І отець наш рабом був, і дід. Як самим жити – не відаємо... Зроби милість, візьми з собою, чоловіче добрий. Лиха від нас не зазнаєш.
Чого тільки на світі не буває, думав Сивер, дивлячись на уношів. Один просить змилуватися, на волю відпустити, інший – навпаки, боїться її, ярма хоче. А сам він? Хіба не помчав колись за Хозарином, покинувши рід? Хоча, по правді, не розумів же що чекає його попереду! А ці двоє, вони вже ж не в тому віці, як він тоді був: мали б розуміти, що то воно є – воля, солодка, як кленова пасока, воля! Скільки людей ладні за неї головою накласти...
Але ж для цих уношів є щось важливіше, ніж воля. Ондечки молода груша самотужки, попри все, пробилася-таки крізь гілля верболозу до світла і височіє тепер над ним, а плющ обвив її ледь не до вершини: йому опора потрібна, без неї ніяк – так і скнів би у затінку, по землі стелючись. Виходить, що він оцим двом, як та груша для плюща, – опора, мають на когось спертися в житті.
А як помислити добре: хтозна, що чекало їх на чужині, сакалібів, рабів, бо ж рабство тут і рабство там не варто і порівнювати – хто-хто, а він бачив, що життя раба там часто не варте навіть заліза, в котре ті заковані. Він визволив цих уношів, як колись у дитинстві молодого журавля із петлі, поставленої на зайця. Лисиця спокусилася на легку здобич і встигла навіть пошкодити птахові крило, коли це помітив Сивер та прогнав хижачку, а журавлика забрав додому. Той так і жив у них на обійсті кілька літ разом з гусьми та качками, бо літати вже не міг. Як кричав він навесні та восени, зачувши у небі курликання родичів, як марно намагався злетіти!...
І знов, коли помислити: от визволив би тоді птаха із петлі та й покинув пораненого напризволяще, або навіть і тоді, як загоїлася рана – хіба вижив би той журавель? Отак і ці уноші, у котрих душа лише з одним крилом: якщо вже дав їм волю – відповідай за них і надалі.
– Гаразд, – стенув плечима. – Коли так, будемо їхати.
Похнюплені охоронці, усіма забуті, чекали на свого переможця.
– Слухайте мене, ромеї: коли замислите щось лихе – рука моя важка! – грецькою звернувся до них Озарич. – Сідайте на отого воза, побудете моїми бранцями. Та не баріться, бо мене вже вдома зачекалися...
І скоро маленька валка із двох підвод, трьох, припнутих до останньої з них, верхових коней, одного комонного та чорного пса рушила в зворотну путь.
... Чому так важко на серці? Радості чому немає? З волі Богів звершилася мста і знати дали вони, що мертвий ти їм ще не потрібен – лише живий, то чому ж тоді душа не співає?
... Меч охоронця тоді вперше розсік Сиверові ліве стегно і він втратив багато крові, та попри важку рану, почав досить швидко одужувати. Фрейвар переховувався з ним від Хозарина та логофета преторію, аж доки купець не вирушив із Константинополя кудись на схід. Сивер ніяк не міг зрозуміти, чому це Хозарин, котрий вивіз його сестер начебто, як своїх майбутніх жон, за першої ж нагоди продав їх, як звичайних рабинь. Та якось, будучи напідпитку, Фрейвар відкрив йому очі.
– Ти ще дурний, – в голосі свея не було ані насмішки, ані зверхності, – бо гадаєш, що купці такі ж люди, як усі. Нащо йому ті жони? Купцеві срібло потрібне, а ще краще – золото. Не казав тобі цього раніше, тож слухай.
Свей перехилив кухоль з вином, вкинув до рота кілька ягід винограду і продовжив розповідь.
– Отцеві твоєму Хозарин лука зумисне підсунув. Він його ще позаминулого літа чернігівському князеві привозив, але той після зими повернув його, бо перський лук не для наших холодів – дубіє на морозі. Ще й пригрозив князь купцеві, що кине в узилище[538] за ошуканство, тож мусив Хозарин не лише лук забрати і золото повернути, а ще й князеві дорогий ніж з фуладу[539] дарувати, аби той не гнівався. Бачили ми тоді, що господин наш від горя свого аж почорнів.
А коли уздрів сестер твоїх, то й вирішив Жаданові лука підсунути, знаючи, чим воно скінчиться: хитрий лис! Він ще тоді намислив будь що сестрами оволодіти, бо знав ціну їхній красі. А ти, дурень, сам у петлю голову просунув: продав би він тебе, як і сестер – хоч і небагато срібла, зате з нічого.
Сивер слухав Фрейвара і волосся вставало дибки: уявити собі не міг, що чужинці на таку підступність здатні.
– У-у-б'ю!! – скочив був з місця та свей перехопив.
– Так не мстять! – мовив жорстко. – Мста з холодною головою вершиться. І коли вона по тому ще й на твоїх плечах лишається, отоді смерть ворога п'янить, як найкраще вино! Вип'ємо ж нині, – поклав Фрейвар свою руку на Сиверове плече. – А ще волію, аби став ти мені побратимом.
І того ж вечора вони випили вино, змішане з кров'ю обох.
Чому ж не п'янить нині звершена мста?
Відтоді, як Фрейвар врятував тебе, пораненого, від охоронців Хозарина і ви побраталися, ти тільки й жив передчуттям, очікуванням помсти. Спершу бачилося лише одне: знайти купця і тут же сокирою розчерепити йому голову. Літа ішли, а з ними приходило розуміння, що так просто помститися не вийде, ти вже готовий був, знайшовши ворога, терпляче його вислідити, і лише дочекавшися зручної миті, завдати Хозаринові смертельного удару. Коли ж став знати в лице мало не всіх константинопольських купців, то вирішив, що ворога твого, швидше за все, і серед живих уже немає. І хоча гірко було від того, що мста не звершилася, але з часом на душі таки полегшало, бо злізла з неї чорна пекуча кірка нездійсненої помсти, що так ятрила твоє серце.
У монастирі братів-бенедиктинців і взагалі вселилися в душу благостині, жили там собі аж до тої миті, як почув від Величка про огидного купця. І все! З самої середини єства запекло-защемило нестерпно, так, що втративши голову, про все на світі забувши, кинувся мсту вершити – майже й забуту вже. Відлетіли геть заповіді Христа про прощення ворогів, про "не убий", забув і покон дідній, що не велить гостям на землях роду жодної шкоди чинити. І звівши зо світу за три дні, окрім ворога свого, Хозарина, ще сімох, не винних ні в чому перед родом твоїм гостей, став справжнім татем-головником, котрого рід, коли взнає, мусить по правді[540] до княжого суду вести, як того татя, що три літа назад княжого дружинника вбив і Величка поранив.
Хто ти, Сивере, Паоло? Відступник – ось хто! Адже нинішньою татьбою своєю не лише поконом знехтував, але й самого Христа зрадив, зрікся Його: що б сказав тобі Трифілій? "У пеклі горітимеш" – сказав би. Та ж хіба лише один у тебе огріх? А роту, ромейському василевсові дану, хто в Преславі, за Кон заступивши, порушив, честь роду свого тим самим навіки заплямувавши, пращурів, котрі все бачать і знають, зганьбивши? А ескувітів у балканській клісурі хто підступно, зі спини, убив? Нема тобі прощення Сивере-відступнику, не спертися тобі ані на Христа, ані на покон пращурів: і віри роду зрікся, і Христа зрадив – хоч бери та й вішайся, як зробив колись у безвиході рядович твій Борило...
Ще чого! А син його, Молибог, а Вишня, жона? Учинивши гріх, яким би тяжким він не був, та й накласти на себе руки – то означає вмерти, як боягуз, домочадців своїх зрадити, залишивши самих супроти зла усього світу. Звідки сумніви ці, що точать душу вже котре літо? Та звідки ж: у Ломбардії їх посіяв; відтоді, як охрестили його і Єзуса впустив у своє серце, усе й почалося. Єзус вчить любові та прощенню, а того, хто зло діє – по смерті навічно карає. Якось, коли розповів він Шамрові про смертні гріхи для тих, хто в Христа вірує, здивувався волхв і ледве не сміявся з того: "Що ж то виходить? Як помилився, то вже й помирати лягай? Не для мужів ця віра – силу жити вона відбирає! А рідні Боги наші велять: зробив блазнь, огріх, виправ його, як слід і йди собі далі! Ниву живота твого ніхто, окрім тебе, не зоре, каяття ж лише сили твої відбере. Пращури наші, ворога вбивши, жону його собі забирали, аби мала вона захист від життєвих негод. Зло та добро – то два твоїх крила на все життя".
Бач, як воно: часом, щоб добро звершити, зло мусиш діяти... Ховається підступне зло на ниві життя твого, як невикорчуваний пень, як коріння його. Ореш ту ниву, бажаючи добром усіяти, а потім – раз! – і напоровся сохою труда свого на те зло: чи постромки порвав, чи сошник зламав. Біда! Чи може правий був Шамро, коли казав, що добро та зло, то як два крила у птаха і мусиш обома трудитися, коли летіти хочеш?
Що буде, те й буде. Коли й згубив свою душу – після смерті кара очікує. А нині жити слід, сина ростити, жону кохати, тереми ставити, народження ще одної дитини чекати. Кого ж на цей раз бусол їм принесе?
Сивер помалу почав заспокоюватися і тепер уже лише думки про домашніх не виходили з його голови.
... Минав уже четвертий день, як Сивер подався з двору в погоню за Хозарином. Кровна мста, коли в ній виникає нужда, – річ свята, бо так заповіли пращури: Вишня це дуже добре розуміла. Від'їжджаючи, Сивер сказав їй, що повернеться не пізніше, аніж увечері наступного дня, тобто, ще позавчора він мав бути вдома. За час їхнього спільного життя Вишня звикла, що муж її ніколи не порушував свого слова і якщо він щось казав – саме так і мало бути. Кровна мста – це не гостини, це не терем купцеві звести, – у борні всяке може статися: це їй також було зрозуміло, навіть дуже добре зрозуміло!
Але одна справа – розум і зовсім інша – жіноче любляче серце. Жах чорним велетенським вужем поволі заповзав у душу Вишні: невже вона ніколи більше не побачить свого Сивера?! Ніяких інших думок у неї вже не було – лише ця одна; проте вона була настільки важка, гнітюча, що від неї у Вишні холола кров і немов правцем сковувало рухи.
Літа, за Сивером проведені, промайнули для Вишні, як дні, бо то лише горе плентається по життєвій дорозі нога за ногою, щастя ж мчить над нею швидкокрилою ластівкою. Прожити, проживотіти до того мало не півтора десятки літ у горі та зневазі, а потім, неначе з волі могутньої чарівниці, мало не вмить стати найщасливішою жоною, трохи згодом – навіть матір'ю, про що вона колись навіть і мріяти покинула; нині знову бути непразною, а ще – такою ж, як усі в Коропі, господинею...