Їм нарешті дійшло: вони вільні! – і загледівши Сивера, що саме повертався, усі, хто міг, попадали на коліна, навперебій дякуючи за визволення. Той махнув рукою:
– Богам дякуйте...
– За кого ж пожертву нам складати?!
– Як звуть тебе, людино добра?
Сивер зітхнув:
– Озаричем кличте.
Одна молодичка показала на його ліву ногу:
– Дозволь, витязю, рану твою перев'язати. Я вмію; і на травах трохи знаюся...
Зопалу, в гарячці січі, Сивер навіть забув про неї. Вона виявилася неглибокою, але біла полотняна ногавиця нижче порізу уся просочилася кров'ю. Молодичка досить швидко знайшла кілька стебел деревію, добре потерла їх листя, приклала до рани та перев'язала потім шматком полотна, що його подав на диво услужливий Іполит.
– Перев'яжи і цього, – кивнув на Никодима Сивер. – Не спливати ж йому кров'ю. Подивися, чи ціла кістка. Як ні, – прив'яжи до руки шматок оскепища, десь там валяється, – показав рукою.
Замислившись на якийсь час, додав:
– Мені треба відлучитись. Зберіть усю зброю в одне місце, зловіть коней. Визволіть отого, – показав на придавленого конем, вочевидь пораненого, Аристофана. – Нехай хтось із конини печеню зробить: третій день нічого в роті не було. І не чіпайте нікого з цих, я сам дам їм раду. Чекайте на мене.
Свиснув, підзиваючи, Птаха, котрий пасся сажнів за тридцять, жаліючи пошкоджену ногу, підійшов до коня одесну, поволі піднявся в сідло, подумки насміхаючись над собою: "Куди вже тобі ратитися, діду: через якусь подряпину в сідло не скочиш!", гукнув до Бримо, знову про щось замислився, навіть рукою махнув, а потім озвався до одного з визволених:
– Гей, уноше, візьми он на тому возі два луки зі стрілами, супряж їх та й ходімо зі мною, – і пустив Птах кроком до місця колишньої переправи – потрібно ж було свого власного лука забрати.
Вже майже під'їхавши до річки, з висоти вершника побачив, що на плоту, котрий застряг на мілині під тим берегом, коша на возі не було, а від води до верболозу протоптана ціла стежка. "Бач, – подумалось, – все-таки забрали скору. Борзо! Невже ж і сюди вернуться? Навряд чи: таким багатством ділитися не схочуть. Тільки ніяк не зрозумію: чим це я їх так налякав?!"
Він ще трохи постояв за кущем шелюги, роздивляючись крізь нього протилежний берег, бо, як не крути, а там щонайменше два луки, – усе було тихо і він, дочекавшись недавнього бранця та поклавши стрілу на ромейський лук, послав уношу у воду забрати власний.
...Коли вони повернулися, звільнені бранці, обзвичаївшись, вже господарювали: мертвих прибрали, коня оббілували і якраз розчиняли, дрова у багатті вже догоріли – саме час був пекти на вугіллі м'ясо – ніхто б і не сказав, що зовсім недавно тут було побоїще і що оті троє в обладунках – донедавна чужоземні гості, а тепер, по суті, – бранці. Усі "сакаліба" були веселі і на те, що діється навкруги, не звертали жодної уваги. "Ратаї..." – подумки махнув рукою Сивер, а вголос сказав жорстко:
– Бачу, волі ви не надто раді. Узи по вас плачуть! Двоє, хто вдома з луком на лови ходив, – на сторожу!
Бримо, тим часом, спливав слиною. Він сидів навпроти кінської туші і з його губ аж до землі тяглися патьоки густої слини. Сивер, зійшовши з коня, узяв печінку, серце та нирки від зарізаного Бримо ж коня і поклав перед ним:
– Їж. Ти заслужив.
... Попоїли добряче. Дажбожа колісниця почала вже котитися донизу – саме та пора, коли спека дошкуляє найбільше. Зрозуміло було, що рушати проти ночі нерозумно, тож, попри небезпеку раптового нападу уцілілих охоронців, Сивер вирішив, що заночують на цьому ж місці, а вирушать в путь лише зранку наступного дня. Він переговорив з ромеями. Никодим почувався зовсім зле: голова розколювалася, його нудило, очі запливли так, що він майже нічого не бачив та й лівій руці його добре дісталося від топора; у Аристофана при падінні була зламана права нога, – лише Іполит залишився неушкодженим. Між собою ромеї вже поспілкувалися: Никодим розповів їм що й до чого. Найбільше, чого ці невдахи боялися – так це рабства у варварів. Вони про одне лише Сивера і запитували: яка доля їх чекає і чого хоче переможець за їхню свободу.
– Чого я можу від вас хотіти, коли усе тут відтепер належить мені? – з легкою посмішкою відповів Сивер і коротко розповів їм з якої причини мстив Хозаринові. На охоронців він зла не тримав:
– Як побажаєте, то їдьте собі додому хоч і завтра. От тільки чи далеко ви заїдете? Краще розкажіть мені, чому всі так злякалися, коли я Хозаринові тельбухи випустив?
А почувши їхню розповідь, подумав: "Ех, ти, Сивере,Сивере! Усі Боги, виходить, допомагали тобі ці дні, а ти впав у таку зневіру! Тож, здається, старі Боги все-таки добре уживаються з новим, Христом, коли йдеться про праве діло...".
Сам же вголос заспокоїв ромеїв:
– Я, як і ви, християнин. Заберу вас до себе, щоб оклигали трохи. Після аугустових календ мають бути в наших землях ромейські гості – з ними й доберетеся додому.
На тому розмову з ромейським полоном закінчив, зібрав до купи звільнених бранців, розповів, що й до чого. Наказав перш за все схоронити загиблих по ромейському звичаю – розповів як саме. Іполит, почувши про те, сам узявся допомагати. Звільнені дивувалися: хіба ж так скрадають покійників? – немов падло якесь у землю закопують. Дурні, виявляється, ці ромеї...
Решта розпрягли коней, знову поставили вози табором; Сивер, поділивши чоловіків надвоє, виставив на ніч сторожу, розповів, коли одні мусять змінити інших, коли збудити його і, вклавшись на свою стареньку повсть, швидко заснув сном людини, що сповна виконала свій обов'язок: він знав, що Бримо буде також на сторожі і вчасно, коли що, почує небезпеку.
Ніч минула спокійно. Сивер, якого сторожа збудила, щойно на передвранішньому небі з'явився Хорс, добре відпочив, от тільки поранене стегно за ніч трохи підпухло і обмежувало рухи, проте він тим не переймався – рана була з легких, траплялося, що на таку він, часом, і уваги не звертав. Він якийсь час шкутильгав, відчуваючи біль, а потім розходився і до світання про рану майже й забув. Коли настав час збиратися в путь, звільнені ним бранці усією купою підійшли до нього:
– Озаричу, – у пояс вклонившися йому, мовив найстарший – кучерявий та білявий Оглендя, з Вороніжа: – тут таке діло... Ти вже ж не гнівайся на нас... Ми увечері радилися, доки ти спав і ось що ми тобі сказати хочемо... Вирішили ми усі... ну, майже усі, – поправив він себе, – тута десь залишитися.
– Як це – "тута"? – здивувався Сивер.
– А ото ж так – тута, – вів своє Оглендя. – Нема за чим нам вертатися. Чи боярин, чи рядович скажуть: утік. Ще й татем тебе зроблять. І немає ж там ні в кого нічого – усе на виру пішло чи рядовичі позабирали. Знову в обельні холопи, чи що? Тож вирішили ми тута десь... Може ця земля вільна, а ні – то в місцевого роду дозволу спитаємо тут осісти.
Раптом зашуміли усі, молодики і дівчата, заговорили навперебій один одному:
– Ми й попарувалися вже!
– Весь поставимо нову, житимемо купно!
– Не гнівайся на нас, Озаричу! Ми тебе до скону не забудемо! Ми усі віднині – Озаричі...
А хтось ще й вигукнув:
–Залишайся з нами Озаричу! Старійшиною будеш! Заживемо не гірше, аніж понад Десною!
Сивер запосміхався, розвів руками:
– Мені хіба що? Залишайтеся, коли на те ваша воля, а в мене рід, жона, син... Тільки як же ви без нічого, одні руки у вас?
І лише зараз подумав про цілу валку Хозаринового добра: з нею що робити? Вона начебто і його, а забереш у Короп – кожен там скаже, що зайнявся Озарич татьбою. А хіба мста і татьба одне і те ж? Не за добро він думав, коли мстив Хозаринові. Як по Кону вдіяти?
Щось говорили, вигукували навколо нього звільнені та він того не чув – думав. І ромеї... Звісно, хто-хто, а він, Сивер, це добре знає – Хозарин людей підбирав собі таких, що трапся нагода, то й перед розбоєм не зупинились би.
– Когось із вас ці, – кивнув на ромеїв, – силоміць в'язали, без причини? Так оце усі рабами й були?
– Ні, не було такого, – попереглядавшись між собою заявили колишні бранці. – Чого не було, того не було! Ці силоміць не в'язали. Свої і силували, і в'язали. Ми обельні холопи єсмь.
– Добре... Тоді вам таке скажу: одну підводу з воском та трьох верхових коней забираю для цих ромеїв, аби було їм на чому до своїх дістатися. Ще одна підвода, яку сам виберу, усі мечі, обладунки, щити і оцей лук – моя здобич. Решта ж ваше: луки, топори, заступи, списи, казан, намет, що там іще є?
А було ще шість навантажених воском підвод із тягловими кіньми, троє верхових коней, упряж, сідла – від здивування поніміли спочатку люди, а потім знову бухнулися перед Сивером навколішки:
– Озаричу! Отче! Як віддячимо тобі?!
До чого ж приємна шана така! Аж розцвів Сивер, та згадав: не його те добро, не важкою працею зароблене, не від серця відірване... Татем себе знову відчув; Трефілія згадав, його "Не вбий! Не вкради!" і Шамра із повчанням: "Не мусить людина брати більше, аніж потрібно їй, бо то для Дажбога образа суть!".
– Долі, Богині, гідну пожертву складіть...
Згадав, як відпускаючи гріхи, казав Трефілій: "Іди і більше не гріши" і, зітхнувши, мовив до невеличкого натовпу:
– Дякуйте Долі і живіть тепер так, щоб рабами не ставати.
Сам же пішов уздовж валки, видивляючись коня, бо вважав, що по Праві буде, коли забере у Хозарина тягло замість того мухортого маштачка, на котрому колись подався з рідного городища і котрий залишився після втечі у купця. Коли ж уподобав міцно збиту саврасу кобилу, тьм'яно руду, з підпалинами на животі, чорними гривою та хвостом, підійшов, розтулив їй рота, подивився на зуби і, залишившись задоволеним, гукнув:
– Гей, хто-небудь! Зніміть поклажу.
Кинулися навперебій, ледь не всі, перевантажили віск на інші вози і зброю – ратну здобич Озарича, зібрали до купи, поклали на спорожнілий віз.
Він розмірковував, як же бути йому з ромеями, коли двоє колишніх бранців, підійшовши, попросили:
– Дозволь Озаричу, слово мовити.
Він підняв очі: перед ним стояли двоє чи не наймолодших уношів, схоже, що братів; один ходив з ним до Сейму забирати лука.
– Кажіть.
– Візьми нас із собою, Озаричу, – почав вищий, певно, старший.
– Воліємо холопами твоїми бути... – не витримав другий.
Сивер отетерів:
– Вам воля не потрібна? Хто ж сам собі ярмо на вию вдягає?
– А що воля? Ми робичичі...