Те, що раніше посіяв у княжій душі Геласій, за зиму не всохло, навпаки – проросло міцними паростками спраглого бажання відати чужу премудрість, через що Ілія прожив у Києві три зими й три літа. Слабосильний, мов жона, з лисиною на всю голову, Ілія швидко хмелів, мало їв, не дивився на дівок і не вмів навіть з лука стріляти, не те, що з сулицею чи списом на ловах вправлятись. А тим не менше, своїми знаннями викликав у Володимира велику повагу – і старша, й молодша дружини з подивом спостерігали, що їхній великий князь із тим нікчемним ромеєм спілкувався на рівних і часом, особливо зимою, замість звичних раніше веселощів та ловецьких розваг віддавав перевагу розмовам з Ілією. Перунового жреця Переяра таке неабияк бісило – була би його воля, вчинив би з Ілією те, що й з Торольвом-Теодором: вбачав у нім загрозу для Русі ще більшу, аніж у київських відступниках, що грецькому богові вклонилися.
Володимир же неначе вийшов із глухої пущі на осяяне сонцем узлісся, а перед ним зовсім інший світ відкрився – з безмежним лугом, зеленим та квітучим, з рікою й озерами, сонцем у небі й птахами, що у вишині ширяють і співом душу звеселяють. В осягненні премудрості, що мудрецями густо посіяна у вівліо, отримав безмежну поживу для свого розмислу і розмисел той, ставши постійним, заміняв йому часом і лови, й дівок, а ще недавнє власне минуле здавалось таким по-дитячому наївним, що тільки диву давався: як міг раніше жити без вівліо?
... Кінські копита гупали й гупали по мосту над головою – печеніги переходили Стугну, брали в облогу Василів, а той, хто колись нарік город своїм іменем, мов загнаний звір, ховався під мостом і геть нічим не міг зарадити своєму вселенському горю – світ на очах руйнувався чужою, не його, волею до самих підвалин. Хоча печеніги й полишили пошук руського князя, вирішивши, можливо, що він втопився, але це жодним чином не рятувало Володимира, тільки додавало йому душевних мук: хто витримає над собою наругу, котра триває цілу вічність не зменшуючись, а лише подовжуючись у часі?
"Боже милостивий, скажи мені, хоч знак подай: у чім вина моя, окрім гордині?!"
... Десять літ назад прибули з Царгорода ромейські сли й хоча зі звичною для них пихою, проте неочікувано запобігливо просили якомога швидше відрядити на допомогу василевсам руську рать, бо безбожний заколотник Варда Фока[620], скориставшись поразкою ромеїв у війні з болгарами, збурив Малу Азію й посягав на імператорський трон. Прибули сли з пустими руками, золота з собою не привезли, через що не тільки Володимир, а й уся старша дружина одразу второпали, що в Царгороді не те, що смаленим запахло, а вже й шкіра на Багрянородних тріскається.
– Тут яку ціну не назви, замалою буде. – замислено протягнув вуй Добриня, коли старша дружина зібралась помислити: – Чув я, у них там сестра в дівках засиділась. От нехай рідством і розплачуються.
Ромейські сли, почувши наступного дня таке від Володимира, поніміли. Потім кілька днів намагались довести, що такий ряд укласти ніяк неможливо. Та позаяк велено було їм без руських воїв не вертатись, погодились, обмовившись, що вирішувати будуть, звісно, не вони, а брати-василевси. На пергаменті уклали симфонію[621] і разом із ними та шістьма тисячами руської раті попливли до Царгорода й Володимирові свати – щоб не передумали ромейські василевси.
Поріднитись з імператором ромеїв давно прагнув увесь світ – і ближній, і дальній, і східний, і західний: від руської княгині Ольги, що просила в Костянтина Багрянородного жону для сина Святослава й до германського імператора Оттона. От тільки ромеї, зверхньо дивлячись не лише на далеких варварів, але й на християнську ойкумену, ні в кому не бачили рівних собі. Недарма ж Русь обзивала ромеїв лукавими греками. Аби, вже отримавши від Володимира ратну підмогу, відмовити йому в злюбі з Анною, сестрою своєю, виставили сватам за найпершу умову охрещення руського князя й симфонію переписали.
Охреститися?! Володимир уже не був тим молодим варваром-невігласом, з котрим вели колись розмови ромейські сли Андроник та Геласій. Грецьке сім'я знань, посіяне щедрою рукою Ілії, за кілька зим дало в душі князя буйні паростки. Володарі земель по всьому світу заради зміцнення своєї влади й не на таке йшли. Охреститися? А чого ж. Він давно вже з допомогою Ілії переріс свої юнацькі уявлення про світоустрій та богів, дарма, що був жрецем Перуна. Коли нагодився хтось сильніший, могутніший від бога грому та блискавки, чом би й не прихилитись до нього? То все одно, що смердові княжим гриднем стати й списа свого поміняти на двосічний меч з обладунками.
Того ж літа, на схудних днях серпня, його без розголосу охрестив болгарський пресвітер з Подолу...
Та чи дійсно увірував тоді Володимир в Христа? Бо одне – вірити в Нього, стоячи на твердій скелі, а зовсім інше – ставши з човна, яко на сушу, на воду Тиверіадського[622] моря: чи втримає тебе віра твоя на воді? Одна віра – то віра новонаверненого в Христа руського князя з чисельною дружиною, а інша, зовсім з нею незрівнянна, тебе теперішнього – поверженого беззбройного невдахи, що ховається від ворога, стоячи отак по горло у воді, під мостом, знаючи, що вже ніхто в світі тобі не допоможе – ніхто, окрім Господа Вседержителя, що Єдиний тільки й тримає твоє нікчемне життя на волосині й лише справжня, непохитна віра в нього здатна сотворити диво, зробити волосінь міцнішою від найміцнішого ужища. Зовсім різні віри виходять, жаль лише, що усвідомлюєш це не на твердій скалі стоячи.
На тім боці Стугни чувся великий шум: там печеніги готувались до приступу. "Христе, Боже наш, вірую! Вірую в Тебе, яко єдиного Бога-Вседержителя! Спаси мене, Боже, – житиму іншим життям, або згинути мені отут, не зійшовши з місця сього!"
... Чи ж є на світі рід, од ромеїв лукавіший? Наступного літа рушив Володимир до порогів, став нижче Хортичого острова, біля Протовчого броду – боявся за Анну, що могла печенігам у руки втрапити. Червень схуд і розчинився у Сварзі, а царівни так і не було. Коли вже липень народився, послав гінців до василевсів. Лише через вісім тижнів повернулись вони й опустивши очі, наодинці переказали князеві відповідь:
– Не повірили ромеї, великий княже, що охрещений єси... Рекли, що Анна боїться їхати до Києва, бо у тебе жони й наложниці, а покон грецький не дозволяє мужеві мати більше однієї жони. Ще рекли, що Русь нехрещена і негоже християнці Анні та ще їхнього роду жити серед нас; василевси ж сестру свою люблять, на поталу її не пошлють.
Вийшла ганьба, більша, ніж у Полоцьку – на всю Русь, на всі підвладні племена, перед усіма своїми жонами та наложницями: мовляв, ними погребував, грекині схотів – ось тобі! Витерли ромеї об нього ноги... І палаючи єдиним бажанням помститися, рушив назад до Києва, мріючи, як наступного літа, зібравши нечувану рать, піде на Царгород, аби зрівняти його з землею, на котрій стоїть.
Старці градські з мужами ліпшими й нарочитими, зачувши новину, спохмурніли.
– Не тебе одного, княже, образили ромеї, – насупився Дідослав, – нас усих. Вели, княже, Русь по весні піднімати, підемо знову на Дунай!
Та лише один Добриня показав чого вартий муж смишлений, не гарячковитий.
– На Святославових помилках слід нам учитися. – уголос міркував новгородський посадник: – З уграми дружби немає, болгари ще не забули, як Святослав кров їхню пролив, а печеніги взагалі вороги наші люті. Та й ромеї на напад чекатимуть. Не завжди варто на тура в лоб іти – зганьбитись можна. Треба сих лукавців за причинне місце вхопити. Корсунь[623] слід брати.
З таким, як Добриня, княжити не страшно: на аршин углиб землі бачить, на версту вперед. Наступного літа пішла Русь на Корсунь і ромеї, скуті по руках і ногах заколотом Фоки, вдіяти нічого не могли. Знали й вимогу Володимира – віддати Анну. Сім разів рождався на небі Хорс, доки здалася обложена руссю Корсунь і того ж таки дня на кількох великих, чорних, мов ніч, дромонах[624] прибула з Царгорода запізніла ромейська підмога.
Побачивши, що їхня колонія Херсонес уже палає і тут нічим не допоможеш, дромони до берега не підійшли: спинились віддалік пристані, у морі кинули укоті й бронзовими сифонофорами[625], що мечуть страшний вогонь Калліника[626], націлились на повержене місто, застерігаючи Русь навіть від думки про напад. На невеличкій лодії припливли кілька розкішно вдягнених гречинів-василиків[627], попросили зустрічі з Володимиром і в домі полеглого корсунського стратига* розпочалися довгі, знову здавалося, безкінечні й безплідні, перемовини з ромеями.
Під вечір третього дня терпець Володимирові урвався.
– Слухайте мене, ромеї! Нині повня. Даю вам днів – до наступної. Не привезете мені Анну й вінець василевса...
– О-о-хх... – прошелестіло поміж ромеїв.
... – велю город сей зрівняти з землею, – твердо та жорстко мовив князь і очі його безжально зблиснули, – а весь люд винищу: щоб і ноги вашої тут більше не було!
– Ти не можеш так учинити! – пополотнів головний василик, котрого звали, здається Леонтієм. Чи Левом... – Ти ж християнин!
– Три дні ви мені тут рекли, нібито не вірите у хрещення моє, – криво посміхнувся Володимир.
– Але ж вінець василевса... Це неможливо в принципі!!
– Пощо ж так?! – Володимир вже просто насміхався над василиками. –Піду звідси, пустку лишивши, а по весні прийду в Подунав'я, замирюся з болгарами й разом рушим на Царгород: упень всіх вирубаємо! – так люто блиснув очима на василиків, що ті аж підхопилися з місць і завершив: – Отоді сам усе заберу: і Анну, й вінець.
Василики, похнюпивши голови, мовчки покинули дім стратига.
А через місяць два дромони вже з Анною Багрянородною, тими ж василиками, ромейськими пресвітерами, служками та цілою купою царського добра знову підійшли до Корсуні й знову так само стали на укоті віддалік берега.