Володимир знову приймав ромейське сольство.
– Великий архонте росів Володимире! – урочисто почав перемовини Леонтій... чи Лев?: – Як бачиш, богохранимі василевси Василій та Костянтин завжди дотримуються даного слова: Анна Порфірогеніта готова стати твоєю жоною. Вінець василевса ми теж привезли. Мушу тобі сказати, великий архонте, що такою честю ще не вшановувався жоден смертний в Ойкумені, не кажучи вже про решту світу. Проте це стане остаточно можливим лише за виконання тобою кількох умов.
І василик почав їх викладати: князь росів має бути охрещеним тут і тепер, грецькими пресвітерами; він мусить зректися всіх своїх жон та наложниць, а Христова церква визнає всі попередні злюби князя недійсними; Володимир має присягнути, що прибувши в Київ, охрестить свій нарід. Лише в такому разі відбудеться вінчання між князем та Анною Порфірогенітою й лише після цього Володимир матиме освячене церквою право на вінець василевса.
Сторони нарешті дійшли згоди.
... Скільки ж йому тут мокнути? На лівім березі Стугни печеніги, вочевидь, почали вже приступ – звідти долинали часом принесені вітром зрозумілі всякому ратнику звуки, що свідчили про січу, а він мусив у безсиллі слухати їх звіддалік. Навіть якби й вибрався беззбройний з-під мосту – що вдіяв би? Хіба що якомусь печеніжину радість доставив, зненацька потрапивши в полон, від якого поки що вберіг його Господь. Вберіг? Бо повірив у каяття? Чи ще випробовує? Що почути прагне від нього, чого чекає?
... Тих кількох днів йому вже повік не забути: пережив і небувале піднесення, і душевний трепет, захват і острах – вступив у геть новий для себе нечуваний та небачений світ неземної таїни й незнаної розкоші.
Вміють ромеї вражати людську уяву. Велич Божого храму, врочистість обряду, блиск золота, дим та пахощі фіміаму й краса співу в корсунській базиліці святого Климента[628] під час другого його хрещення щось зачепили в душі Володимира. Виходячи з хрестильної купелі баптистерію[629], уперше відчувши справжній душевний острах перед незримою присутністю Бога, бачив на собі погляди не тільки руських воєвод та сотників, але й василиків і збентежений увагою присутніх, мовив чи то до своїх, бадьорячись, чи над ромеями потай насміхаючись:
– Сліпим був іще вчора, а се уздрів істинного Бога! – й ледь усміхнувся, ніяковіючи: повірять чи засміють?
Певно, повірили й назавтра вже вся руська рать без жодного спротиву чи видимого невдоволення була охрещена грецькими пресвітерами.
Ні, таки знаються ромеї на тім, як зо всього сотворити незбагненну таїну й заморочити людям голову. Чи не тиждень якісь безбороді, товсті та лисі – вихолощені, тьху! – василики довго й нудно оповідали (йому, князеві, що пізнав жон та дівок більше, ніж усі їхні ромейські василевси одвіку ще й зо всіма своїми родичами!), як він має поводитись під час вінчання та першого злюбу зі своєю майбутньою жоною, рожденною в Багряній палаті Царгорода. І свого таки досягли: з одного боку, як ніколи ще за все життя, била князя нетерплячка пізнати Анну Порфірогеніту – що ж у ній є такого, чого не взнав, не побачив у інших жонах?! А з другого, вся отся суєта, вчинена ромейськими євнухами навколо царівни, таки сотворила з князем диво: ще жодного разу так і не побачивши Анну до злюбу, увірував, що Доля дарує йому щось втаємничено божественне, не зі світу людей, не з плоті й крові, а дещо безтілесне, горнє й дивовижне; недарма ж ніхто з володарів світу, як живих, так і померлих, не може похвалитися, що отримав від ромеїв найсокровенніше – порфірогеніту. Забулися навіть оповіді купців про те, що Анна є донькою розпутної в юності Анастасії-Феофано, котра з царгородської корчемниці потрапила одразу ж в Буколеон[630], ставши жоною молодого Романа – сина Костянтина Багрянородного і, як рекли купці, коли б чи не вона потруїла не одного ромейського імператора. Вміють ромеї голову заморочити...
Коли нарешті мало початися їхнє вінчання й до Володимира підвели Анну в пурпуровій мантії[631], такому ж взутті й з обличчям, закритим коротким напівпрозорим пепло[632], а за нею на широкій круглій тарелі несли царські інсигнії[633], накриті розшитою золотом паволокою, – для нього, – він мало не затремтів. Збувалося те, про що якихось два літа назад і помислити не міг, на що, чесно кажучи, попервах мало й сподівався, й до останнього, аж до цієї миті, лишав у собі, десь на самому дні, припущення відмови, невдачі, поразки – лишав, аби, коли таке раптом і сталося б, дати можливість хоча б самого себе обдурити, заспокоїти, подумавши: "А що? Хіба ж я не знав, що цього не буде?" та й жити якось далі, бо нема нічого страшнішого, як у щось до кінця повірити, мовби у вже здійснене, а потім, коли того не станеться – як жити, що діяти?!
Перед літургією за велінням архиєпископа він підняв пепло Анни. Богородиця стояла перед ним і дивилася очима повними скорботи й туги... Ожила, зійшла зі стіни базиліки, Божого храму?!
Ті ж великі темні очі, той же ніс і стиснуті міцно губи на хоч і зблідлому, а все ж смаглявому від народження обличчі... Він пам'ятав цей лик від свого ще другого хрещення – вражений красою Пречистої Діви, що у хиткому світлі свічок, мов жива, дивилася тоді на нього з глибини храму, Володимир запам'ятав її образ на все життя.
І ось тепер була Вона поряд. То все, про що рекли йому василики, – правда? Порфірогеніта дивилась на Володимира спочатку з острахом і сумом, та, певно, таки побачила в його очах не злу хіть ненаситного в блуді варвара, а перш за все подив і стриманий захват мужа її красою, що дісталася в спадок від матері – незрівнянної Феофано. Він бачив той острах і... і зміг те зрозуміти, а коли на її затуманених очах забриніли зрадливі сльози, Володимир уперше в житті зарікся хоч словом образити цю неземну жону, чисту й непорочну в святості своєї божественної краси.
Вінчання їхнє для обох пройшло, мов у тумані – принаймні так їм пізніше згадувалось. У доволі просторій ложниці в домі стратига Херсонесу горіло лише кілька свіч, панувала напівтемрява й східні пахощі робили повітря важким та густим, дурманили голову – Володимирові одразу схотілося розчинити вікно, аби впустити хоч трохи свіжого подиху моря.
Широке ложе з цілим шатром над ним на чотирьох золочених стовпах було встелене паволоками й посипане пелюстками руж. Анну знову, це було помітно, охопив страх і вона розгублено стояла, не знаючи, як їй діяти, що станеться далі. Не знав того і він. Великий князь, що мав у Києві шість жон, майже тисячу наложниць, зрілий муж, воїн уперше в житті відчував трепет від присутності поряд із собою жони, та ні – незайманої дівки, хоча й була та ненабагато молодшою від нього.
Ще якийсь тиждень назад Володимир чекав, дочекатися не міг, тої миті, коли лишиться, як от тепер, наодинці з Анною – аби пояти порфірородну царівну, утвердивши тим самим своє торжество переможця імперії: "Ось вам, ромеї, помста – за поразку отця, за воєнні невдачі діда й прадіда – за все!" Але хитрі греки примудрилися за цей час навіяти на нього свої чари, змусивши повірити мало не в божественну сущність Анни; охрестивши, пов'язали невидимими нездоланними узами того, що звуть вони вірою в Бога-Вседержителя – чогось настільки таємничого в своїй глибині, що опинившись в самому осерді нового світу, не наважишся й кроку рішуче ступити – а раптом порушиш його рівновагу та, перевернувши, наче вутлу довбанку, опинишся на дні, опустишся в самісіньке пекло?!
Прагнув вінця василевса і навіть не здогадувався, що тим самим накладає на себе нелюдської ваги вереї: отсі багряні чоботи, вони, виявляється, для того, аби й кроку не міг ступити вільно, як звик. І виходить, що навіть великий князь київський може втратити власну волю, промінявши її на стемму[634] василевса. Бач, як замислено: дві лише ознаки влади у василевса, зате які – пурпурові чоботи, мов пута на його ноги і вінець, як пута на думки. Не можеш і кроку рушити убік, аби царське взуття не забруднити, та й думка твоя скута вінцем – не гайне вона за межі стемми й живе, наче птаха в золотій клітці: маєш віднині жити й діяти, як василевс. Бо коли не чинитимеш, як встановлено (ким?!), то й право бути василевсом втратиш. Недарма ж перед покладанням стемми мусив власноруч написати багряними чорнилами на підсунутому василіками пергаменті грецькі хитрі словеса – Символ віри василевса: "Василій, у Христі Бозі вірний василевс землі Росів написав власною рукою. Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого."
І лише по тому був помазаний на царство та отримав омріяні інсигнії. Думав то крила. А виходить – тенета для крил...
Княжа воля. Чи не вся Русь їй заздрила, її боялась та поважала. Тобі ж запраглося більшого – на василевса зазіхнув. Гадав, що тоді вже на світі жодних меж не буде для твоєї волі, а вийшло так, що василевс має чинити як василевс і пояти, ярячись, отсю жону – Порфірородну Анну – пояти так, щоб аж... не можна... Великим князем ще не ставши, Рогніду в Полоцьку привселюдно міг пояти, а охрестившись та вінець василевса вдягнувши, сестру ромейських автократорів, теж здобич свою воєнну, – вже ні! "Дорога, виходить, – думалось тоді йому, – плата за вінець і скільки й чим іще доведеться заплатити – хто скаже? І чия тоді, як роздивитись, перемога – твоя чи ромеїв? І хто скаже, а чи ж є на світі хоч один по-справжньому вільний муж?"
Перша їхня ніч... Такої в нього за все життя не було. Він грецьку розумів ще не надто добре.