Заячий пастух

А також птицю. Я можу бути пастухом. Що доручите, те й випасу. Хоч і вовків. У мене й вовки будуть такі лагідні, як вівці.

– Це вже ти, Тарасе, забрехався, – докоряв Василькові пан Номікосов. – Так не годиться. У всьому треба знати міру.

– Я не брешу, пане – почувшись ображеним, сказав Василько. – Мене слухається кожна тварина, хоч вовк, хоч заєць, хоч що хоч. Ви не дивіться на мене, як на хвалька. Я малий, а дещо знаю краще за дорослих.

Василько поправив на собі рядно й стояв похнюплений. А дід Данило потерпав. Все ніби складалося на гаразд, і раптом хлопчина, мабуть, з перевтоми почав верзти нісенітниці. Але ніхто з гостей поважно хлопцевих запевнень не сприйняв. Зате їм сподобалась його завзятість.

Один лише Протопопов повірив Василькові.

– Ось вам, панове, справжнє його обличчя. Це вам не нахваляння й не хизування. Він такий, що багато дечого зробить. Я бачу його наскрізь, і мені робиться моторошно.

А пан Номікосов посміхався.

– Де ти взяв цього... цього чарівника? – запитав він діда Данила.

Старий зрадів нагоді промовити за хлопця слово прихильне, сказав панові:

– Прибилось воно, пане, під маєток, тремтить усе, перемерзло, каже, що найнятися хоче, бо сирота й дітися ніде. А мені ж Карло Францович наказував, як кого, каже, чужого натрапиш, зразу ж бий костуром, а тоді тягни до маєтку. Отож я й натрапив на цього малка, тільки не бив, бо нема по чому, як курча воно. То й повів його сюди, сподівався Карла Францовича тут надибати. Загине воно, пане, ні за цапову душу, якщо вигнати. А шкода. Хоч і мале, а з християнської плоті. Я б міг біля себе його примістити, якщо ваша ласка...

– Що ти, Даниле! – удаючи здивованого, відповів він.

– Ти ж чув, як твій Тарас нахвалявся. Хіба такому чарівникові личило б звичайну роботу виконувати! І жити з простими людьми! Ми дамо йому таке діло, щоб було йому до смаку.

І тоді до Василька:

– Зайці наймешся до мене пасти?

– Наймусь! – упевнено відповів Василько.

– Добре, – вів далі гру пан. – Але треба як слід умовитись. Ми дамо тобі сто зайців. Паси їх і доглядай. За рік оці всі пани знову сюди приїдуть, і тоді ти свою отару приженеш сюди, під самий поріг. Та пильнуй же добре! За кожного зайця, що втече від тебе, дістанеш одного батога. Гаразд?

– Гаразд, – погодився Василько.

– Добре. Але це ще не все. Зайців своїх триматимеш під лісом, у кошарі, а житимеш біля кошари в чабанській хаті. Не побоїшся?

– Авжеж що ні, – сказав Василько. – А скільки ж ви мені заплатите?

– Можна, Тарасе, і платню призначити. Будемо давати тобі харч і все потрібне на прожиття. Дід Данило тобою заопікується. А восени за кожного випасеного зайця одержиш по п'ять карбованців. Це тебе задовольнить?

– Еге ж, – погодився Василько.

Далі вже пан Номікосов не зміг дотримуватися поважности, пирснув сміхом, а за ним на всі заставки зареготало товариство.

– Пробачте, панове, – протираючи хусткою очі, мовив господар. – Така упевненість у дитини! Мені здається, що хлопець щиро вірить у свою чарівну силу.

– А ви не вірите в його силу? – запитав господаря Протопопов.

– Ми вже, слава Богу, не діти, – відповів пан Номікосов.

– То повірите пізніше, – сказав Протопопов. – Повірите, як доведеться платити Тарасові п'ятсот карбованців. А щоб не здавались мої слова базіканням, можу піти на заклад. Без ніякого ризику щось утратити, беру на себе обов'язок заплатити вам, Галактіоне Калістратовичу, по десять карбованців за кожного зайця, що загине або втече від Тараса до наступної осени.

Пан Номікосов поклав руку на плече Протопопову.

– Ви, Платоне Аркадієйовичу, не тільки звільняєте мене від збитків, але ще хочете дати й заробити мені на цій заячій епопеї. Що ж, виклик ваш приймаю.

І повернувшися до діда Данила, пан Номікосов суворо наказав:

– Ти все чув, Даниле. Отож ми накупимо Тарасові зайців. Хай пильнує свою худобу, а ти пильнуй пастуха. Якщо не встережеш хлопця, то всі його батоги дістануться тобі. А тепер поклич сюди Карла Францовича.

Але Карло Францович і сам з'явився на порозі. Побачивши діда Данила з чужим хлопцем, міцно затиснув зуби.

– Ага, ви вже тут, – мовив до управителя господар.

– Я хотів би знати, в якому стані та чабанська хата, що під лісом? У ній жити можна?

– Не знаю, Галактіоне Калістратовичу. Минулої зими в ній жили лісоруби. Сподіваюсь, що вона ще придатна.

– Гаразд. Зараз Данило візьме ліхтар і відведе туди цього хлопця, Тараса. Я найняв його пасти зайців.

Карло Францович не зрадив свого здивовання нічим. За час своєї довголітньої служби в пана Номікосова він звик до різних витівок химерних, що влаштовувались на втіху гостям. Але до таких дивовиж ще не доходило. І управителеві нічого іншого не залишалося зробити, як, уклонившися, сказати:

– Слухаюсь, Галактіоне Калістратовичу.

– Полювання цього року, Карле Францовичу, нікуди не годилося. Зайців у нас нема. Тож треба розплодити в нашій околиці. Де завгодно дістаньте, хоч з–під землі, а сто зайців набудьте й дайте їх на випас Тарасові. Більше вас ніщо не обходить. До хлопця не втручайтесь. За кожного зайця він відповідатимете передо мною особисто. Пастуха годуйте, але до маєтку не пускайте. Хай товаришує з зайцями. Отож виконуйте все, що я сказав, Карле Францовичу.

– Все буде зроблене, Галактіоне Калістратовичу, – ще раз уклонився управитель.

– Бажаю успіху, Тарасе, – сказав пан Номікосов. –

До побачення за рік.

– До побачення, – низько схилив голову Василько.

– Добраніч, – побажав панам дід Данило.

Чудернацьким дорученням управитель настільки був приголомшений, що навіть забув запросити гостей вечеряти. Мовчки вивів старого й хлопця з будинку й стояв на порозі, доки вони й зникли в густій темряві

осінньої ночі.

9. Зворохобилось десять хортів і кінь управителів

Здавалось Василькові, що дід збився з напрямку й блукатимуть вони до світанку. Та все ж дід Данило чабанську хату знайшов, у хаті відгонило прілим сіном і мишами. Василько сів на ослін і зразу ж усе поринуло в безодню, він заснув.

А ранком не міг збагнути, де він є. Лежить на печі, черінь і комин ще теплі, а чи перша ця ніч ночувати на чужих печах. За звичкою перевірив пазуху, сопілка є. І тоді згадав про минулий вечір, про зустріч із дідом Данилом, про панів, що до них найнявся пасти зайців, і про те, що він уже чомусь не Василько, а Тарас та ще й Третій.

Хлопець притьма зіскочив з печі й оглянув хату. Ще ж, хата, як хата, хіба трохи брудна, по кутках заснована павутинням та місцями пооблуплювалися стіни. Але байдуже! Що зможе, те впорядкує, а що не зможе – залишиться, як є однаково, жити можна.

– Отут я й підросту, – думалось Василькові. – А все це дід Данило мені влаштував! Ох і багато є на світі добрих людей!

На жердці висіла якась одежина, певно залишив чабан, що колись тут жив; недоношена чумарка, на Василька вона хоч і завелика, одначе в ній таки тепло. І одягнувшися, хлопець вийшов надвір. Але ж як гарно надворі. Земля взялася памороззю, все побіліло; ліс, що стояв за пів гонів від хати, здавалося, буйно зацвів, а з– за лісу виглянуло усміхнене сонце. Василько усміхнувся й собі. З іншого боку хати стояла кошара, досить простора, але давно не вживана. Долівка, колись витоптана овечими ратицями, заросла високою лободою. Гін за двоє від кошари, недалеко від лісу, стояло кілька ожередів сіна, – це добре, буде чим годувати зайців. За шпилем лиснів циновий дах, мабуть, того самого панського будинку, що в ньому минулого вечора був Василько. Далеченько до маєтку, з якусь верству буде, не зможе старенький дідусь учащати до Василька. Шкода, приємний дідок, як рідний.

Але діда Данила довго чекати не довелося. Ще не встиг Василько оглянути своє господарство, як побачив старого, що йшов пагорбом з вузликом у руці. Дід приніс галушок і ласощів з панської кухні, що випросив для хлопця в дівчат.

– А ви мені розтовмачте, діду, – снідаючи, питав Василько, – що воно тут у вас із Тарасами робиться? Де я не бував, я нічого про них не чув. А сюди потрапив то й сам на Тараса перевернувся.

Старий плеснув долонею хлопця по сухій спині й відповів:

– Ні на кого ти не перевернувся, хлопче, а був, є й будеш Тарасом до свого скону. Та зараз я не маю часу розповісти тобі всю правду. А ось незабаром пани роз'їдуться і тоді ми з тобою досконало в усьому розберемось.

– Хай буде й так, – погодився Василько. – Мені поспішати, однаково, нікуди. Цілий рік доведеться тут найми відбувати.

Унедовзі після дня мученика Галактіона гості покинули маєток пана Номікосова, відбув до столиці й пан із своїм милим йому хоробливим другом; 88 Протопоповим, відвезли на залізничну станцію й кухарів та лакеїв, наймити, що працювали на кухні та в покоях, попередягалися з панської одежі в свою, і панський будинок зразу ж утратив величність, пишноту, здавалось, ніби поменшав, наче вгруз у землю. Розігнані галасом і музикою сичі знову повернулися на просторе горище і, як завжди, вискиглювали свою журбу.

Управитель надолужував утрачений час, поспішав використати безсніжні морозні дні, щоб вивезти на станцію збіжжя, Щойно починало розвиднятися, як у клунях уже гуркотіли віялки, дівчата насипали зерном мішки, чоловіки важили й накладали на вози.

Перші зимові дні короткі, минають непомітно, зате вечори безконечні й нудні, особливо парубкам та дівчатам. Старші наймити, повечерявши, влягаються, а молодшим, хочеться розважитись, виникають голосні балачки, вибухає щирий, від душі, сміх, і зразу ж чується з полу сонний голос:

– Знову жируєте, грім би вас побив...

Дід Данило розповів людям, що в чабанській хаті живе дивовижний хлопчина, який за великі гроші найнявся панові пасти зайців. Цілком зрозуміло, наймитам закортіло побачити незвичайного пастуха. І почали вони вчащати до чабанської хати, аби дозволяла година. Вони вислухали хлопцеві розповіді про його наміри й мрії, спочатку дивувалися, але за якийсь час звикли до Василька, і він зробився в наймитових очах таким же, як і всі хлопці його віку, хіба що довелося йому бачити більше світу і щось вигадує про теплі краї та марно чекає від управителя зайців.