Мста! – зрозуміла Вишня. Сивер зібрався вчинити мсту, як покон велить і ніхто не може стояти нині на його шляху. Хоча тривога й стиснула жіноче серце, та Вишня шмигнула до робітньої кліті, хутко віднайшла там сакви і подаючи їх мужеві, стурбовано запитала:
– Що з харчу візьмеш? – І подалася до кліті.
Хіба про харч думають, збираючись мсту вершити?! Сивер махнув рукою:
– Не до їжі тут! До ранку повернусь. Ну, може, наступної ночі, не пізніше.
Та коли вже склав у сакву броню, помисливши якусь мить, узяв і другий подорожній міх – із повстю. На таке збираєшся, що слід до всього бути готовим.
– Хоч зозулинець[523] візьми, – Вишня вже встигла повернутись у сіни.
Сивер мовчки кивнув на знак згоди, узяв з рук жони невеличкий вузлик, вийшов надвір.
– Бримо! – гукнув пса і Вишня зрозуміла, що вони з Молибогом залишаються удвох.
– Бережи сина. Де він?
– Спить...
– Не сумуй, ладо, – підбадьорливо усміхнувся до Вишні Сивер. – Все буде добре!
Вже за ворітьми, біля коня поцілував супругу, скочив на Птаха, свиснув до Бримо і не озираючись, риссю подався геть.
Міскавейх – купець, муж, що розміняв уже сьомий десяток, був опасистим чолов'ягою, широким в плечах, коренастим, трохи вище середнього зросту. Мав міцні, вкриті жорстким чорним волоссям руки, короткі, проти його тулуба, трохи кривуваті ноги, – як у кожної людини, що майже все життя провела в сідлі. З розхристаного на широких грудях платна виглядав цілий жмуток того ж таки, колись чорного, а тепер посивілого, волосся. На голові купця волосся сивіло якось нерівномірно, шматками, а тому здавалося плямистим. Ледь розкосі темні очі з важкими повіками, горбатий ніс і широке підборіддя говорили, що Міскавейх людина норовлива, жорстка та зверхня у поводженні з іншими. І дійсно, хіба що двом чи трьом людям у всьому світі, купцям із розгромленої руським князем Святославом Хозарії, звідки він був родом і котрі знали Міскавейха ще замолоду, було відоме його справжнє ім'я. Навіть двоє його найвідданіших помічників, що були поряд із купцем останні вісім літ, і ті зверталися до нього не інакше, як "мій господине".
Міскавейх змолоду був відлюдьком, ні з ким не водив дружби, хоча ніколи не відмовлявся від далеких чи небезпечних переходів в об'єднаних купецьких валках – караванах, бо вважав, що в купецьких справах і так занадто багато ризику, тому, коли випадала можливість його уникнути, він не роздумував. Проте ніхто і ніколи не назвав би його боягузом – таким не місце серед купців. Купець не лише має справу з товарами та сріблом, він ще й повинен уміти боронити своє добро: добре володіти мечем, луком та списом – одним словом, бути ще й воїном.
Хтозна чому, але він ніколи не мав сім'ї, а, відтак, йому і нікому було передати свою справу. До того ж, золото, що часом рікою пливло до його рук, так само широким потоком і покидало їх, не затримуючись надовго у свого нового власника. Його ровесники давно вже сиділи на місці, справи їхні вели сини, зяті чи помічники, якщо хтось із них і мандрував часом, то лише до великих міст, таких, як Багдад, Хорезм, Константинополь чи Київ, де їхні товари перекуповували місцеві купці і вже вони везли їх далі, вглиб земель. Міскавейх же сам, особливо на Русі, забирався у такі нетрі, куди його одноплемінники навіть і дороги не знали.
Колись давно він, підступно заволодівши у сіверській землі двома сестрами-близнючками, продав їх до гарему кордовського[524] халіфа Абд-аль-Рахмана, отримавши за них нечувану плату чистим золотом, рівним вазі обох сестер. За отримане золото він придбав собі скеофора – морського торгового вітрильника і мав наміри швидко розбагатіти, але вже через два роки страшна буря викинула його корабель на прибережні скелі в Гібралтарі. Із шести десятків людей, що були на вітрильнику, врятувався лише він один і мусив починати все заново, з нічого.
І знову він вдався до торгівлі рабами – сакалібами[525], бо зрозумів, що то найпростіший спосіб розбагатіти. Інколи перекуповував молоденьких рабинь у інших купців на півдорозі до Константинополя, інколи ж сам підбирав у землях уличів та тиверців найкрасивіших дівчат, часто обманом, лжею, інколи силою оволодівав людським товаром і потім вигідно перепродавав у єгипетські та сирійські гареми арабських шейхів та емірів. Він узяв собі за правило ніколи не заходити вдруге туди, де вже одного разу купував, чи брав у полон сакалібів. Зібравши досить золота, покинув цю часом надто ризикову справу і проторував шлях аж до далекої країни Сіне[526], звідки возив до ромеїв, франків та кордовських арабів хінські коштовні тканини і прянощі.
Йому вдруге не повезло: якось серед Аравійської пустелі на великий караван із понад двохсот верблюдів напали розбійники, багатьох купців перебили, а деяких, в тому числі і Міскавейха, з огляду на їх міцну статуру, продали у рабство. В сирійських каменеломнях, падаючи від утоми, під палючим сонцем він разом з іншими рабами два роки видобував мармур, аж доки щасливий випадок не допоміг йому втекти. Інакше, як дивом те його спасіння назвати не можна було і для когось час, проведений у рабстві, став би наукою на все подальше життя, але тільки не для Міскавейха.
Він утретє взявся заново наживати добро: втерся в довіру до молоденького, але багатого херсонеського купця, що несподівано втратив батька, був тому помічником та порадником; використовуючи свої знайомства серед можновладців багатьох країн, за кілька років потроїв статки Феодора, а потім, коли той став безмежно йому довіряти, утік разом зі скарбницею купця до Базилеї Ромайон[527]. Набравши в Нікеї[528] помічників та охорону, ходив до франків, чехів, ляхів і, оскільки був уже немолодим, то подумував по власну забезпечену старість де-небудь на одному з грецьких островів. Кілька разів гірко навчений життям, він частину вкраденого у Феодора золота про чорний день сам закопав у садку власного невеличкого будинку в Нікеї.
Хоча Міскавейх, незважаючи на поважний вік, ще мав доста здоров'я, проте почав вважати, що дійсно, не пристало вже йому, маючи такий поважний вік, мандрувати по всьому світові і хотів якомога швидше купити омріяний палац та й осісти в ньому, а торгівлю з усіма пересторогами довірити двом своїм молодим помічникам. Проте для здійснення мрії не вистачало якихось півтора-два десятки фунтів золота і він вирішив, усупереч власним правилам, востаннє зайнятися торгівлею сакалібами, для чого й подався на Русь – туди, де колись давно йому так повезло із сестрами-близнючками. До того ж, там можна було задешево придбати віск, котрий серед константинопольських християн користувався великим попитом і коштував разів у десять дорожче тієї ціни, за якою його продавали по своїх ведмежих закутках руси, а також найкращі хутра чорнобурих лисиць та чорних куниць, за які на східних базарах можна було правити шалену ціну.
Цього року, через Київ та Чернігів діставшися Десною Ратичева – погосту київських князів на час полюддя, і пройшовши угору по її течії аж до городища з назвою, що її звичайній людині навіть вимовити важко – Щиж[529], він зі своїми людьми – помічниками та охороною, верхом на конях, з товаром – півтора десятками куплених сакалібів: сіверянських уношів та унотей, з цілою валкою підвод, навантажених воском, хутрами і бобровою залозою, повертався назад.
Міскавейх не любив ходити відомими усім шляхами, він завжди волів пересуватися одному йому відомими стежками, бо вважав, що в землях, де живуть сакаліби, і де "гостям", як звуть тут купців, за місцевими звичаями майже ніщо не загрожує, дешевше обходити міста, в яких беруть мито, стороною.
Ще учора він всупереч власній звичці збирався зазирнути на зворотному шляху в одне городище, що стояло на лівому березі деснянської протоки, якраз у те, де майже тридцять літ назад так вдало отримав у власність сестер-близнючок, і куди його останнім часом якась невідома сила просто нестримно тягнула, але в останню мить передумав і не дійшовши трохи до нього, біля невеличкого городища, порадившися з туземцем, що слугував йому за провожатого в цих землях, повернув убік, в об'їзд. Він мав намір, переправившися через Семь, пройти між Хоролом та Пслом і дістатися Дніпра нижче південних рубежів київського князя з тим, аби уникнути сплати зайвого мита. Із степовиками ж – пацинакитами[530] улусу хана Ільдеї – у нього була ще навесні укладена угода і наперед сплачене золото за вільне пересування землями, котрі належали орді.
Нині день хилився до вечора, їхня валка вибралася нарешті із безкінечної, здавалося, пущі на вільну від лісу місцину і потрібно було подумати про нічліг. Берег неширокої річечки, що, звиваючись, простувала, очевидно, до Семі, видався Міскавейхові зручним місцем. До порослого дикою грушею узлісся було десь із чверть стадії, сухі, незаболочені береги мілководної річечки давали змогу вільно дістатися води, густа висока отава по обох берегах забезпечувала достатньо паші для двох з половиною десятків коней, а вивершений кимось на пагорбку великий стіг сіна обіцяв усім розкішний відпочинок.
Охорона, досвідчена в таких справах, швидко облаштувала табір, котрий від лісу про всяк випадок прикривали поставлені півколом вози, до яких на ніч прив'язали сакалібів, щоб ті, чого доброго, не повтікали, і заходилася розводити багаття та готувати вечерю. Коней перегнали на протилежну сторону річечки і двоє охоронців-пацинакитів, що завжди доглядали за кіньми, саме їх стриножували. Сонце вже торкалося верхівок кущів на видноколі, східний вітерець інколи ще ворушив ліниво лепеху по берегах річечки, але теж, вочевидь, готувався до відпочинку – зовсім скоро на зміну літньому серпневому дню мала заступити темна ніч.
Мирна картина вечора не віщувала нічого поганого, проте Міскавейха раптом щось почало гнітити. Він здивовано поприслухався до себе і вирішив, що усьому виною літня спека і попрямував до води.