– А терем він мені давно рветься звести, тільки місця в дворі мало.
– От нащо вам ті тереми, га?! – вже й рябий гончар Тетеря не змовчав. – Наче подуріли люде на тих теремах, пнуться за купцями: з десяток уже стоїть, коли не більше.
– Ось зачекай, як упере звідти, – підвів до неба очі Паско, – своєю блискавицею – горітимуть, мов скіпки. Не перед добром се...
– Ну ви бачили віщуна?! – реготнув Новак.
– Мовчи, заступник Озаричів! – анітрохи не знітився Паско. – Ще тільки косовиця, а білих губ у бору – ступити ніде. На війну се, казав мені Хотен. А він на волшбі знається...
– Вірно речеш, – підтримав малого ще один косар, бондар Гладиш, – щось та й буде: як не сього літа, то наступного. Пес мій ями по двору риє й риє, по ночах вити взявся...
– А ми коли стояли отсе з десятком своїм на стіні, то два сичі всю ніч на Полуденних воротах хухукали, – згадав Тетеря. – Лихо на город кличуть.
Сиверів двір був уже за їхніми спинами, провісник Паско, завівши мову про війну, вцілив у самісіньке око, бо балачки про лиховісні знаки та нещастя, що вони їх пророкують, не стихали до самих Лугових воріт. Найбільше говорили про розбрат серед руських князів, що кілька літ тягся поміж трьома Святославовими синами і обернувся смертями двох – Олега та Ярополка. Минулого літа на великокняжому столі Києва усівся останній з них, Володимир, і хоча котора[521] князівська начебто й скінчилася, та щось таке вчувалося на підвладних Києву землях: щось непевне, хитке витало їх просторами і вся Русь завмерла, як ото буває, коли переходиш болото, перестрибуючи з купини на купину, і в черговий раз стрибнувши, завмираєш на одній нозі стоячи, бо не знаєш куди іншу поставити – і на одній не встоїш, і стрибнути, здається, нікуди. Сидячи понад Десною, хіба добереш, що там коїться, в стольному городі Києві, серед отих князів та великих бояр. Відчували коропці тільки одне: щось має статися в Києві і коли почнеться – не омине воно і їх. Ще перед полюддям був бирич з самого Чернігова, виголосив княжу волю: мусить рід коропський, щойно вбереться Десна в береги, спустити на воду насад і два десятки воїв мають тим насадом дістатися Києва – князь Володимир зве Русь на брань. Попливли і з тих пір про них ні слуху, ні духу. Тож виходило, що ознаки лиха недаремні, а яке там буде – поживемо, побачимо. На тому й розійшлися косарі шостої сотні.
Сивер теж повертався з косовиці – їхав конем, бо восьма сотня косила ген там, на західному кінці коропського лугу, а йому вкрай треба було до ночі покінчити з тесом для покрівлі нового терема, адже одна з клітей була вкрита лише наполовину. Ще два літа назад, коли ставив терем купцеві Ждану, намислив звести й собі не гірший. Хотілося, щоб не дорікали йому коропські древоділи, хай навіть і поза очі: от, мовляв, тереми іншим ставить, а в самого, погляньте! – ні те, ні се – житло стінами із землі тільки наполовину вилізло, зате горниця є – сидить на ньому, немов сідло на корові. Мав по зимі доста часу, аби вибрати в пущі найкращого дуба на стіни терема, липи на підлогу в горницю та осики на тесову покрівлю, бо вже три минулі зими разом зі своїми рядовичами провів у лісі з сокирою: після того, як звели Жданів терем, відбою від бажаючих і собі мати таке житло просто не було – прознали і в Сосниці, і в Борзні, і в славному колись Воронежі. Приїздили й донині приїздять ліпші та нарочиті мужі – як не купці, так старійшини чи богатишти-ремісники. На срібло не скупляться і торгу не ведуть, бо на всю округу, на шістдесят верст немає іншого зиждителя, здатного диво таке звести.
Тож не побоявся осуду коропців розкидати попереднє житло, хоча на ньому стіни ще тільки сіріти почали. Та ще й розмахнувся, бо було чим рядовичам платити, і двір збільшив, простий тин на городьбу частоколом замінивши, яку-не-яку башту над ворітьми звівши, льодовник та медушу поставив, а ще мильню і колодязь з журавлем, щоб не ходити по воду аж до протоки. Знав, що плестимуть небилиці, заздрощі почнуться, але махнув на те рукою. Тепер двоє закупів господарству лад дають, бо сам не кожного дня дома буває, часом і по тижню доводиться бути відсутнім. Срібло завелося не лише, щоб нужду якусь прикрити, а й про чорний день лежить. Одна біда – на лови тепер вільної години немає: хіба якийсь місяць-півтора, до Святок.
Минулого літа родовичі вибрали його нарочитим мужем – чи то з поваги до крові, що в ньому текла, чи купці, котрим тереми зиждив, слово замовили, тільки сидить тепер у вічниці і слово його щось та й значить для роду. Звідтоді й заздрість пішла поміж людей, а можливо, й не заздрість: щось у ньому, Сиверові-відступнику, дратувало часом деяких родовичів – то думка в нього не така, як в інших, то слово впоперек усим скаже і на своєму стоїть до останнього... Коли раніше Озаричем кликали поза очі, то тепер через одного так звертаються, не гадаючи навіть: образиться він чи ні нагадуванням тим про огріх отця свого, що через надмірну власну гординю до погибелі найближчих Сиверові людей призвів. Гнів та лють душили його спочатку, а тоді, помисливши, вирішив не звертати уваги: Озарич, то й Озарич. Спочатку гадав, що подражнять, подражнять та й відчепляться, але з часом і звикся з тим прозвищем – воно в нього третім, та ні, четвертим за життя було. Хто з чужих не знає, гадає, що отця Сиверового Озаром кликали, а хто знає – тому вже й байдуже.
Нині ж думка плелася про те, як покрівлю над новою робітнею кліттю швидше закінчити, доки дощі не почалися. Їхав поміж лугом та нивами і вже за посадом, біля Гульбища стрів братанича свого Величка, що теж на коні, з трьома іншими родовичами і Любимом на їх чолі повертався гостинцем з Борзни – послані були старотцями до сусідів, аби по-мирному владнати суперечку з поромом через Семь, що її заварив княжий тивун Седень з Ратичева, покаравши борзенців вирою за прогнилі дошки на поромі, через що кінь тивунового бирича ногу пошкодив, у дірку провалившись. Борзна на Короп осердилася, вважаючи, що коли пором на межі їхніх верв знаходиться, то й виру слід навпіл ділити. Коропці ж тому всьому диву давалися, бо плату за перевіз здавна вже брала собі Борзна та й поромники були їхні, і сам пором ночував на лівому березі Семі. А що борзенці погрожували коропців поромом не перевозити, якщо виру не поділять і в город до себе не пускати, то й відрядили туди слів[522] своїх, вибравши найсильніших серед мужів і Величка, як велетня, теж, а на чолі поставивши сина старійшини, Любима, – уміє муж такі справи залагоджувати. Рід сольству дав із собою три корчаги тридцятилітнього меду і вволю смаги, тож в Борзну приїхали не з пустими руками і в борзнянській вічниці сли два дні й дві ночі разом з тамтешніми старотцями безвилазно судили-рядили, як бути з тивуновою вирою та поромом. Вже другого дня коропські корчаги було випито, але смага лишалася, тож, аби добру не пропадати, борзенці принесли свого меду та трохи помилилися – тепер смага скінчилася, а мед лишився. Коропцям час було й назад їхати, проте хто ж відпустить гостей, коли мед на столі? Двох овець пустили борзенці під ніж, а гідності своєї перед слами не втратили. Так ото й другої ночі дочекалися, а затим уже й ранку. Старотцям борзнянським з молодшими від них коропцями за столом змагатися було важко, тому більшість з господарів під кінець і лика не в'язали, та все ж порішили, що тивунова вира, як не крути, не та причина, через яку слід із сусіднім родом котору чинити, тим більше, коли там такі славетні та гостинні мужі, як ці сли, живуть.
Задоволені коропці, а Любим – понад міру, рушили додому і коли перед посадом стріли Озарича, борзнянський мед з їхніх голів ще не вивітрився, навпаки, декого на сонці розвезло дужче, аніж у вічниці. Величко від позаминулого літа вже був у злюбі та жив із жоною у власному житлі за городськими стінами, а тому, побачивши стрия, зрадів, ліз до нього, ледь не падаючи з коня, зі своїми обіймами і взявся плести щось недоладне про стрінутий ось недалеко купецький обоз із десятком проданих у рабство сіверян.
– Дивився я на них стрию, – незграбно ворочався Величків язик, – а дівки такі ж гарні: з лиця хоч воду пий... І такий жаль мучить мене, стрию! Навіть про сестер твоїх, Забаву та Звабу згадав. Завезе їх, сердешних, той чужинець за тридев'ять земель, – просторікував далі не надто слухняним язиком велетень, – дістануться невідомо кому, а могли б же ж родові своєму хіба таких мужів дати. Ех! – братанич навіть головою скрушно похитав.
Сивер, думкою був весь біля свого нового терема, а тому не надто уважно слухав Величка: щоліта чужі й свої купці везуть з Русі рабів на продаж – діло це звичне і що ти поробиш, коли життя так влаштоване?
– І до чого ж вони огидні ці чужинці! – вів далі богатир. – Та чи ти мене слухаєш, стрию?!
– Га?
– До чого, кажу, огидний той купець: увесь чорним волосом поріс, ніс мов у орла того, гачком, ще й на лиці аж дві бородавки, як квасолина завбільшки...
– Що?? – вигукнув раптом, аж на стременах підводячись, Сивер: – Повтори!
– Бородавки, кажу, у того купця...
– Де?!
– Отут... – промимрив братанич, розгублений поведінкою стрия і вказав перстом на своє перенісся.
– Де, речу, ти бачив його?! – мов кліщами ухопив Величка за десницю Сивер. – Кажи!
– Та ти чого, стрию? – здивувався богатир, звільняючи руку. – Верст, може, й за десять. Ми щойно Зозулин ручай проїхали, коли стрілись вони – від Жорновок повоз їхній рухався. А нащо він тобі, той купець?
Та Сивер, і слова не сказавши, уже зірвав з місця свого коня – сли не встигли ще й словом перекинутись, а Птах летів уже навзаводи, тільки курява здіймалася слідом.
Вірилось і не вірилось. Стільки літ шукати свого ворога по всьому світі, а знайти отак просто і де? – тут, на рідній землі! Дива! Тому не вірилось куди більше. Вилетіли, вивітрились з голови усі заповіді Христові: про прощення ворога, і про любов до ближнього, бо коли жив понад два десятки літ однією думкою про мсту, так, що вона усю долю твою, всю життєву дорогу вистелила одним тим бажанням помститися, тоді мало що важать ті дивні заповіді супроти покону десятків поколінь твого роду
Покинувши Птаха біля воріт, Сивер притьмом вскочив до двору, хутко, мов той отрок, мовчки гайнув теремом мимо здивованої Вишні до горниці, схопив зі стіни в оберемок лук, тул зі стрілами, свої топори та броню, проторохтів сходами і лише в сінях, спинившись на мить, спитав:
– Де мої сакви?!
– Що сталося?
– Величко Хозарина бачив! Де сакви?!
Добре, коли жона мужа свого з півслова розуміє.