– вжахнувся раптовій здогадці Шамро – ...може Боги, давно побачивши нікчемність сувирів, відвернулися з огидою від Дажбожих онуків? Може вони пішли звідси геть?!"
Отсі княжі мужі не давали родові жодного іншого вибору: або зречися своїх та прийми чужого бога, або згинь. Бач, лукаві греки як навчили... Кому живот його дорогий, лишиться жити, але з чужим богом і не на своїй уже землі, бо своя земля в тебе лише тоді, як шануєш та молиш власних Богів – суть вільним є. Раби власної волі не мають і землі не мають, і бог у них чужий. У них усе чуже, на те вони й раби...
Уперше в житті звідав Шамро страх; бридкий холодок, зародившись в його душі, почав розливатись по тілу: недавня ще воля до спротиву в'янула, наче скошена трава на червневому сонці. Добра без Зла не буває? А коли того Зла забагато, коли навкруги одне лиш Зло – де місце Добру? Якщо покинули Боги рід, усю землю сувирів, у чім Добро лишилось?! Рівновага втрачена і світ летить шкереберть: Чорний Пес[646] таки перегриз чеп Малого Ковша...
... – Чули, родовичі, яка воля князя?! – тим часом гукав до віча з-за плеча Шамра Велимож і почав протискатися поміж ним та Адріяном. – Отня земля, виходить, вже не наша, рідних Богів мусимо зректися – що від нас лишиться? А скажи, волостелине, отець твій і матер якому богові вклоняються?
Рибота й рота не відкрив – що йому задесенський волхв?
– Чи ти, витязю: якого роду-племені? – звернувся вже до Гордія Велимож і втупився важким поглядом своїм прямо в очі йому.
Княжий сотник погляд витримав, не знітився, тільки губи стулив міцніше, а тоді, хоча й з поштивістю, а все ж рішуче, важкою десницею своєю відсунув убік Шамра й нависнувши над Велиможем, спитав:
– Передивитись мене хочеш, волше? Не вийде. Смерть дивилась та й пішла геть, а ти супроти неї ніщо.
І повернувся до людського моря:
– Отця мого Воропаєм колись нарекли, а роду я Кологастового. До хрещення Величком звався.
Віче охнуло. Тиша запала така, що кожному чути було жайвіра з небес і жаб'яче кумкання на Ятриці.
– Я ж бачу – щось лик мені знайомий... – чи не першим прийшовши до тями, шепнув Третякові старий купець Курило.
– І речу вам, родовичі, що лиха з Христом не пізнаєте. Красно баяти не вмію та небо на землю не впаде, Десна назад не потече: як жили, так і житимете. Завтра, щойно сонце над лісом стане, всі, від малого до старого, мужі та жони мають бути на Ятриці, вище мосту. За тим пир почнеться – волостелин іменем великого князя Володимира Святославича пригощатиме!
Шамро надто добре знав своїх родовичів: віче так і не закипіло до ладу – хоч і було чимало таких, котрі всім єством своїм противились хрещенню, а все ж їх і третини не назбиралось би. До того ж несподіване викриття себе Величком настільки ошелешило рід, що новина ця декому здалася мало не такою ж важливою, як і звістка про завтрашній обряд чужинського бога. Адріан потому ще оповідав родові про Христа, про заповіді Божі, та хіба осягнеш розумом почуте, коли галас несусвітній стоїть? Шуміли й кричали, проте висікти іскру не вдалося ані Шамрові з Велиможем, ані Давилові, що теж волав зі столу проти Христа й соромив родовичів за байдужість до власної долі.
Віче якось непомітно, помалу почало розсмоктуватись: спочатку задні, з далеких Жорновок, тихцем подалися додому в надії, що напасть отся до них не дійде, потім і Оболоння, на тих дивлячись, прямо на очах Велиможа рушило, а за ними вже без розбору посунули посадські, бо... Хоча те "бо" й було в кожного своє, та коли розібратись, нічого важливішого від нього якось і не знаходилось.
Величка ще до віча весь час аж підмивало спитати когось про стрия свого, Сивера, проте втримався. Чесно кажучи, гадав, що його хтось одразу ж і впізнає, а вийшло он як. Коли ж старотці та сотники, хто принишклий, хто засмучений, теж розвернулися йти, він притримав за рукав посивілого за довгі літа Третяка:
– Щось стрия мого не бачу. Все Володимиру Святославичу городки ставить?
Третяк мигцем зиркнув на княжого сотника та й опустив голову.
– Е-е-е... Се вже... та, вважай, тринадесяте літо пішло, як згинув Сивер Жаданич наш...
– Згинув? – Величко подумав, що йому почулося. – Згинув?! – перепитав з подивом: – Як так?
Колись рудий, мов огонь, Третяк лише розвів руками.
– Як витязь згинув. Наступної осені, як ото князь пішов звідси, вернувся клятий Мстиша з-за Десни. То Сивер один не розгубився та з десятком лише Плавучий міст боронив, бо не встигли розвести, вмерз у ранній лід. Порубали всіх, Сивера і Педаша, суперника мого вічного, теж, а до стін не підійшли – запалив Озарич моста. Ох, і витязь був! В Ирії тепер розкошує... Бачиш оту могилу, найвищу? Його.
– А стрийна моя, Вишня? – Величко кивнув головою в бік старого городища: – Сама господарює?
– Де там... Згорів двір Сиверів, ще за життя його. Гроза була, ліс загорівся, ну й двір за вітром пішов. – Повагавшись, він таки додав: – Рекли люде, Орогостя наґалдувала... Наче за те, що житло її за велінням Сивера знесли, стіна тепер там стоїть.
Величко мовчав. Згадав, що й сам дивувався вчора, не побачивши на звичному місці відьминого житла. Спитав лише:
– Де ж вона тепер живе?
– Хто? Вишня? – Третяк простягнув десницю в бік посаду: – За Благовидом, ковалем, вона тепер. Мор у нас був опісля смерті Сиверової, чимало люду померло. Коваль сам-один лишився, то й узяв Сиверову вдову з дітьми – чого ж? Жона вона завидна і добра має доста.
– А Орогостя? Жива?
– На Лису гору пішла жить – подалі від княжих... – кожумяка затнувся, згадавши, хто поряд з ним.
На Величка вже чекали ієреї з Риботою і Третяк мовчки пішов геть. А сотникові після свого викриття так закортіло побачити близьких йому колись людей, що покинув священиків у стані сотні й подався до посаду. Без поспіху, сажнях у десяти, йшов слідом за останніми вічниками й поривчастий західний вітер часом доносив до Величка шматки їхніх бурхливих суперечок.
– ... буде ще один, дивись, у чомусь та й поможе.
– ... Дажбожі онуки! Та отця з матір'ю, роду свого зректися не так страшно!
– ... на купців наших поглянь: чи не всі вже Христові вклоняються. Не дурні люде – виходить, взвить[647] з того мають.
– ... а що ми?! За князем сила...
– ... якось воно буде.
– Стоїть же Київ-город. Теж Русь...
– Світ за очі піду, а Богів рідних не зречуся!
Величко вже підходив до Благовидового двору, тож не став більше дослухатися про що ще рекли вічники, а штовхнув ворота й опинився в господі коваля. В кузні вже хтось, очевидно, сам господар, чмихав міхами, роздуваючи горно; з хліву чулося чиєсь вовтузіння.
– Сивере, – почув він раптом знайомий голос і аж завмер від несподіванки: почуте від Третяка здалось йому на мить поганим сном, – цеберко в мене тріснуло...
В прорізі хідника з'явилась проти світла така знайома жіноча постать – Вишня! А на її оклик з-за хліва вийшов отрок – високий, худий і кожен, хто Озарича бачив, скаже: викапаний отець! У Величкових грудях обірвалася тоненька ниточка надії: правду рекли...
Вишня ж пильно дивилась на раптово посталого перед нею витязя-велетня в кольчузі й темнім, накинутім на ліве рамено плашті.
– Невже не пізнала?
– Ве-лич-ко... – аж пополотнівши, прошепотіла одними губами.
– Гой єси, стрийно! – вклонився сотник.
Сльози туманили Вишні зір, та вона себе опанувала: на уклін відповіла й підійшовши, обняла, потонувши в залізних обіймах.
– О, Боги! – торкнулася пальцями довгого, через все лице, шраму. – Живий...
– ... А тижнів через чотири по смерті зрозуміла, що четвертого від нього понесла. Народився – весь в отця. Як би ще його назвала?
Сиділи під повіткою. Величко від пригощання відмовився навідріз – не має на те години; Благовид, покинувши кузню, був поряд із жоною, слухав її оповідь, мовчав.
– Як Молибог?
– В городі, в отчім теремі живе. Жона, діток двоє. Теслею став, як отець. На лови ходить – добру взвить на скорі має.
– А... – Величко забувши, як звати Молибогову сестру, на мить затнувся.
– Полада? – зрозуміла Вишня і важко зітхнула: – Померла... І ще один у нас був, Дев'ясилом звали... Теж із нею пішов...
– Мор у нас стався, – не стримався Благовид, – Ждан Ходотич нав'є[648] колись привіз на своєму насаді. І сам помер, а люду скільки за ним – о-о-о!
Залягла мовчанка. Величко скоса дивився на стрийну: змінилась жона – зістарилась, зморщок на лиці повно і вже мало що нагадувало в ній ту розквітлу за Сивером Вишню з блискучими очима. Коваль підвівшись, подався до кузні – в труді глушити невигойне своє горе.
– Не зобижає? – поглянув Величко услід Благовидові.
– Ні, – зрозуміла його Вишня і схилила голову, – ні-ні, просто... іншого такого, як Сивер, немає. А він свою Усиню забути не може. Так і живемо...
– А ти ж як? – схаменувшись, узялася розпитувати Величка.
Він, забувши, що поспішав, почав оповідати.
– Княжим гриднем був. В полюддя ходив, до Царгорода з товаром. Охрестився. Дванадесять літ на порубіжжі жив, з печенігами ратився, – показав на шрам, – ось, на пам'ять лишили. Нині сотник княжий – попів охороняю.
– Кого?
– Ну... жреців християнських. Завтра хреститимуть вас.
Мова його була зовсім не такою, як пам'ятала здавна Вишня: говорив стисло та коротко, без жодної похвальби – неговіркий суворий муж, справжній витязь.
– Жона, діти в тебе є?
Він ствердно кивнув, та не встиг відповісти, як Вишня, перескочивши думкою на інше, раптом спитала з усмішкою:
– А пригадуєш, як ведмедя добув?
Величко кивнув.
– Часто згадую. Тебе, стрия мого. Якби не він, що би з мене було? Ні риба, ні м'ясо. Ким став – Сиверові завдячую. Він свій наук в мене посіяв, наче зерно в ріллю. Лежало, лежало, а година прийшла – враз проросло. Думав побачимось, порадіє за мене. А я в пояс йому вклонюся – за наук той: і ратний, і отчий...
Зітхнувши, підвівся:
– Піду. Треба в дитинці коня взяти – є в мене тут одне діло.
– Бери нашого! – Вишня зраділа, що хоч в чомусь допоможе гостеві. – Добрий кінь, дарма, що простячок. Якраз у стайні, Сивер з лугу забрав.
– Синку, – покликала отрока, – а осідлай-но братанові своєму Попела!
Навіть не сказавши стрийні навіщо йому кінь, подався з двору, з посаду – попід стіною, до Плавучого мосту, а там лугом, лугом до Лисої гори.