Стільки літ не був тут! В Хороборі спека дошкуляла, на лузі ж від сирої землі аж парило і вітер від Сохачевого гнав по підрослій отаві зелені хвилі – на дощ збиралося: як не сьогодні, так завтра. Кольчугу так і не зняв, тепер обливався під нею потом, та за довгі літа в степових дозорах звик до броні, не надто й заважала, нехай уже. Бачив, як здивовано дивилися вслід йому пастухи – куди це княжий вой в кольчузі коня погнав?
Мов би й скрізь луги однакові, а свій, рідний, такий один – найліпший. Ех, Сивере... Правий ти був колись. Жаль, не слухав тебе. Хоча, пощо ж не слухав? Коли б не слухав, не лишилось би в душі навіть сліду від твоїх слів. Ні, таки не зрівняється з Десною жодна ріка. І жоден луг не постане врівень з коропським. Чи як тепер – хоробрським? Бач, таки привчилися родовичі до чужого ймення. Добре ім'я, за таке ні перед ким не соромно. Тільки... Коли в душу собі зазирнути, то Короп все-таки рідніше. У крові воно, по жилах з нею бігає.
До Лисої гори хіба трохи більше версти. І сама вона не надто велика – лежить зігнутим клином поміж Десною та двома її рукавами, тому Орогостине житло майже не шукав – стояло за не надто високим тином обіч гостинця, що вів до оболонського перевозу. Відьма саме поралась у дворі – розвішувала в затінку повітки зібране зілля.
Величко тільки спішився, а вже в дворі зайшовся гавкотом пес. Доки до воріт підійшов, благеньку стулку на простих ликових перевеслах відтягнула вбік жіноча рука й відьма постала перед сотником такою ж, як і була колись. Ну, майже такою: худа, з прямою гордовитою поставою, суворим лицем, на котрому жодного разу не бачив усмішки, тільки й того, що пасмо волосся, вибившись з-під повою, зрадливо блиснуло сивиною. Хоча й була ровесницею Вишні, чи трохи від неї старшою, та виглядала ліпше – не брали Орогостю літа.
Величко, приклавши до серця руку, вклонився, але не встиг і рота розкрити, щоб привітатись, як відьма його випередила.
– Ти бач, хто до мене завітав. Яким вітром, Величку? – спитала так незворушно, ніби бачила його щонайбільше місяць назад.
Він більше здивувався, що його впізнали, аніж вона – Величковій появі. Чи може виду не подала? Відьма...
– Західним, Орогосте. – проказав, не знітившись, як було колись давно, Величко і відьма ту переміну в ньому одразу відчула.
І дивився тепер без остраху прямо їй у вічі:
– Просила вклонитися тобі дочка твоя, Волхитка, – сотник пальцями десниці аж землі торкнувся в пояснім поклоні.
Навіть відьмі часом не під силу стримати себе на людях, бо, як-не-як, а й вона людина. Коли Величко розправив спину, лице Орогості ще мінилося від материнських переживань і рука марно шукала позаду хоч якусь опору. Та слабкість відьмина була недовгою.
– Коли так – заходь, гостем будеш.
Протиснувшись слідом за господинею в тісне й убоге відьмине житло, сотник ледь не все його й заполонив собою.
– Оповідай, – поглядом вп'ялася в нього відьма, – де вона, як живе?
– Жона вона моя. Давно. Двоє онуків маєш, Орогосте.
Раптом у напівтемряві житла посвітлішало лице відьми й ледь помітна усмішка торкнула вуста.
– Дівки?
– Дівки, – зітхнув Величко.
– Мусив знати, кого береш, – Орогостині очі блищали.
– А як же князь? Вона ж із князем була – я відала, знаю!
Сотник спохмурнів: не любив про те згадувати.
– Мала сина від князя, але помер. Немилою стала. Я забрав.
– Княгиню віддав тобі?! – чи не вперше в житті виказала свій подив Орогостя.
– Простою наложницею вона була. Їх у князя сотні й сотні.
Орогостя замислено кивнула головою, а потім ще і ще, немов знайшла нарешті розгадку своїм давнім снам чи видінням.
– Тут як опинився, зятю?
Величко волів би промовчати, але не міг, звісно, – теща, до того ж відьма.
– Великий князь сотником мене поставив. Прибув нині з сотнею, бо... – опустив очі, – ... з волі князя хрестять сіверську землю, всі волості й посади. І Хоробор такожде.
– Короп! – рішуче й твердо прорекла Орогостя. – І ти Богів наших зрадив?
– Я во Христа увірував. Давно вже. – Величко насупився і, мов бик, опустивши голову, спідлоба дивлячись на Орогостю, вперто рік своє: – Як стрий мій Сивер, як безліч інших руських людей. А зрадити нікого не зрадив!
Відьма раптом відчула сотникову силу, зрозуміла, що він їй не поступиться, а вона з ним не впорається і про себе неабияк тому здивувалась: ти ба!
– Волхитка теж ...? – їй навіть не вистачило духу вимовити "охрестилась".
– Там усі хрещені. Токмо... донька твоя сама собою не була би, коли б змінилася від того, – і усміхнувся, щось згадавши.
Розмова їхня, що так добре почалась, зійшла помалу на ніщо. Обом полегшало, коли Величко нарешті підвівся, та попрощавшись, пішов геть. Орогостя ж, навіть коли сама лишилась, місця не могла собі знайти: ніяка робота не йшла до рук, думки, одна сумніша іншої, безперестану лізли в голову. Вона не витримала – покинувши своє зілля, вийшла за двір і діставшись узлісся над обривистим берегом Обижані, сіла, притулившись спиною до могутньої сосни й замислилась.
Весь помережаний деснянськими протоками, що синіли проти сонця блакиттю відбитого у воді неба, зеленів перед нею молодою отавою коропський луг, а за ним, на полудень, виднілися за вербами стіни Коропа, гнізда її роду, котре так несподівано й підступно крали лихі чужі люде. Найстрашнішим було те, що нічого не можна було вдіяти супроти тієї крадіжки. Бо крали не стільки місце, як невловиму його суть, котра рождається з людиною і з людиною йде до Сварги, аби потім простягнутися незримою зв'яззю від померлих до живих, сплітаючи Яв, Нав та Прав у єдине ціле, що зветься самим життям і що навряд чи й передаси простими словами.
Крали не живот. Нікого не вбивали, губили тільки душу. Ще ні слуху, ні духу їх тут не було, а звістку вже подали і право своє заявили. Коли наснився Волхитці віщий сон, руни сказали Орогості майже все. Вона тоді не могла належним чином витолкувати явлене доньці видіння, усвідомила тільки, що безсила вдіяти хоч щось проти нього і мусить скоритися вищій волі, аби не накликати ще більшого лиха. Тоді гадала, що стосується та вість лише її родини, але пройшло кілька літ і стало зрозуміло, що все неспівмірно гірше.
Князь прийшов і забрав доньку – єдине, що в неї було. Натомість, немов зозуля в чуже гніздо яйце поклала, не питаючи ні в кого згоди, дав городу нове ім'я, лишив по собі княжий десяток та велів ставити дитинець. Відтоді з полишеного яйця вилупилось чуже пташеня, розсілося на все гніздо і мовчки руйнує Орогостин світ. Не стало поряд доньки, сама відьма мусила йти з власного житла, родовичі за якийсь десяток літ вже звикли праотчий Короп звати княжим словом Хоробр і замість старійшини з ліпшими мужами править родом волостелин великого князя. Що лишалося від старих часів? Рідні Боги та праотчий покон.
І от коли вона, ніби та верба на підмитій Десною кручі, що нахилившись до води, ще якось тримається корінням за рідну землю, жила останніми літами в непевнім сподіванні хоча би так добути віку, Доля над нею насміхнулась. Завтра чужі люде збираються забрати останнє – рідних Богів і покон.
Ось сидить вона тепер на своїм улюбленім місці й безпорадно питає Сваргу: що діяти?! А Боги мовчать...
Княжа сотня ще снідала, коли до шатра, де трапезували Гордій та ієреї, увійшов один зі сторожі стану.
– Гордію, там смерд, – увійшовши, кивнув головою кудись назад мечник, – до тебе проситься. Княже слово і діло, рече.
Здивований Величко вийшов назовні. Перед шатром сторожа тримала під руки Третяка. Побачивши Величка, старий кожум'яка смикнувся до нього та вої, вчепившись в руки, не дали рушити з місця.
– Величку, – голос у Третяка був надміру схвильований, – смута в городі... Та дайте ж ви мені, бісові діти, сказати!
Розсердившись на воїв, повів могутніми плечима й сторожа ледве на ногах утрималась.
– Пустіть, – велів сотник.
Завів кожум'яку в шатро й наказав:
– Речи, що сталося.
Той озирнувся на ієреїв.
– Можеш говорити, – заспокоїв Величко.
– Звечора й усю ніч Шамро у вічниці сидів, зі старотцями радились. Багато є таких, що готові піти геть, аби не зрікатися Богів наших. А на світанні, як порозходились усі, Рибота з ятвягами до вічниці прийшов і волхва пов'язавши, в дитинець його потягли, в поруб кинули. Городські піднялися, позвали Давила, обрали воєводою й хотять Шамра визволяти. Залогу від воріт прогнали і їх зачинили – тебе із сотнею бояться, щоб у спину не вдарив. Рибота в дитинці заперся; залога вже стріли мече, трьох поранили. А Давило готовий на приступ іти – він як почує від когось слово "князь", так з лайном готовий того з'їсти. Біда ж буде, Величку...
Сотник в душі й похолов – оце тобі, маєш: від самого Чернігова, по чужих городах, де до всього був готовий, хрещення проходило, можна сказати, тихо-мирно, а тут, в Хороборі, рідному Коропі тобто, те, чого боявся, якраз і почалося. Ех, Доля, дівка-вертихвістка...
Семеро в шатрі з тривогою дивились на нього, чекаючи, що вирішить, а йому слід було спочатку з думками зібратися: що вчинити?
... Десять літ провів Гордій-Величко на порубіжній заставі в Треполі, раз по раз ратячись з печенігами: то в дозорі, то на стіні сторожового городка, часом і в січі в чистому полі – коли великий князь ішов на знахабнілих кочовиків походом. Якщо колись давно мольба Волхитки про порятунок немов чарами якимись зродила всередині його той стрижень, що різнить справжнього мужа, воя від простого мерта, то ті літа в борні з печенігами стрижень його загартували, зробивши незламним. Яка ж у тім дивина, що родовичі свого Величка не впізнали? Та якби й шраму від печенізького кривого меча на обличчі не мав, то й тоді суворий, весь у зморшках від пронизливих степових вітрів лик сотника з поглядом холодним, наче блиск укладу, нічим би не нагадував добродушний вираз очей Величка-безбатченка, котрого княжий стерновий Угомон назвав якось "ні риба, ні м'ясо".
Ставши чотири зими назад сотником Треполя, не один раз мав від князя желовання за власну звитягу в січі й тверезий розмисел на княжій раді в полі перед битвою з печенігами. Давно вже забув він про свою колишню спрагу до пустої похвальби, котра й рождалася в ньому через невпевненість у собі. Можливо, саме тому великий князь доручив трепольському сотникові Гордію охорону ієреїв.