Начебто, приснилося це все Сиверові, привиділося у тривожному сні...
Він згадав: а ще ж чекають на нього Птах та голодний Бримо! Не час тобі помирати, Сивере! Годі про смерть думати. Треба життю раду давати. Десь тут має бути прогалина...
За кілька сильних помахів дістався мілини, встав, пішов по воді до берега. Ткнувся туди, сюди – не вдається натрапити на власний слід, котрим уночі ішов до води. Гукнув неголосно:
– Бримо! – прислухався, повторив: – Бримо!
Тихо. Раптом зашурхотіло серед кущів і чорний велетень, виляючи від радості хвостом-оцупком, вискочив із лозових хащів, кинувся до господаря, лизав йому руки і тихесенько, мов щеня, а не бойовий пес, повискував, лащився до Сивера.
– Добре, добре, – і сам радів псові Сивер, – де наш кінь? Веди.
Птах, живий, неушкоджений, на відміну від Бримо ситий, знайшовся на галявинці за якихось двадцять чи тридцять сажнів нижче по течії. Сивер дістав із дупла одяг, зброю, обладунки; вдягнувся, пожалкував, що лук зі стрілами залишився у засідці – саме час подумати про їжу, зголодніли вони з Бримо, Бримо особливо, а без лука, з одними топорами, їжі на лузі не роздобудеш. Варто було б повернутися до переправи, забрати лук.
Що там діється у таборі Хозарина? Що діють без нього прислуга, охорона? І тут Сивер уперше замислився про бранців, таких же самих сіверян, сувирів, як і сам. Таких же знедолених, як Зваба та Забава, котрих він не захистив, не вберіг свого часу. Хто за бранців вступиться? Адже той, хто викупив їх, мертвий, спадкоємець навряд чи тут є, тож, по покону, вони мають бути вільні.
Хто за бранців вступиться?... Знову йому ставати на прю, чи як?... Якийсь час він стояв, замислений, потім важко зітхнув і дістав із сакви свої обладунки.
... У таборі панувала розгубленість. Ніхто не знав до ладу, що потрібно робити. Двоє помічників Міскавейха і п'ятеро охоронців на чолі з Никодимом не могли дійти згоди, як діяти далі і що робити з майном загиблого. Усе сталося настільки таємниче, настільки швидко і так, неначе діяла якась нечиста сила, бо ж цілих півтора десятки охоронців виявилися безсилими захистити їхнього господина! А головне, незрозуміла і страшна його раптова смерть подіяла на них, як правець: у всьому ввижався оборотень і страх перед ним сковував не лише тіло, але й розум.
Никодим, начальник охорони, розумів: оскільки скарбниця і хутра знаходяться у руках решти шести охоронців, то нічого й думати про те, аби вони, маючи коней, повернулися до своїх. Дурні вони були б! – так вважав не лише Никодим, але й кожен, хто сидів у таборі. Переправитися ж уплав через Семь, аби приєднатися до тих, на лівому березі, – про це, після того жаху, що стався у всіх на очах, ні в кого і думки не виникало.
Колишня охорона слухалася лише Никодима, котрий після смерті Хозарина коритися якимось там помічникам не хотів, бо помічники ті, Петро та Аристофан, перш за все, устигли вже полаятися між собою, з'ясовуючи, хто із них старший і що кому належатиме. Никодим був людиною немолодою, сам собі на умі, і йому все більше спадало на думку, що він права на частку добра свого, загиблого наглою смертю господина, має не менше від будь-якого помічника, а, можливо, навіть і більше, аніж вони обоє, разом узяті. Врешті-решт, думав Никодим, охорону він підбирав сам, ці люди віддані йому, а не помічникам, тому нехай ті двоє будуть вдячні йому вже за одне те, що повернуться під його охороною в Константинополь живими-здоровими. Никодим був щирим у своїй вірі християнином і зважитися на вбивство заради золота двох, ні в чому не винних помічників, він, звісно, не міг.
Все ж таки, перш за все потрібно вибратися з цього краю світу. Ні помічникам купця, ні охоронцям раніше ніколи не доводилося тут бувати: місцеву мову, звичаї, деяким чином – дорогу знав лише їхній господар, котрий з розпоротим оборотнем черевом лежав десь на дні ріки. Никодима лякав навіть не стільки той оборотень, найстрашнішим було те, що провідник-туземець під час сутолоки кудись щез і знайти його не вдавалося: певно, накивав п'ятами, злякавшись вовкодлака, а без провідника знайти дорогу назад, у Константинополь, годі й думати... Що чекає на них усих серед цих жахливих безбожних русів, які живуть за звірячими законами?!
Та страх перед спільною небезпекою рано чи пізно згуртовує людей. Тому врешті-решт, посперечавшися з помічниками, вдалося дійти згоди хоч в одному: троє охоронців і Аристофан, молодший за віком помічник купця, який трохи розумів мову сакалібів, спробують пошукати шлях, котрий вивів би до людського житла, а звідти можна було б, винайнявши нового провідника, якось потрапити на битий шлях і пристати до іншої купецької валки, щоб разом дістатися домівки. Про поділ чужого майна вирішили поки що мову не вести.
Охочі скочили на коней і подалися вгору по річці. Решта, тим часом, заходилася запрягати підводи, щоб бути, в разі чого, готовими одразу ж вирушити в путь. Можливо, через це в таборі помітили, що до них наближається вершник, лише коли він був лише за чверть стадії від них. Усі застигли непорушно і насторожено чекали, не розуміючи, хто він і звідки тут узявся.
Коли ж він нарешті наблизився до них неспішною риссю, неспокій оволодів присутніми. Мало того, що вершник цей був норманом: бородатий, у норманській кольчузі, норманському, без сумніву, шоломі, що закривав ледь не все обличчя, з двома, знову ж таки, норманськими топорами, так ще й поряд із конем біг здоровенний, велетенських зросту і статури чорний, як ніч, пес тієї породи, що в Італії зветься мастифом. Побачити отут, у сіверській глушині, справжнісінького нормана-одинака та ще й з мастифом (де ті нормани, а де Італія!) – усе це просто не вкладалося у їх головах, до того ж, плуталося з вовкодлаком і оборотнем і вони просто перестали розуміти: сон це, марення чи дійсність.
... Наблизившись до табору, Сивер побачив, що тут готові рушати в дорогу. Він поки що не розумів, чому так мало охоронців: за його ліком їх мало б бути, принаймні, удвоє більше.
– Хтось розуміє мене? – запитав він по-свейськи.
Ніхто не відповів. Сивер без поспіху зійшов із коня, міцно плеснувши Птаха по крупу, відіслав того у луг; підійшовши до найближчого воза, мовчки поклав на нього свої топори, приготованим заздалегідь ременем прив'язав Бримо до полудрабка і, знову взявши в кожну руку по топору, звернувся до отетерілих присутніх грецькою мовою:
– Хто серед вас головний?
Це, здавалося б, просте запитання якийсь час залишалося без відповіді. Нарешті один із присутніх, досить молодий, певно, менше тридцяти літ, охайно вдягнений, але в лускатому грецькому обладунку поверх свого платна, зробивши крок уперед, мовив:
– Я... Ми заблукали, шукаємо дорогу, – голос видавав його розгубленість.
– Дорогу я вам покажу. Ваш господар на шляху до пекла. Тут є його спадкоємець? – Сивер говорив твердо, жорстко. Не почувши відповіді на своє останнє запитання, додав:
– Немає... Тоді ці люди, – він показав топором у лівій руці на бранців, що сиділи, зв'язані, на двох возах, – вільні. Відпустіть їх, а я покажу вам дорогу.
Високий, міцної статури немолодий охоронець – ним був Никодим – оговтався першим:
– Ти хто? – і поклав ліву руку на руків'я свого меча.
Решта двоє охоронців ніяк не могли второпати, що відбувається і здивовоно переводили погляди із Сивера на Никодима та назад. Сивер вирішив не критися:
– Я – той, хто випустив кишки вашому господину: помстився за свій рід. Ви ж мені нічого поганого не зробили. Розійдемося миром.
Никодим, що не відводив свого погляду від "нормана", побачив на лузі, далеко за його спиною, чотирьох вершників, які риссю поверталися у табір. Усі його страхи перед оборотнем після сказаного незнайомцем одразу ж розвіялися, він вже дивився на нього, як на звичайну людину із плоті і крові, дарма, що виглядає він войовничим норманом, а повернення своїх людей, що швидко наближалися, додало Никодиму упевненості у власних силах і його спатіон, свиснувши, вилетів із піхов.
– Бий його! – гукнув він своїм людям і, кинувшись на Сивера, рубонув мечем. Добротне лезо, зіткнувшися в повітрі з широкою брадвою Сивера, викресало цілий сніп іскор а Никодим дивом утримав спатіон у руці: його супротивник надто вже вміло підставив топора – на добру чверть ближче до руків'я меча від того місця, куди був зосереджений удар Никодима; ледь прийнявши на брадву удар меча, Сивер тут же пустив іншого топора низом, мітячи Никодимові по ногах, та той, будучи досвідченим воїном, підскочив угору, підступний топір просвистів над самою травою, Никодим опустився на ноги і відскочив убік, побачивши, що з наскоку, з одним мечем, навіть без щита, з цим норманом йому не справитися. Раптом позаду нього громовим басом гаркнув пес: Бримо рвонувся до нападника, що посмів підняти руку на його господаря і якби віз не був навантажений воском, то, певно, перевернув би його, а так міцний сиром'ятний ремінь витримав ривок велетенського пса і відкинув його назад, проте собачі ікла, ковзнувши по клібаніону, устигли розпанахати лівий рукав Никодима, котрий з несподіванки поточився і ледь не впав, а потім відсахнувся убік, подалі від жахливої тварюки – перед його очима враз постав понівечений Бельдей.
Тим часом двоє охоронців, уже зі щитами та мечами, з двох сторін насідали на нахабного одинака. Тільки марними виявилися їхні щити: варто було одному охоронцеві прийняти на умбон свого туреоса[533] удар важкої брадви, як він поточився, рука від болю сама собою опустилася, відкривши тулуб, і чекан у ту ж мить розкроїв череп нещасного – не допоміг і шолом. Другий на одну якусь мить затнувся, побачивши, як із черепа його товариша полетіли на траву мізки і одразу ж поплатився за те власним життям: на нього тут же один за одним посипалися страшні за своєю силою удари двох топорів; марно намагався він захиститися від них мечем і туреосом – вже на четвертому, не втримавшись на ногах, перечепився та впав на траву. Пластинчастий клібаніон, що доходив своєму власникові лише трохи нижче пояса, залишав відкритим поперек, на котрий і опустилося страшне широке лезо брадви, з легкістю перерубавши людський хребет.
Никодим, котрий, понадіявшись на двох своїх підлеглих, рвонув був до воза за своїм овальним скутою[534] і ухопивши його, саме повернувся обличчям до нормана, побачив, як той, зарубавши вже першого охоронця, крушив саме другого.