За шість літ, що минули від його хрещення, ще жодного разу, навіть коли Вишню покусали вовки, не виникало у Сивера такої сильної потреби в молитві, у зверненні до Христа, як ось зараз. Усі ці літа він молився, як навчив його Трефілій, молився і намагався відчути у своїй душі щось, що наближало б його до Бога, але, поклавши руку на серце, хіба міг він сказати, що став за цей час хоч трохи ближче до Христа? Навпаки, повернувшися в Короп, він, тим більше два останніх літа, інколи за повсякденними турботами навіть забував помолитися; більше того, час від часу звертався за допомогою і до старих Богів свого племені – бо так, дотримуючись покону, робили усі навколо; він просто намагався не протиставляти себе іншим родовичам і, по правді кажучи, не вбачав у цьому чогось поганого, такого, що, на його думку, могло б образити Христа.
Окрім "Патер ностер" він не знав інших молитов. Вірніше, він їх забув, не завчивши до ладу ще в монастирі Ломбардії. У Києві ж, у тих церквах, куди ходив він з Петром Тихотою, християни молилися на грецькій мові, інколи – на болгарській, бо залежало те від пресвітера, що правив службу Божу, тому Сивер просто не встиг до ладу опанувати слів інших молитов та й, по правді кажучи, не відчував у цьому якоїсь потреби. Він навіть не знав, чи є така молитва до Христа, в котрій можна було б просити допомоги у помсті. Швидше за все, її просто не могло бути, оскільки справжній християнин не може навіть думати про помсту, раз вибрав він Бога, котрий прощає всім, навіть своїм убивцям, і саме цьому вчить своїх вірних.
Він почав, за звичкою, із "Патер ностер", бо то була молитва молитов, як казав йому свого часу Трефілій, молитва, дана людям самим Христом. Проговоривши ж її про себе, він раптом відчув таку нестримну потребу звернутися до Бога своїми, власними словами, що вони полилися з нього потоком: "Христе, Боже наш, Ти найвеличніший і наймилосердіший, Ти найсправедливіший, і, я знаю, неодмінно покараєш Хозарина після його смерті, але як жити мені, коли про це волають до мене пращури мої?! Авжеж, вони не були християнами, та хіба у тому є їхня вина, Боже? Ти все знаєш і бачиш, Ти бачив усі гріхи Хозарина за все його життя і що Тобі покарати на одного грішника менше, там, перед Пеклом, коли їх стільки на всьому світі? Я теж грішник, я не гідний бачити Твій Рай, але допоможи мені покарати Хозарина ще тут, у Яві. Усе одно, це буде Твоя кара, бо ж казав мені Трефілій, що без Твоєї волі жодна волосина не впаде з людської голови... Дай мені можливість навіть не помститися, а лише покарати Твоєю волею цього Хозарина і потім, коли я помру, нехай хоч і разом з ним, Ти покараєш і мене! – я згоден, Боже! Покарай мене тоді найжорстокішою карою, але нині допоможи мені здійснити Твою волю, бо я ж вірю, що Хозарин давно заслуговує Твоєї кари! Інакше ж навіщо Ти зробив так, що він трапився лише тепер на моєму шляху, коли я стільки літ його шукав по усьому світу, а знайшов отут, удома, коли вже й сподіватися перестав і надію втратив? Можливо, Ти хочеш випробувати мене? Так, бачиш, я не гідний бути християнином, а тому й прошу Тебе: покарай мене, тільки спершу дозволь покарати Хозарина! Дай мені таку можливість, Господи! Дай можливість, Господи! Допоможи мені! Допоможи, Господи!!".
Він шепотів про себе це прохання, розпаляючись далі нікуди, кров бухала у скроні, обличчя пашіло жаром, зір його був спрямований туди, до табору, серед якого, він знав, був його давній ворог і якби була дана звичайній людині така сила. то він одним своїм палаючим поглядом спопелив би Хозарина навіть з такої далекої відстані.
А тим часом до табору поверталися ті охоронці, що лаштували біля води пліт, сонце сідало і верби біля води відкидали на луг довгу густу тінь – табір уже весь сховався у ній. Сивер зрозумів: переправи сьогодні не буде.
"Боже, дякую тобі, що почув мою молитву! Дякую Тобі, Боже!! Дякую!!!"
Він просидів на вербі аж до смеркання і спустився лише у півтемряві. За день у нього і ріски в роті не було, та голоду він не відчував. У нього залишався даний Вишнею тертий корінь зозулинця, половину якого він з'їв ще вчора, після пострілу в Хозарина. Рештою він збирався підкріпитися пізніше. Якщо Птах мав можливість пастися, то Бримо, так само, як і господар, теж сидів без вечері, адже йому зозулинець ні до чого – псові м'ясо потрібне.
– Потерпи... – звернувся Сивер до друга, поплескавши пса по карку. Дочекавшись темряви, він, узяв Птаха за повід і рушив нічним лугом, за добрих два перестріли обходячи табір одесну. Раптом перед ними постало розлоге, крислате дерево і підійшовши до нього, Сивер побачив, що то був дуб. Дивно, але сидячи удень на вербі та спостерігаючи за табором, він його не помітив, хоча дуб стояв не так вже й далеко від нього. Дуб – дерево Перуна і Сивер вирішив, що це знак, який подає йому Сварга, а тому, зупинившися під його гіллям, пошепки палко звернувся до Бога:
– Перуне-громовержцю! Ти захищаєш світ від Чорнобога, тож допоможи мені помститися Хозаринові. Він слуга Чорнобога, бо стільки зла приніс моєму родові! Допоможи мені по нашому покону мсту вчинити криваву, але справедливу! Як залишуся живим, щедрою буде моя Тобі пожертва! Хоч і зрікся був я Богів отців своїх і виходить, що немає у кого просити мені допомоги у мсті, але все одно молю до Тебе: допоможи мені, а там – беріть із Христом мою душу, хоч навпіл поділіть та й нехай летить вона до пекла, але спочатку – поможи!
Він ще трохи постояв мовчки і вклонившися дубові, рушив далі. Дісталися нарешті Семі і пішли униз по течії, аж доки Сивер не знайшов те, що шукав: невеличку прогалину серед верболозу, аби сховати Птаха. Тут, за поприще* від табору, починався ще один семівський плес. Сивер прив'язав Птаха, наказав Бримо стерегти коня, бо вовки на лузі не дивина, а сам, узявши сакву з обладунками й топори, сховав їх у широкому дуплі старезної верби, залишивши при собі лише лук з кількома стрілами та ніж. Потім, подумавши, зняв із себе чоботи, увесь одяг і теж поклав до зброї, останню жменьку товченого зозулинця вкинув до рота, довго смоктав, просочуючи порошок слиною, нарешті ковтнув.
Він відчував тепер допомогу Сварги: само собою прийшло розуміння, як слід діяти. Тримаючи ніж у зубах, а лук зі стрілами над водою, тихо переплив річку і, вийшовши на протилежний берег, перш за все зав'язав лука, лише потім рушив ошую, тепер уже проти течії. Було темно; Сивер, обережно ступаючи, щоб не тріснула під ногою котрась суха галузка, пробирався вербняком. Трава тут майже не росла, свої сліди він, про всяк випадок, замітав віником із кількох гілок лози; не надто швидко, але все-таки він дістався місця майбутньої переправи. Тут, стоячи за розлогим кущем, Сивер довгенько роздивлявся звиклими до темряви очима місце майбутньої переправи. На протилежному березі плес закінчувався, тут, на лівому – починався: пліт, що чорнів під протилежним берегом, був трохи вище по течії. Тим, хто збирався на ньому переправлятися, це було на руку – не потрібно було витрачати багато зусиль на боротьбу з течією. Але місце, де мав причалювати пліт Хозарина, вибране було не зовсім вдало. "Не надто пологий берег, – думав він. – Вони тут цілий день втратять, доки переправляться та викотять вози нагору, значить, і ночувати залишаться. Це вже добре".
Роздивившися на місці, Сивер відійшов далі від берега, аби його, у разі чого, все ж не помітили на тлі неба і, пригинаючись, рушив знову вгору, проти течії, ступаючи по слідах, що їх позалишала охорона Хозарина, котра, як видно було, більшість верб для плота зрубала саме тут. Він пройшов ще сажнів сімдесят; невисокою кручею, скрадаючись, спустився до води і так само тихо, як і минулого разу, поплив; вернувшись, таким чином, до правого берега, підкоряючись течії, поплив уздовж нього, шукаючи зручного місця, де б можна було вийти на берег, проте, вода, певно, після сильних дощів, була високою і підступала впритул до густого лозняку, що його обвив хміль – тихо продертися крізь хащі, та ще й з луком у одній руці годі було й думати. Тому він зупинився зовсім близько від плота, сажнів, хіба що за дванадцять, від сили – п'ятнадцять. Хоча в цьому місці ще був плес, проте під берегом вже стало досить глибоко і так само густо росла лоза. Сивер і тут не знайшов місця, де б можна було тихо вийти на берег, тому вирішив почекати світанку, облаштувавшись під густим кущем, що купав своє гілля у сеймівській воді. Лук та стріли він засунув поміж гілок так, щоб будь-коли їх можна було тихо витягнути, ножа встромив у глеїстий берег і, сидячи під кущем по шию у воді, почувався досить зручно.
На такій відстані від плота можна було ще раз спробувати дістати Хозарина стрілою, але то була б вірна погибель для нього самого. У Сиверовій голові час від часу виникала ще одна думка, але він боявся навіть згадувати про неї, щоб не зурочити. Потрібно було чекати, доки настане день.
... Ще й сутінки до ладу не розчинилися на лузі, а Міскавейх уже підняв табір на ноги. Уночі в таборі мало хто спав: одні пильнували, інші слухали крики та стогони пораненого у бік печеніга, котрий горів вогнем і марив, вигукуючи щось на рідній мові. Перед світанком печенізькі боги забрали його душу до себе. Никодим наказав закопати його тіло під кущем красноталу, а потім послав чотирьох охоронців до річки і ті обнишпорили усе навкруги: спробували оглянути і хащі лозняку, але ті стояли суцільною стіною і зрозуміло було, що для засідки вони не підходять. Забрели по пояс у воду, поглянули на обидва боки – нічого такого, що мало б віщувати небезпеку, не побачили. Узяли із собою сажнів сорок товстої та міцної конопляної мотузки, закріпивши один її кінець на правому березі, перепливли Семь і натягнули мотузку над водою. Тепер можна було переправлятися через річку на плоту, як на поромі. Обстежили ще раз протилежний берег, але нічого, окрім власних учорашніх слідів там не знайшли.
Двоє з луками, готовими до стрільби, про всяк випадок залишилися на лівому березі, двоє повернулися назад. Підвода, навантажена воском, під'їхала до води, коня випрягли, а воза спробували вкотити на пліт, проте, з цього нічого не вийшло: як не лаялися на охорону помічники, але навіть восьмеро дужих чоловіків не змогли нічого вдіяти: ледве два передніх колеса ставали на пліт, як він втрачав рівновагу і йшов одним кінцем під воду.