Ятвяга мов мураху змело зі стіни разом із шматком заборола й дубове прясло спалахнуло наче скіпка. Всі поніміли й стояли мовби вкопані, навіть дощ, ледь почавшись, припинився.
Першим оговтався Шамро й підняв до неба руки з посохом:
– Велій Перуне, слався одвіку й довіку!!
Розчахнув стулки воріт і пішов геть з города. За ним посунули посадські підводи – ніхто вже й не мислив ставати їм на перепоні.
Вражений Величко, тричі перехрестившись, мовчав якийсь час, а потім все ж схаменувся:
– Стіну гаси!!! – крик його почули навіть у дитинці. Страх перед вогнем у дерев'янім городі підняв усих княжих людей. Хоча й з великим трудом, та все ж погасили стіну – ще до того, як з Ятриці почали вертатись перші охрещені. Ледь живий, оглушений громом Рибота, у вухах котрого не перестаючи щось дзвеніло й лящало, трясучись чи то від пережитого, чи від близького удару блискавиці, почвалав додому, а загиблий, почорнілий від Перунової кари десятник так і лишався лежати на землі неподалік воріт – всі боялися Громовержця.
Лише Сиверові домочадці та ще десяток чи два родовичів поставились до хрещення спокійно, як до чогось коли, можливо, й не жаданого, так все ж такого, що не нашкодить. Решта з тих, що лишились в Хороборі, надвоє ділилась. Одним узагалі байдуже було до того хрещення, як майже до всього на світі, окрім жита у власній стодолі та води в криниці, бо вважали очікуваний обряд не більше, ніж незрозумілою княжою примхою; іншим хоч і було трохи лячно, проте не смертельно: набагато страшнішим видавалося покинути нажите добро й податися світ за очі.
Для Молибога від самої Сиверової смерті ніхто у світі не міг постати врівень з отцем: зумисно малим виходив уночі та дивився на вкриту зорями Сваргу – отця шукав, чекав, що той подасть йому згори якийсь знак. На різдво Божича й на Великдень та Діди, лишившись сам у житлі, питав до покуті: "Чи тут ти, отче?" і брався тихенько розповідати, як переміг у кулачнім двобої, чи як від Слинька навчився сокирою тесати або першу в житті глуху тетерю[652] з лука підстрелив... Тож хіба міг такий отець, як Сивер, вклонятися якомусь не такому богові, хай і чужинському? Відтак без страху привів на Ятрицю свою родину – жону Звану та обох двійнят, що тільки дві зими пережили й до ладу ще не лепетали та й прийняли всі разом нового Бога.
Охрещені городяни верталися з Ятриці притихлими, самим навіть здавалося, що якимись іншими, от тільки ніхто з них не зміг би напевне сказати, що ж саме змінилося всередині нього. А в городі, за ворітьми, стрічала їх приголомшлива новина, що ширилась далі й далі, збираючись ось-ось вихлюпнутись до посаду. Ту новину, почуту від одного чи двох очевидців, тепер розносили чи не всі, хто почув її вже з третіх, а то й четвертих уст. Розносили, по ходу прикрашаючи її, винятково з благим наміром, доданими вже від себе подробицями, й новина, мандруючи поміж родовичами, потроху ставала все менше схожою на саму себе. Одні розповідали одне, інші друге, а тому зрозуміти, де правда, а де вигадка, не виходило в жодного з тих, котрі лише слухали. Зате найбільш вигадливі та гарячі скоро так сперечалися за право виголосити свою оповідку, що мало не битись починали.
Молибог, наслухавшись усякого, подався до Лугових воріт. І за ворітьми, на узвозі, й на стіні було повно родовичів. Піднявшись на неї, побачив лише хвіст валки, що вже обігнула Вить і головою своєю дістала, певно, Лисої гори. Хоча й рекли жерці нового Бога про радість, що неодмінно мала вселитися в охрещених, на душі чомусь було так щемно, ніби ось зараз покійника винесли з житла і знають усі, розуміють, що хоча й далі триватиме життя, а так, як було, вже не буде і не вистачатиме всім ані гончара Гладиша, ані здоровила Тура з подругом його Паском, а про старезного лічця Хотена, що бозна скільки люду повернув до життя та волхва Шамра і говорити годі. Зримо постав перед ним спомин дитячих літ: страшна нічна пожежа, двір їхній з теремом в огні й перше в житті розуміння, що по-старому вже не буде.
І йдучи додому, стрічаючи скрізь покидане в поспіху чуже добро, – там розбиту макітру з рештками солі, тут чийсь загублений оселок[653] для горбуші[654] або старі постоли, котрі господар, зв'язавши до пари, почепив прямо на воротях, та так і поїхав, забувши, – Молибог думав про те, як скоро в полишених житлах з'являться нові господарі, бо ж відомо, що життя не любить пустого місця: де не проросло жито, там кукіль постане, в гайні вбитої куною вевериці оселиться сич, а на місце померлої в озері під час придухи риби по весні з Десни прийдуть нові її косяки.
Уявив собі, що таким же чином хтось прийшов би в отчий терем, та й здригнувся: ні, ніколи не покине його, що би там не трапилось! А родовичі, котрі пішли від рідних могил, житло покинувши, – їхній власними руками створений безпечний світ, – невже та сила, що їх вела, сильніша од Щура? Заради ж чого вони пішли? І як не крутив, як не мудрував, а виходило, що лише заради волі. Воля виявилась для них важливішою від усього на світі. А жрець християнський на Ятриці під час хрещення рік родовичам, ніби справжня воля лише всередині людини єсмь, лише у вірі в Христа вона... То де правда?
Чи не вперше в житті по-справжньому замислився Молибог.
... Пуща була навкруги – дика, нехожена, незнана пуща. Чорнолісся[655], жодної сосни. Чимала галявина з високою травою-зубрівкою на осонні, а одесну крутий схил вів кудись униз – куди й зір людський не сягав. Валка стомлених волелюбців спинилась, бо за два дні дороги через нехожені хащі, коли чи не кожен сажень її доводилось прокладати сокирою, вибились із сил і люди, й худоба. Здавалося всім, що виходу з цієї глушини їм уже не знайти. В такій пущі ні корму для скота не знайдеш, ні харчу для людей. Скінчиться скоро жито і що тоді?
Шамро відчував, що серед родовичів починається зневіра, злився на них, але мовчав. Галявина волхву одразу сподобалась – вчувалася йому тут сила місця: з такого, втрапивши, і йти не хочеться. Слід було роззирнутися. Всю дорогу сюди відчувалося, що хоч і помалу, та все ж підіймаються в гору, а коли це так, то з вершини дерева можна оглянути всю місцину. Побачив неподалік височезну чорну тополю, що здіймалася в небо вище інших дерев і гукнув бортника Чміля:
– Ну ж бо, залізь, роздивися що й де.
Той покликав братів, закинули на нижчу гілку вервіє, Чміль, тримаючись за конопляне ужище, подерся вгору і за якийсь час розчинився серед гілля. Довгенько його не було: хто молодший, тим здавалося, що поліз бортник на тополю, а опинився на небі. Нарешті, вкрай знесилений, спустився.
– Ну, що бачив? – приступив до нього волхв.
– Десна від нас на полудень; верст, може, й двадесять відійшли, – стомлено хекав Чміль, – унизу отут коли б чи не річка, бо долина ся тягнеться в бік Десни. А пущі кінця-краю нема.
Сюди навряд чи хто з коропців коли забредав: з живих – так точно ні, а в мертвих не спитаєш. Оболонські ловці, ті могли би знати місцину, так і їх же тут немає... З сотників із Шамром пішов шукати волю лише старий Зима.
– Ходімо, Зимо, поглянемо, що внизу.
Вони почали спускатися в долину – на кількадесят сажнів униз. На дні її дійсно текла лісова річка. І неподалік берега росли два дуби – нестарі ще, в один обхват чи трохи більше. Здолали гущавину долини й витягнулись до Дажбожого світла, котре й наділило їх силою та зростом. Шамро зрадів:
– Се від Перуна нам знак! Тут капище буде, а нагорі житла поставимо, городище. Боги прихильні до нас!
Коли повідали про побачене родовичам, ті немов на світ народились. Бо не пуща сама по собі лякає людину, а невідомість: коли нарешті спинитися, де ліпше жити? Розпрягали тягло, ставили в коло підводи – від хижого звіра, жони розводили багаття, мужі з цеберками пішли до річки по воду для худоби, Шамро, узявши до рук два принесені знизу вербові патички, вже шукав місце для колодязя.
... Перунова підмога повернула Шамрові впевненість і віру в себе. Та що Шамрові? – кожен з тих, що з ним пішли, немов на світ народився: коли й були в когось сумніви, пощезли, як туман під сонцем. Спинились на Лисій горі. Два великих діла мусив звершити Шамро, перш, ніж назавжди покинути землю роду. Хотів забрати з капища святині роду – кумира Дажбога і кості схороненого під порогом кумирні Вишняка. А ще поховати Давила, тіло якого забрали з собою.
По покону мали би справити за вбитим Давилом тризну і покійник мусив би бути оплаканий у власнім житлі, пробувши в нім дві ночі та тільки ж не було у вдови його ані житла, ані навіть своєї підводи – на чужій везли сотника восьмої сотні, а княжі вої могли заявитися сюди в будь-яку мить. Тож вчинили так, як робили далекі пращури в немирний час, коли рід переходив з місця на місце й січа траплялась: не гаючись, звели над Давилом добру кладу й поночі вже пустили сотника за димом.
Орогостя була вражена оповіддю Шамра. Не половина, не третина навіть роду, а хіба що восьма його частина не зрадила рідних Богів. Не вірила відьма власним очам, здавалося їй, що мариться чи сон поганий сниться. Зачинилась у житлі й не виходила всю ніч, попри навіть похорон Давила. Тільки на світанні, коли вже була насипана могила над тим, що лишилось від сотника й страва на ній добігала кінця, а родовичі вже лаштувались іти далі, за Десну, вона вийшла попрощатись.
– Ходімо з нами, Орогосте, – кликав її Шамро, – як ти одна тут лишишся?
– Ні... – хитнула вона головою. – Не можу.
– Пощо так? – здивувався волхв.
– Хоч хтось же мусить на прю стати, – скам'яніло відьмине лице.
– Хіба не знаєш... – почав Шамро.
– Знаю. Все знаю, – в голосі Орогості вже й не кремінь був, а справжній уклад.
Шамро зрозумів: ніщо не змусить її зректися намисленого.
... Становище волелюбців укладалося спати. Дика пуща жила своїм життям і її голоси тривожили не тільки жон, не лише дітей лякали, але й мужі замислювались в тривозі: як воно далі буде? Одне лиш вселяло надію: віднині нема над ними нікого, окрім рідних Богів.
І Шамро не спав, лежачи під возом, на котрому везли кумира роду Дажбога та кості Вишняка.