Вона обережно переслала грошовий переказ не самому Панасові, а його матері. Підхід був зрозумілий. Відповідь не забарилась. Панасова мати відповіла листом, в якому сварила свого шалапутного сина. Він, бачите, і досі до Києва не приїхав, мабуть, дорогою стрельнуло в голову змінити маршрут і подався в азійські степи. Листа писано так, щоб Ольга Павлівна не зрозуміла все, а офіційні читачі не мали б причини прискіпатись. Кметлива мати кудись вирядила запального сина подалі від Києва. Такої приємної вістки ніхто не сподівався.
Після цієї вістки наспіла ще одна несподівана. Ольга Павлівна одержала з центрального комітету спілки гірників телеграфне запрошення прибути на нараду культпрацівників. Запрошенню вона зраділа з багатьох причин: може заїхати в Харків відвідати деяких своїх знайомих, якщо знайде їх, а також при цій нагоді спробує добратися до Миколиної матері в Святогірському.
Дізнавшись про намір Ольги Павлівни, Микола завагався. Під час голоду його бідну матусю взяв до себе як родичку добротливий шофер святогірського будинку відпочинку Валентин Жученко. Він поселився у сусідньому селі за річкою. Там вона доглядає двійко малих дітей, тримає в своїх руках господарство, — вона в його родині ніби родичка.
Микола інколи відвідував матір, вдаючи близького приятеля Жученків. Та це не стримувало Ольгу Павлівну від свого задуму: вона вдягнеться як шахтарка і зустрінеться з матір'ю ніби давня подруга. Усе буде заздалегідь обмірковане й передбачене, тому ніяких непорозумінь не виникне.
Микола погодився написати матері листа, добавити до нього гроші, — і Ольга Павлівна почала готуватися до від'їзду. Усі потрібні речі вона поклала до місткого саквояжа, а на себе натягнула одежину, що служила і осіннім пальтом, і дощовиком, навіть ковдрою. З дореволюційним саквояжем у руці Ольга Павлівна була подібна до роз'їздного лікаря або акушерки.
Вона виїхала вночі, а ранком уже пересідала на станції Святогірській до маленького потяжка, що колись возив прочан до монастиря, тепер перетвореного на будинок відпочинку. Паротяг димів, шипів, виявляючи цим свою готовість рушати.
Довговичікувана хвилина надійшла: черговий станції двічі ударив у дзвін, пронизливо засюрчав, паротяг здригнувся й рушив уперед.
У вагоні Ольга Павлівна сиділа на одній лаві з молодим, кремезної будови шахтарем. Обличчя його було густо посічене гострими скалками вугілля, що позалишалися за шкірою назавжди. Шахтар дивився у вікно. Потяжок, діловито чмихаючи, біг вузеньким прорубом; обіруч залізниці тягнувся старезний бір з безліччю соснових стовбурів. Через відчинені вікна у вагони вливалися пахощі живиці.
— Така красота, гражданочка, — звернувся до Ольги Павлівни її сусід. — Я п'ять лет лісу не відєл. А тепер аж за душу щось меня схопило, кожне дерево мені роднєє брата; даже не хочеться вірити, що ми недалеко од Донбасу.
— Звідки ви родом? — зацікавилась Ольга Павлівна. — Мабуть з лісового краю, якщо вам дерева рідніші братів?
— Це я так бовкнув заради краси, — засміявся з свого вислову шахтар. — Мені так приємно, що я можу розмовляти з вами по-своєму. Я з Винничини. Там у нас дуби, лісові кінця-краю нема.
— Мабуть давно додому не навідувались...
— Нема чого, — розвівши руками, казав шахтар. — Мене ще в тридцятому мобілізували на працю в Донбас. Відтоді усе пішло шкереберть — то колективізація, то розкулачування... ще й голод; родичів у селі не залишилось. Частину голод забрав, а дехто втік. Найдовше у селі протримались моя мати, та й вони померли.
— Від голоду?
— Ні, голодувати їй не довелось, я ж допомагав скільки міг. Від тяжких переживань вони померли...
— Ви рішились бути шахтарем назавжди?
— Аби не повертатись до колгоспу! Я вже втягнувся в шахтарське життя, звик до нього, зробився повноправним пролетарем. Оце їду коштом держави на двотижневий відпочинок. З колгоспниками й порівнювати гріх. Маю дружину, дітей — всі шахтарського роду. Сусід від нової думки ударив руками по гострих колінах.
— Хоч і не годиться так казати, — мовив він знову до Ольги Павлівни пониженим голосом, — але воно на краще, що мої матуся не зможуть уже побачити свого онука Володьки Максимчука, а то б серце їм тріснуло удруге. Онучок її — справжнісенький москаль, тільки прізвище українське, а мова орловська. Не любила мати їхньої мови.
— А ви?
— Я ж на мові не женився, а на Ксюші.
— Але навіщо вам цуратися своєї мови, адже ваша Ксюша могла б навчитися розмовляти по-українськи, якби ви цього забажали.
— О, ні, — заперечливо похитав головою сусід. — Що край — то звичай, що криниця — то й водиця. Якби якийсь шахтар приїхав жити у село то, напевне, забалакав би по-українськи, а то ж селяни їдуть до шахтарів; дітись нікуди, тітонько.
— Признайтесь, що інколи дряпає в серці, дошкуляє? — тихенько, щоб не почули інші пасажири, спитала Ольга Павлівна.
— Може й так... На мою думку совість має дошкуляти також і учителям, артистам, письменникам й іншим розумним людям. Колись вони, пригадую, розпочали завзято українізувати шахтарський край. Наприклад, нашій копальні кожного тижня щось влаштовували: лекцію, концерт або виставу — все українською мовою. І тоді шахтарі, недавні селяни, набиралися сміливости розмовляти по-своєму. Я вже думав, що колись таки наш верх буде. Та де! Не вистачило снаги нашим інтелігентам довести справу до кінця, ніби охололи вони до нас чи збайдужіли. А тепер взагалі ніхто до нас свого носа не показує. Може бояться? Отак і повернулося все на старе.
Ольга Павлівна дуже хотіла щось відповісти, з'ясувати наївному шахтарчукові трагічні обставини, але такі розмови були небезпечні, а в прилюдних місцях і поготів.
Тим часом потяжок вискочив з бору, під'їхав до берега широкої річки й зупинився. Пасажири, втративши цікавість до розмов, посунули до дверей.
Ольга Павлівна вийшла з вагону майже останньою. Опинившись надворі, вона була надзвичайно вражена чудовим видовищем: спокійна вода Сіверського Дінця увібрала в себе блакитне небо з маленькими пухкими хмаринками, а потойбіч сірі, похмурого вигляду монастирські споруди тісно скупчились біля величезного храму. Хрести і бані з нього знято, одначе це блюзнірство не спотворило його вигляду, здавалось, що храм невагомий і висить у повітрі. Ансамбль утратив вигляд монастиря і набув вигляду старовинної фортеці, що стереже вхід до чарівного міста. Околицю з монастирем-фортецею оточили півколом стрімкі крейдяні гори з піднесеними до неба гострими шпилями симетричної форми. Місцями гори позаростали сосною, а місцями лисніли, відбиваючи сонячні промені й сліпили очі.
Ользі Павлівні здавалось, ніби вона бачить казкове місто, де всі будинки споруджені з білого мармуру; напевне там живуть лише ангели або люди казкового царства, де не замовкає музика і бринять пісні радости та щастя. "Нема такого царства і не може бути, та ніхто не заборонить людству мріяти про нього" — мовить свідомість Ольги Павлівни.
Праворуч у горах видніється одна церква, відмінна від уявних храмів — вона візантійського стилю, з золотими банями і полум'яними хрестами. Витесали ту церкву в крейдяних скелях ченці. Дістатися до неї від берега Дінця можна було лише тунелем, де в нішах лежали тьмяно освітлені свічками мощі Божих угодників. Прочани колись йшли туди без кінця з молитвами на устах, із співами, із світлими думками.
Оглядаючи гори, що височіли ліворуч, Ольга Павлівна не могла не побачити кубічну потвору, що мала б являти собою пам'ятник фанатикові-революціонерові Федорові Андрійовичу Серґєєву, відомому більше під прибраним іменем Артем. Із шпиля скелі він комусь погрожував кубічним п'ястуком.
Ольга Павлівна віднесла свій саквояж подалі від вагонів, поклала на здротянілий спориш і приготувалась терпеливо чекати щасливої нагоди, щоб хтось допоміг дістатися до потрібного їй села, де мешкає Надія Трохимівна, Миколина мати.
8. У НОВОЇ ПРИЯТЕЛЬКИ
Нагода не забарилась. На дорозі, що простягалася недалеко від залізниці, показалося авто, навантажене мішками. Ольга Павлівна побігла йому навперейми так швидко, наскільки дозволяв піщаний ґрунт, зрідка порослий бур'яном. Авто зупинилося і з кабіни визирнув чоловік з лагідним виразом обличчя.
— Підвезти вас, чи може хочете щось запитати?
— Мені треба дізнатися, де я можу знайти шофера Валентина Жученка?
— Вальку? Та це ж мій кум, я обох його дітей христив! Його зараз дома нема, він у Харкові, може увечорі приїде, а його дружина працює в їдальні. Сідайте, поїдемо до неї.
— Та мені, власне, потрібні не Жученки, а жінка, що в них живе, — пояснила Ольга Павлівна.
— Баба Надія? Ми її знайдемо біля Дінця; вона там з дітьми щоранку буває.
Шофер допоміг Ользі Павлівні влізти в машину. Ідучи він ні на хвилину не вгавав, хвалив своїх хрищеників, їхню бабу, кумів й всіх, про кого згадував у хаотичній натхненній розповіді.
Авто бігло по ледве помітній у траві дорозі через лози, кущі, піщані плеса. Коло річки авто зупинилось. Ольга Павлівна побачила жінку з двома малими дітьми.
— Бабо Надіє! — щодуху закричав шофер. — Швидко йдіть сюди! Родичку вашу привіз!
Ольга Павлівна хутко пішла до жінки.
Вони зустрілися, запитливо дивлячись одна на одну. Ользі Павлівні не вірилось, що перед нею Миколина мати. Дуже вона постаріла; колись гарне волосся побіліло, скорботні очі позападали, гостро випиналися вилиці. Постаріла передчасно.
— Вибачте за турботу, — ласкаво звернулася Ольга Павлівна. — Ви мама Миколи Степановича Солода?
Жінка з дітьми все ще вимірювала поглядом прибулу й стояла, міцно затиснувши губи.
— А де ж він є? — запитала насторожено.
— Микола Степанович у нас у Підверб'янці, — пробувала Ольга Павлівна розвіяти напруженість Надії Трохимівни. — Я привезла вам від Миколи листа і гроші.
— Спасибі вам, — мовила Надія Трохимівна і вичікуюче дивилась на її руки.
Ольга Павлівна спантеличено відкрила саквояж, і конверт з одних тремтливих рук перейшов до інших, ще більш тремтливих.
Надія Трохимівна дивилася на знайомий рідний почерк доти, доки очі не заплили слізьми.
— Боже, яка я недовірлива, — витираючи хусткою обличчя, мовила вона. — Нікому не вірю, навіть собі. Я ж зразу здогадалась, що ви Ольга Павлівна Доценко, але щось мене завжди стримує...
Ольга Павлівна обняла заплакану жінку й приголубила її.