога і немов сам Велес, Бог скота і всякої тварі живої, вивергнувся раптом з-під землі, де ще за мить до цього лише чорна дірка чола і вирізняла місцину з-поміж сусідніх – велетенський, волохатий, темно-бурий, широчезна лобаста голова, маленькі злі очиці, роззявлена зубата паща і рик, як грім, від котрого мороз по шкірі, а на лапах пазурі жахливі, кожен в палець людини завдовжки – умить все живе навкруги притихло, щезло, розчинилося, одна Ромейка, чужа, не лісова, тварина, що була прив'язаною до дерева, не маючи змоги утекти, схарапудилась, рвалася з місця і хропіла перелякано: потривожений хазяїн прокинувся і горе тому, хто трапиться зараз на його шляху, а тим більше – отій нахабній двоногій істоті, такій маленькій та слабкій проти нього, пелехатого велетня: що зробить вона, маючи в руках своїх лише отого, не такого вже й довгого, дрючка та присівши чи не від страху до самої землі!
Ведмідь, лютий далі нікуди на того, хто посмів так нахабно потривожити його солодкий зимовий сон, лише на одну якусь мить затримався на насипаному ним піщаному горбку, аби пролупатися, а Сивер, що до цього приховував свою зброю, враз подав рожна вперед і його вістрям, розсунувши густу та довгу шерсть на грудях "хазяїна", вперся в звіра між його передніми лапами, ближче до лівої. Те, що ведмідь стояв на горбку, вище від Сивера, зараз полегшувало ловцеві труд – змусити звіра стати дибки, на задні лапи. Піде клишоногий на ловця "кабаном" – ніякий рожен не допоможе, та й сокирою не встигнеш рубонути, бо цей звір лише здається вайлуватим!
Зачувши на грудях дратівливий болючий укол вістря, побачивши перед собою зігнуту постать ненависної людини, єдиної істоти на світі, котрої йому слід стерегтися, ведмідь тут таки й здійнявся дибки; підвівшись на свій велетенський, понад сажень з четвертю зріст, та ще й стоячи на горбку, здійнявши вгору передні лапи, він рвонув з того горбка прямо на малу, худорляву, слабку, нікчемну людину, що теж підвелася і, безстрашно стоячи перед ним, так само сміла колоти його, хазяїна, своїм гостряком прямо в груди; рвонув, аби одним ударом лапи вбити її, як набридливу комаху, але раптом пекучий, незнаний досі біль пронизав усе його єство.
Щойно ведмідь піднявся на весь зріст, Сивер, не гаючи й миті, щосили різко штовхнув свого рожна вперед і заледве встиг уперти вток його ратовища в землю, як на нього навалилася двадцятипудова, чи й більше, ведмежа туша: горобинове ратовище насилу витримало таку вагу; якби не коротке залізне вістря на протилежному від пера кінці, рожен точно ковзнув би на снігу, але цього не сталося і перо увійшло у ведмежі груди по саму тулію. Він заревів так, що його, певно, було чути версти за дві; Сивер зо всієї сили тримав ратовище в руках, ведмежі кігтясті лапи загрібали повітря зовсім недалеко від його обличчя, він чув густий сморід, що йшов із звіриної пащі, піна летіла на нього; серце калатало в грудях, кров бухала в скроні і жаром розтікалася по жилах – він відчував зараз усю повноту життя і був щасливий нею!
Ось зараз, ще трохи, і кошлатий велетень, що мав необережність не побоятися людини й напролом поперти на її рожен, буде повержений людським розумом, хоробрістю та витримкою – ось ще трохи...
... Краєм ока він раптом помітив за своїм суперником якийсь рух – ще одну ведмежу постать, спочатку здалося, що то йому ввижається, бо такого просто-напросто не могло бути, але другий ведмідь у два стрибки вже обходив свого суплемінника зліва від Сивера, той лише встиг подумати, що покинути ратовище рожна і ухопити свою сокиру він все одно не встигне, згадав зітхання Вишні..., страху не було, лише пронеслося в голові: "Все...", коли ж це чорна блискавка майнула зліва і Бримо прямо в стрибку ухопив нового нападника за ліве вухо, шарпнув щосили на себе і зупинив таки того. Хоча пес і важив утроє чи навіть учетверо менше ведмедя, проте вони зчепилися на рівних, паща в пащу і пес навіть примудрився ухопити клишоногого за найболючіше його місце – ніс...
... Сивер через ратовище рожна відчув, як перо пройшло крізь ведмеже серце і провернув зброю в рані, аби доконати звіра. Ревіння перетворилося на стогін: так стогне від нестерпного болю людина, тільки було воно в десять разів голоснішим; нарешті ведмідь поточився, його передні лапи проти власної волі почали опускатися, постать гнулася, гнулася – він валився на правий бік...
... Той ведмідь, що зчепився з Бримо, ударом лапи відкинув пса, пазурами розпанахавши при цьому бока, але пес, вискнувши від болю і покотившись по снігу, все ж таки скочив на ноги і попри страшні рани, завдані йому ведмежими пазурами, знову рвонув на суперника. Другий удар ведмежої лапи опустився йому на хребет і припечатав до снігу. Вже ніщо не заважало клишоногому розправитися з людиною, що вбивала його суплемінника. Аж тут, прямо перед ним, той зі стогоном повалився на землю...
... Сивер, випустивши з рук ратовище, миттєво зробив один крок вправо і назад, простянувши руку, висмикнув увігнану в сосну сокиру, кинув оком на ведмедя, що був гризся з Бримо, а зараз мав стрибнути через того, котрий конав, лежачи на снігу з рожном у грудях, і одразу ж сам стрибком метнувся назустріч звірові. Той спізнився лише на мить: ледве передні лапи його опустилися на сніг, як Сивер, що вже заніс сокиру над головою, рубонув з усіх сил, думаючи лише про те, аби удар не прийшовся на череп: лоб у ведмедя настільки міцний, що навіть сокира безпорадна перед ним.
Навряд чи комусь іншому в цій метушні вдався б такий удар, але Сивер поцілив одразу ж за черепом: сокира навскіс перерубала ведмедеві шийні хребці і він мішком повалився на землю.
"Де Бримо?!" – було першим, що прийшло на думку Сиверові: він кинув оком туди, де щойно гризлися ведмідь та пес і побачив Бримо, що намагався повзти до нього по закривавленому снігу.
– Бримо! – Сивер, оминаючи повержених ведмедів, метнувся до друга, кинувши сокиру, упав на коліна і вжахнувся побаченого: неприродно викривлена спина і страшні порізи на лівому боці – крізь один було видно закривавлені легені з червоними пухирями, що лопалися та надувалися знову, а ще з одного на сніг вивалилися собачі нутрощі і парували на морозі...
– Бримо!... – Сивер згарячу хотів запхнути їх назад, із розпачем зрозумів, що це нічого не дасть, бо навіть голки з ниткою у нього немає з собою... І хребет... Бримо, спираючись на передні лапи, все тягнувся до нього; зір у Сивер затуманився сам собою, сльози здушили його, він обійняв пса, а той злизував солоні, небачені ним ніколи у хазяїна сльози...
– Друже..., як же це?... Друже... Ти ж мене рятував від смерті, а я...Як же мені тепер врятувати тебе?...
Він увесь перемазався кров'ю, та не звертав на те уваги і сльози текли по його обличчю, як не текли, певно, навіть тоді, коли на його руках помирав Фрейвар...
Та сльози скінчилися швидко – муж не має на них права. Він підвівся, ясно розуміючи, що може зараз лише одним допомогти Бримо – припинити його муки; узяв сокиру і, без жодних вагань, так само, як і перед цим ведмедеві, рішуче, одним ударом, перерубав псові шийні хребці.
Сивер схоронив Бримо разом із ведмежими останками у барлозі: довго промучившись, він обвалив сокирою, скільки зміг, піщаний схил пагорба, надійно сховавши друга, що лежав тепер поряд із своїм недавнім суперником, а в голові весь час крутилася чута з дитинства приказка – "Два ведмеді в одному барлозі не вживаються... два ведмеді в одному барлозі...".
... Він повернувся додому вже поночі, на здивування домочадців, в'їхав у двір сам, без пса, в закривавленому одязі, а на санях лежали ведмежі скори та м'ясо – схоронивши у лісі Бримо, – не пса, а друга, бойового побратима, Сивер мусив, мовби нічого і не трапилося, білувати ведмедів, бо покинути у лісі ловецьку здобич ти не маєш права – інакше повстануть проти тебе усі Боги і ти вже ніколи не матимеш їхнього заступництва, коли знехтуєш дарованою тобі здобиччю. Пам'ятаючи про свою обітницю перед Велесом, він відрубав оббіловані ведмежі голови та привіз, аби скласти обіцяну пожертву.
Вишня, з його вигляду та виразу обличчя одразу ж усе зрозумівши, кинулася Сиверові на груди, тремтіла і тихо, без звуку, як уміла лише вона, плакала, Молибог смикав за ногавиці і щось запитував; Сивер, ніяковіючи від присутності Губаря та Слинька, намагався заспокоїти жону, мовчки гладячи, немов дитину, по голові, а сам починав дедалі більше розуміти, що зі смертю Бримо перервалася остання ниточка, котра ще єднала його зі своїм старим життям, яке почалося відтоді, як Жадан зробив один-єдиний постріл з лука... Він згадав і ту, побачену ним біля дідової могили, ще при поверненні в Короп, сосну з двома стовбурами, один з яких відхилився колись убік, а потім, з незрозумілої причини, повернув назад і так сплівся з головним стовбуром, що зрісся з ним навіки, утворивши петлю – отак само, як його нинішнє життя з власним родом.
У кожного, що в людини, що в дерева, – своє життя: в когось пряме, мов стріла, в когось покручене долею, бите й блискавицею палене, а все одно, кожне прагне до Сварги, до Сонця-Дажбога і тримається до останнього, бо та жага жити від самого Сокола-Роду.
Жити! Жити, попри все; жити всупереч, жити в поті чола свого, жити на повну силу: хай і важко, а все ж і весело, коли трапиться така нагода; жити – огріхи робити, стежку губити, а потім знову знаходити і не лише її, а й самого себе; жити – друзів хоронити і дітей народжувати, щоб не перевівся рід твій; жити – плуга свого перти аж ген за обрій, в майбутнє, з надією, що воно хоча б для дітей твоїх обов'язково буде кращим, аніж для тебе.