Викликав до себе в Київ і давши сотню гриднів, останнього вечора мав із ним розмову без свідків.
– Дав Господу обітницю, що завершу почате діло – охрещу всю Русь. Тобі доручаю пройти зі своєю сотнею по всій Десні від Моровійська до Дебрянська[649]. Будуть з тобою дванадесять ієреїв – де люд охрестите, там один лишатиметься. Їхнє діло роди хрестити, твоє – пресвітерів берегти, не допустити серед людей колотнечі або непокори. Дурного тут не пошлеш: почне мечем махати – біди наробить. Та й роду ти сіверянського – ліпше од інших плем'я своє знаєш.
Опісля Новгорода не хощу більше крові, а на свою душу гріха смертного. Коли заповів нам Христос: "Не убий!", то як я можу людей до Бога через кров навертати? Он, сів на великокняжий стіл опісля котори братньої, так через неї шість літ землі до купи збирав, з однієї січі та в іншу ходив. А тут – помислити тільки! – рідних богів на чужого замінити...
Речу се тобі з тим, аби розумів ти, Гордію, що мусиш наче по лезу ножа пройти: і діло зробити, й спокій не порушити. Бо коли, боронь нас, Боже, від такого, збурить хтось племена – впаде Русь. Знаю, що ти двічі орду вмовив назад повернути, значить, не тільки силою своєю береш, а й розумом. Тому й ставлю тебе на чолі походу хресного – не підведи!
Ще довго по тому говорили вони про похід, а наприкінці вручив князь своєму сотникові невеличку харатію, де написано було новими письменами, що дає він Гордієві право від імені великого князя чинити, як за потрібне вважає. На шовковій вервечці висіла срібна печатка з тризубом – знаком Володимира Святославича. Величко, заїхавши додому в Треполе з жоною попрощатись, нашвидкоруч скрутив з берести дудку і сховав у неї княжу харатію – аби не пошкодилась в далекій дорозі.
Тепер замислений сотник, постоявши якийсь час нерухомо серед шатра, вдягнув обладунки, за тим почепив на широкий пояс меч та витягнувши зі свого подорожнього мішка берестяну дудку з харатією, запхнув її за пояс.
– Ходімо! – кивнув головою Третякові.
Покликавши до себе першого десятника, велів йому аби сотня вдягала броню і ставала перед посадом. Попередив:
– Без мого слова далі ні ногою!
Ішли з Третяком стривоженим посадом, їм вклонялися, вони у відповідь вітались, а в повітрі аж дзвеніла напруга. Перед зачиненими Полуденними ворітьми спинилися.
– Впустіть! – гукнув до сторожі сотник і зняв шолом: – Я Величко, іду сам-один. Хощу миром усе владнати.
– А пощо з мечем? – неприязно спитали зі стіни. – Зніми, тоді впустимо.
– Меч гідність моя, честь і слава. Князь дав – одному князеві й верну. Забули, чийого я роду?! Одного вже боїтеся?
– Се кожум'яка попередив, зрадник? – поцікавився хтось згори.
– Я на відміну від тебе головою думаю, а не гузном немитим! – не витримав Третяк: – Руду[650] пролити легко, токмо з нав'я ніхто ще не вернувся. Що з родом буде?
– Впустіть, речу вам! – повторив Величко. – Не буде від мене Кологастовому роду жодного зла.
Було щось таке в сотникових словах, що йому повірили і в город таки впустили.
Давило не чув під собою землі. Стільки літ і зим тамована жага помсти тепер розправила за його спиною широчезні крила й несла невідомо куди. Жодної думки не було в голові, окрім як дірватись до княжих людей, посікти їх на капусту і... А що там далі буде – те вже не мало для Давила жодного значення: чи лишиться в живих сам, чи буде від того користь роду, що колись прийняв його до себе і чим узагалі все врешті-решт скінчиться. Він був на чолі кількох сотень розлючених, невдоволених родовичів, що прагнули перш за все визволити волхва роду й не хотіли бачити ніяких в тому перепон. Заколотники, зібравшись по кривих вуличках навколо воріт дитинця, вже готували до приступу драбини, щити та луки, розбирали для підпалу стіни власні горожі й хліви.
Давило в уяві своїй бачив уже як палає дитинець і лежить в калюжі крові власноруч посічений ним ненависний волостелин, коли ж це з подивом угледів, як невідомо звідки постав перед вежею з туровим черепом над ворітьми широкоплечий ратич у лискучій кольчузі й піднявши десницю заволав до залоги:
– Я Гордій, сотник великого князя Володимира Святославича! Іменем його велю не стріляти! Де волостелин?
– Що тобі? – озвався невидимий Рибота.
– Впусти мене в дитинець: княже слово і діло!
– Не можу: хіба не бачиш – смута, на приступ збираються йти!
Величко повернувся до заколотників:
– Спиніться, родовичі! Владнаємо все миром.
Давила затрясло від люті. Вихопив у когось лука, наклав стрілу й пустив у Величка. Та накінечник її лише ковзнув по закутому в кольчугу рамену сотника й майнувши поряд з Третяком білим оперенням, вона відлетіла кудись убік. Зробити другий постріл родовичі Давилові не дали: навалились удвох і тримаючи за руки, видерли лука.
– Сказився?
А він дійсно, немов збожеволів. Величко вже йшов до нього, був за десяток сажнів і Давило бачив у сотникові, колишньому родовичу, загрозу своїй омріяній помсті. Під ногами лежала його сокира на довгому топорищі, тож підхопивши її з землі, рушив назустріч Величкові. Знову кілька мужів спробували його спинити, та він люто замахнувся на них сокирою і ті відскочили: "Щур тобі й Пек, божевільний!"
– Людіє! – загримів Величків голос. – Не перейдіть межу! Честю своєю клянуся, що владнаю все миром. Дайте мені трохи часу.
Він намагався говорити спокійно, а Давило з палаючим, безтямним поглядом сунув на нього з сокирою, здолавши вже половину відстані, що розділяла них під час пострілу.
– Зупинись, – сотник миролюбно простягнув до Давила шуйцю зі знятим шоломом, – кров роду проливати не хощу й не буду.
– А-а-а! –заволав раптом Давило і щосили рвонув до Величка, здіймаючи в замаху свою сокиру для страшного удару.
У Третяка, котрий дивився на те, стоячи перед ворітьми дитинця, щось немов обірвалося всередині – дарма, що донедавна ще був кулачним воєводою посаду, похолов у душі і вкляк у землю, не спромігшись до жодної дії чи крику.
Давило був за півтора сажні від Величка і лезо сокири вже сяйнуло високо над його головою, та сотник раптом зробив швидкий, мов блискавиця, крок назустріч, ніхто не встиг і оком ще змигнути, як він, на мить якусь випередивши Давила, зо всієї сили хряснув йому п'ястом десниці в скроню: той, мов підсічене дерево, горілиць гримнувся на землю, а сокира, пролетівши поряд з Величковою головою, впала за його спиною.
– Тать. – незворушно й холодно проказав сотник, дивлячись на непорушного Давила: – Обіцяв же вам, що крові не буде. До волостелина я. Не чиніть, родовичі, глупства, чекайте мене.
Не лише заколотники, а й залога на стіні дитинця приголомшено дивилась на лежачого Давила – надто несподівано та швидко все сталося. Хтозна, може саме та напруга, що ось жила в тілі Давила, а тепер відлетіла разом із його душею, живила смуту, бо стрімко, наче вода в пісок, зникала серед натовпу воля до приступу. З вуличок не виходили, проте й замишляти вже нічого не замишляли – чекали на Величка, сподіваючись, що вдасться, може, якось по-мирному вернутись до спокою і ладу.
– Віч-на-віч ректиму, – похмуро кинув Риботі Величко, – веди, куди знаєш.
Щойно зайшли до стравниці в теремі й волостелин зачинив за собою важкі дубові двері, як сотник сходу й заявив:
– Відпусти волхва. Зараз же!
– Ворохобника? – витріщився Рибота: – Від кого це чую?!
Величко зітхнув.
– Ворохобник мертвий лежить. А ти, волостелине, ледь охрестившися, вже супроти волхва пішов – прагнеш князеві шкоди завдати?
– Я князеві своєму служу, аки пес! А ти зі смердами виходить? Супроти нього? Бач, яку змію пригрів Святославич!
Перемінившись лицем, Величко вхопив волостелина за сорочку на грудях, аж затріщало шитво й легко підтягнув шестипудове тіло Риботи вгору – той, вимушено ставши навшпиньки, намагався звільнитися, та де там...
– Дурень, – з притиском прошипів Величко, – не суй свого носа в княже діло! Сидиш тут, як крячка на болоті, то й сиди нишком. Чини, як велю!
Відпустив Риботу – той, червоний від напруги, наче варений рак, ще оговтувався, а сотник вже простягав йому княжу грамоту.
– Читати вмієш?!
Рибота ще з Новгорода грамоту знав, тільки письмена на харатії були не схожі на йому відомі. Вдивлявся, крутив, боячись зізнатися, що не розуміє написаного, проте срібна печатка з княжим тризубом красномовно свідчила, що його не дурять.
– Нею дана мені влада від імені князя чинити, як за потрібне вважаю, – мовив Величко й забравши грамоту, знову сховав її за пояс.
– Коли горить, олієм вогонь не тушать. – вже примирливо почав сотник: – Ти, волхва у поруб кинувши, навіть тих, котрі сумнівались, проти князя налаштував. Якби не Третяк, що мене покликав, спалили би родовичі дитинець, кров би пролилася й пішли би звідси всі, до одного. Звісно, князь смуту придушив би та смерда назад уже не повернеш. Дитинця й города нема – згорів, данники розбіглися. А тепер скажи: хіба такого від тебе князь чекає? Йому треба, щоб на порубіжжі городи поставали, Русь від степу боронили; щоб данина росла, не зменшувалась, щоб люд ішов сюди, селився, жито сіяв – на тому княжа влада тримається і лад по землях. Іди й відпусти Шамра!
Якби тільки хто знав, до чого невимовно важко стало Риботі на серці... Важко, муторно, а ще соромно від того, що згадалося, з яким презирством дивився колись він сам на старого ратичівського тивуна, опинившись тепер, по суті, на місці того діда. З волі великого князя лишився у цій глушині й за ті літа, що спливли з деснянською водою, перетворився, бач, на дурня, крячку, що на болоті сидить... Дожитися, що княжий сотник з Києва бере тебе у власнім теремі за груди, немов якогось робича і трусить наче грушу... Чути, зносити таке від молодшого літами сотника, котрий пішов звідси якраз, коли його, Риботу, князь полишив тут скніти (чи не за ту злощасну поразку в герці?) – як це нестерпно важко! Бо коли цей, туземець колишній, біля князя вже сотником став, то він би – воєводою спромігся бути! О, Доле, чому така жорстока кара твоя?!
Хотів, старався послужити своєму князеві, смуту прагнув упередити. Як не холонуло в душі, коли велів ятвягам накласти на волхва узи, а таки зборов свій страх – лише аби вгодити князеві.