Хтозна, як склалося би в Земледуха з нивою, якби Осьма тоді лишилась. Зате з Хотеною зробив соху, впряглися удвох і рвучи жили, чверть сохи таки зорали: Рагуйло очам своїм не повірив, коли завітав. "Добрий з табє гасподар буде, Земледуше! Ачам сваїм нє вєрю..."
Первісток їхній, народившись на весні, наступну зиму не пережив. Поклали під поріг – проти злиднів та зла. А все одно, народила за тим Хотена дівку, то й вона малою померла... Вирішив Земледух, що або місце нехоже для життя, або Макоші чимось не вгодили. Напитав під Сосницею волхва і той на капищі пов'язав їх кропив'яним убрусом – конопель у них ще не було. Помогло. Пішла дітвора і нині троє в живих лишилось: два отроки й дівча, що нині другу зиму пережило.
Важким трудом нажите їхнє теперішнє добро. Дві сохи ріллі, пара волів, корова з телицею і кози – ще від тих, перших, радимичами дарованих. Добрі люде: якби не вони, навряд чи вижив би Земледух. Звуть весь час до себе, щоб у весі їхній житло собі ставив. Та він не хоче. Одному на селищі, коли навкруги сама пуща, трудно. Зате сам собі господар, нікого над ним немає – здійснив обіцяне отцеві своєму, Борилові нещасному. Радимичі, певно, здогадуються, яка доля привела Земледуха їм у сусіди, проте жодного разу так і не спитали – по ньому видно, що не скаже. А пощо тоді сябру в душу лізти?
Нажили з Хотеною чимало добра: і хліб свій мають, і є з чим його їсти. Не лише риба на столі, а й м'ясо всю зиму не вибуває в них – справжнім ловцем біда зробила. А добрі сябри ще й бортництву навчили: меду, воску та скори продав цього літа купцям на Десні аж на три гривні! Коня можна купити, якби потрібен був. Та в пущі від нього тільки клопіт зайвий. Воли й однодеревка – ото все, що треба.
Все оте важке звик Земледух довго на серці не тримати – навіщо? Минулося, то й нехай. Згадається часом нелюдський той труд перших кількох літ, як от тепер згадався, та й знову спливе за водою, доки з якоїсь причини пам'ять не виверне його, мов круговерть течії уламок корча, піднявши на поверхню з самісінького свого дна.
За спогадами непомітно спливала година; оглянувши останній борть, котрого Божа муха так ще й не облюбувала собі на житло, помітив поміж дерев, як зблиснула проти сонця синя деснянська вода й схотілося швидше поглянути на той простір. Хто все життя в пущі проводить, того відкритий обрій страх, як вабить. "Тільки зиркну – й додому" – дав собі слово Земледух і подався до води.
Варто було вийти на узлісся, як Десна відкрилась йому з високого берега одразу на цілу версту обабіч. Знизу піднімались дві великі лодії з високими, круто задертими в небо носами – пливли проти течії, немов лебеді. Земледух за всю другу половину свого життя звик стерегтися чужинців, хто б вони не були. Тільки з великої необхідності та й то, не висовуючись із натовпу радимичів, стрічався в усті Добрості з купцями, що мандрували по Десні, за півціни скуповуючи по маленьких весях руські багатства. а ці лодії точно не купецькими були: здалеку ще видно було почеплені на облавки черлені довгасті щити – ратичі пливли Десною. Куди й навіщо?
Земледух присів за розлогим кущем, а потім і зовсім ліг на землю, сховавшись серед його густого гілля. Дивився тепер з високої кручі на лодії, що досить хутко наближалися стрижнем[643], тримаючись в кількох лише сажнях від глибокого правого берега. Хоч і відчував підсвідомо небезпеку, але цікавість взяла гору: подивитися зблизька – що там, на лодіях?
Західний вітер доніс нечуваний ще, незнайомий, солодкуватий запах диму. Окрім воїв, що сидячи за веслами, злагоджено, наче одна людина, піднімали й опускали свої гребки, вправно штовхаючи лодії по воді вперед, на першій з них шестеро людей у розшитому золотом, схожому на жіноче платно, одязі, в чорних шапках і з крижами на грудях діяли щось небачене: двоє з тихим дзеньканням розмахували якимись залізними, підвішеними на тоненьких чепах, посудинками, що диміли отим дивним запахом, один, маючи в десниці чималого віхтя, раз по раз вмочав його в цеберко з водою та пирскав ним навсибіч і всі шестеро співали щось дивне, нечуване – як не вслухався Земледух, жодного слова так і не зрозумів.
Попутний Стрибожич, напинаючи кольорові вітрила з якимось, схожим на вила-трійчатки, знаком добряче помагав гребцям змагатися з течією: лодії вже були поряд із ним, хіба що вісім-десять сажнів відділяли Земледуха від високого, з широчезними плечима витязя, що з мечем при поясі стояв біля стерна. Шрам через усе лице придавав йому грізного, трохи навіть страшного вигляду: стрінься з таким – хтозна чи в живих залишить. "Тать татем, – подумалось Земледухові, – невже княжі всі такі? Та ні ж... У січі дісталося гореці – де ж іще?"
– Ви би, святі отці, перепочили: від самої Сосниці кадилами машете, – озвався до чорних стерновий зі шрамом.
– Е-е-е, Гордію, – припинив спів один з них, – благу вість несемо цим диким берегам! Таке не в труд: душа сама співає, грішне тіло й те радіє.
І махнув тим своїм кадилом прямо на Земледуха. Тому здалося, що його побачили, що дивний цей дим тепер зачарує, нашле на нього якусь напасть, страшну хворобу. Посунувся далі від урвища кручі й уткнувся носом у траву – тільки би не чути того солодкого запаху. А коли лодії віддалились, він повзком, потім рачки позадкував за сосни і вмить, наче звір, розчинився в рятівній гущавині пущі. Чужий, ворожий навіть, згубний для вільної людини світ несподівано нагадав йому про себе – певно, для того, аби не було спокуси й носа показати з несходимої задесенської гущавини пралісу, котра давно вже стала йому рідною та затишною. Одна думка свердлила мозок: що ж то таке було?!
****
Вже третя седмиця почалася відтоді, як ієреї з Києва у супроводі княжої сотні рушили від Чернігова вгору по Десні, охрещуючи з волі Володимира Святославича роди сіверян в Моровійську, Городці, Мені, Борзні та Сосниці. Сотника Гордія, що стояв за стерном, з відучора, від самої Сосниці ніяк не покидала напруга, бо прагнув, не осоромившись перед сотнею, з першого ж разу втрапити в потрібну йому деснянську протоку Короп, що вела до Хоробора. Десна в тих місцях тричі звивається гадюкою й необхідна протока, пам'ятав сотник, впадає якраз там, де Десна востаннє (а йдучи знизу – вперше) робить крутий поворот: не помітиш – не втрапиш і муситимеш довго ще петляти рікою, а потім іншими її рукавами, щоб припливти до порубіжного Хоробора.
Коли ж таки лодії повернули і сотник переконався, що пам'ять його не підвела, то навіть зітхнув полегшено: скоро на місці будуть! Опівдні увійшли в Ятрицю, ошую постали дубові городські стіни й він почув, як згори гукала до когось сторожа: "Лодії великого князя!" Коло пристані від купецьких насадів та рибальських однодеревок було не проштовхнутись і лодіям довелося стати на укоті вище пристані, аж біля високого берега. З них перекинули сходні й сотник та шестеро пресвітерів, що вже познімали з себе розшиті золотом фелоні[644] й попинки[645], рушили спочатку берегом, а потім посадом до городських воріт.
Коло прочинених стулок воріт стояло двоє ратичів зі списами, щитами й мечами на поясі. "Посадникові" – відмітив про себе сотник і підняв десницю:
– Від великого князя київського Володимира Святославича! Княже слово і діло! Де посадник?
– Гой єси, витязю! – не розгубившися, привітався один, з виду старший, і обоє вклонилися сотникові та його супутникам. – Волостелин Рибота у себе в дитинці. Провести?
– Пильнуй! – нахмурив брови сотник: – У вас тут застава порубіжна чи двір боярський?! Самі дійдемо.
– Осюди, попід стіною, – запопадливо показав рукою старший воротник, – ближче буде.
Сотник іншим би разом неодмінно гиркнув, а тут стримався, тільки мовив подумки: "Будеш мене вчити, де ходити..." Пройшовши ще в одні ворота, над котрими білів здоровенний, вибілений негодою турів череп, четверо опинились на тіснуватому дворі дитинця. На ґанку терема вже стояв, чекаючи гостей, сам волостелин Рибота.
Звіддаля ще почав уважно роздивлятися сотника та незвичний його супровід. Коли чесно, то вже тиждень очікував на їхнє прибуття; знав і те, з чим вони прибули – сорока на хвості принесла. Вісім літ назад, почувши про охрещення киян, а затим про новгородський спротив, не знав, що й помислити. Та Сварга на землю не впала, Громовержець князя-відступника блискавицею не спопелив, навпаки, влада Володимира Святославича все міцнішала, до того ж, купці тутешні, пронирливі, як і скрізь, всі до одного переметнулися до грецького бога і попервах неабияк збурена обштина втихомирилась, а потім узагалі рукою махнула: люде до чого хочеш, звикають.
Принесену здалеку чутку волостелин тримав у собі, ні з ким нею не ділився, бо давно пізнав користь відання того, що іншим знати не дано. І щойно донесли йому про дві княжі лодії, зрозумів, що година та настала. Тож пильно вдивлявся в пришлеців, аби наперед вгадати, що запросять в першу чергу. Ті, в чорному, його не цікавили, бо йшли слідом за велетнем зі шрамом через все лице. І саме на нього дивлячись, відчув Рибота заздрість. Витязь, від самого Володимира Святославича. Якихось три тижні назад сидів за одним столом із князем, ходив по Києву, знає те, чого вже ніколи не взнати простому волостелинові Риботі...
Спустився по східцях і перший привітався до гостей, намаючись приховати свою настороженість. Приклавши десницю до серця, схилив у пошані голову і широким помахом шуйці запросив княжих людей до терема – поїсти-випити з далекої дороги.
– Трапеза почекає, – Гордій добре вивчив звички місцевих посадників, тому й не дав збити себе з наміченого шляху.
– Княже діло передовсім. Вели, волостелине, послати бирича в город і гінців по волості, аби назавтра опівдні віче зібралося: княжу волю маю виголосити. Сотня моя на Гульбищі стане – вели гов'яда дати, хліба й жита на кашу. З тобою ж окремо буду мовити, невідкладно. Пирувати слід, як діло зробиться.
Круто завернув княжий сотник Гордій! – ніяк не міг отямитись Рибота. Як лишились з ним наодинці, так і ошелешив волостелина своєю заявою:
– Прибули ми від великого князя – хрестити люд тутешній.