Та їхня тривога не зачепила Сивера; був він спокійний і впевнений, що небезпека для рідних минула. Він так скучив останніми літами за лугом, Десною і лісом, що вже не переймаючись нічим та відчуваючи себе легшим і вільнішим від птаха, гайнув на ті простори, лише тепер починаючи розуміти, що то воно є – справжня, не земна, воля!
Рибота зі стіни бачив усе, що відбувалось на плавучім мосту. Коли зрозумів, що намірився чинити Сивер, мов у отрока якогось запалали від сорому вуха. Здавалося, що весь світ бачить той сором княжого мужа. Знову, втретє вже, зганьбив його старий довготелесий городник. Зганьбив тим, що слова Риботи про кови з Местишею звичайним наклепом були, що не залога княжа на перепоні у ковника Местиші стала, а звичайні смерди. Потім місце сорому заступила заздрість воїна – що цей городник ліпше нього, княжого сотника, на ратнім ділі знається і з півтора десятками простолюду не побоявся супроти двох сотень варягів стати – що би Володимир Святославич сказав, якби взнав?!
А потім був неочікуваний ним самим захват – від того, як просто Озарич ратною хитрістю своєю пошив у дурні татя Местишу і як зумів учинити те, що мав би, але не вчинив, княжий сотник, волостелин Рибота, як поліг витязь Сивер зо всіма своїми воями – у доблесті й славі на очах власного роду!
Рід стояв стіною, хоча палаюча середина мосту була надійною перепоною для нападників. Не всі за полум'ям і димом бачили смерть оборонців – їм переповідали з лівого та правого крила. Стіна стояла нерушимо навіть коли побачили, як, забравши своїх полеглих, подався Местиша геть. Якби не напівзамерзла протока й не палаючий міст, кинулись би на тих варягів і помстились за смерть своїх – такий дух панував серед мужів роду: смерть сміливців змусила Кологастових нащадків згадати про напівзабуту гідність вільних людей.
– Такого мужа рід втратив... – хитав головою Будай. – Що витязь, що древоделя... був.
– Хоч і вклонявся грецькому богові, а покон рідний шанував, – додав хтось із другого ряду.
– Двічі Короп рятував, – обернувся до того Новак, – двічі, люде! От кого старійшиною треба було. І Сивер Жаданич живим був би, і город клопотів не мав би. Так ні... жита, бач, вам схотілося.
Гомоніли стиха, перемовляючись між собою, в сотнях – все про одне й те ж. Так часом буває, що якась подія єднає людей у думці ліпше наймудрішого мужа. Було би та єдність думки завжди, то роди й горя би не знали...
Давило, стоячи в стіні разом зі своєю сотнею не знав радіти йому, що зрада не відкрилась чи й надалі боятись? Одне лише добре відав: доведеться тепер з цим жити – хтозна чи зі страхом, та вже точно з докором совісті, що через нього півтора десятки родовичів полягло.
– ... Нам з Губарем замість отця був. – чув Давило позаду себе голос Сиверового закупа, Слинька. – Коли й поров, траплялось, то за діло. Він мене навмисно за вогнем послав і велів позаду них міст палити: пожалів, бо ж тільки минулого місяця злюб з Явлиною узяв. А Губар, брат мій, там, з ним лежить.
Якби не той клятий київський князь! Якби не та ненависть до всього княжого, він би, Давило, теж радо прийняв смерть ще там, коло Обижані, але нізащо не зрадив би рід, що колись дав йому притулок і захист. Бо відомо, що помирати легше на очах у роду свого, ніж у невідомості, коли ніхто не зможе оповісти іншим про явлену мужність твою. Ну, вбили... А як, а чому, а чи гідно ти тримався, дивлячись в очниці Кульгавої?! Ото ж то й воно... А перед родом хто хочеш зможе...
Жилята, не розуміючи де ж він, як старійшина, має бути під час січі, тинявся перед стіною від одного крила до іншого. Бачив, що пришлеці подалися вже геть і полегшено зітхнув: наче важку ношу з пліч скинув. Думав, що спати цієї ночі не доведеться в городі нікому: кістьми слід лягти, а ворота й стіну поставити до ночі завтрашнього дня. Бо Озарича вже немає. А позавтрому й тризна має бути. "Се ж треба, – думкою вертався до загиблих – себе у жертву..." І боявся сягнути розмислом далі: а чи зміг би сам отак?
"Мусимо звитяжцям належну шану віддати. – переконував сам себе: – А як інакше – ганьба ж буде!" І помислом сягав наступного дня, вже міркуючи, як багато всього слід зробити: й ворота зі стіною, і для загиблих клади готувати – се ж скільки лісу потрібно! А ще ж і страву на тризну. Ой-ой-ой!! Важко бути старійшиною, все на тобі, все на тобі...
Рибота бачив зі стіни, як забравши своїх полеглих, подалися геть Местишині отроки. А оскільки вже достеменно знав деснянський луг, то розумів, що клятий Местиша опинився неначе в мішку – куди б не ткнувся, скрізь вода: і вплав не переберешся, бо не літо, й по льоду не перейдеш, бо не зима. І це був неабиякий клопіт сотника княжої застави, бо хоча й згорів верхній, надводний настил плавучого мосту, а все ж по ньому, варто татеві повернутись назад та спішитись, дістатися пролому в стіні буде зовсім легко.
Та відійшовши до Виті, Местиша, певно, побачив ледь помітну колію, що вела до броду через Короп і вислав туди дозорців. Видно було, як ті хутко вернулися назад і ось уже комонний загін ворохобників подався до броду. "Дяка Богам! – ураз повеселів Рибота: – Нехай ідуть звідсіля та й не вертаються."
І полишивши двох ятвягів пильнувати за лугом, почав спускатися зі стіни з єдиною думкою віддати належну шану полеглому княжому городникові Сиверу. Хвала Перунові, вирішилось усе якнайкраще: не довелося ані в поруб його кидати, ані нової ганьби для себе чекати. Ненависть сама собою покинула Риботину душу, натомість дивним чином розквітло в ній одне лиш бажання: возвеличити колись таємного ворога свого, а тепер – полеглого витязя, улюбленця Долі: про таку от смерть кожен вой мріє, та лише одиницям вона дістається! Слід би Озарича схоронити так, як хоронить княжих витязів сам Володимир Святославич. Бо мужеві на цьому світі більшої честі годі й бажати.
"Ти дивись, увесь рід зібрався. І Сохачеве, й Жорновки, й Оболонь. Коли Видуту хоронили, і то стільки не було. Дивні ми, люде. Доки живе хтось, не цінуємо; загине – ех, такий муж був... Бач, лодію яку зробили: і Кологастові не соромно було би.
Дякую тобі, Доле-суденице моя: була ти до мене ласкавою навіть коли я скаржився часом на тебе, берегла в чужих краях, дала мені життя довге, двох синів і смерть мужню. Правду рекли люде: для мужа смерть ліпа і красна у січі, а коли ще й на очах всього роду – то вже від тебе, Доле, нагорода мені.
Поплач, Вишне, поплач. Так і не навчилась голосити, лебідко моя. Нічого. Всі сльози сьогодні до дна виплач, а завтра берись до діла – господарство, троє дітей: коли там плакать? Не обійняв тебе у дворі – хто ж відав... Ти вийди вночі при зорях – я моргну звідти. Знатимеш, у якій стороні. Серце не обдурить. Діди осінні скоро; в гості прийду. Там, дивись, Різдво, Великдень. Спатимеш, а я у ві сні обійму, лагідно так, – ти відчуєш. Плач, Вишне. Доля така жіноча – за нами плакать. Мужеві в січі легше. Раз! – і все.
Бач, не пожалів рід дерева – добра клада: і кісток не лишиться. Топори мої при мені, броня, шолом... Нічого не забули. Уже й крада димить. Ну, що Шамро? – ти чи не першим був, кого я з роду побачив, а тепер ось останнім проводжаєш мене, волше. Птаха привів. Ти мені тут добре послужив, Пташе, послужи і там, коню мій вірний.
Хто б отсе сказав мені за життя, що можна серед вогню бути й не горіти... Чую, ніщо вже не тримає мене тут. Кого ж Там побачу – Єзуса? Рода? Ну ж бо. Пі-шо-о-ов!"
Епілог.
"В лЂто 6504 (996) ...придоша ПеченЂзЂ к Василеву, и ВолодимЂръ с малою дружиною изыйде противу имъ, и съступившимся имъ, не могъ ВолодимЂръ стЂрь пЂти противу, подбЂгь ста подъ мостомъ, и одва укрыся отъ противныхъ."
Чи багатьом мужам на цьому світі вдалося сягнути тих висот життя, коли вже нема про що просити Бога? Бо все, що ти хотів отримати й навіть більше того – отримав сповна й без міри, і не в старості навіть, коли все те вже не тішить ані тіло твоє, ані душу, лише безмірно їх обтяжує, а в самім розквіті сил, коли отриманим впиваєшся, як найліпшим медом і ширяєш потім у височіні вище орлів та соколів з відчуттям своєї величі й сили, безборонності бажань та відсутності жодних перепон для звершення власної волі – усвідомлення цього кружить голову, як жодне з відомих людям питво.
Землі упокорені. Міцною перепоною для кочовиків постають порубіжні княжі городки й застави. Печенізький хан Куря вбитий і мста за отця Святослава звершена, племінник його, молодий Кучуг увірував з ордою своєю в Христа й не ратиться більше з Руссю, тим самим іншим печенізьким ханам даючи приклад мирного співіснування. А вісім літ назад ним, Володимиром, взята в жони ромейська царівна Анна Порфірогеніта. Породичався з самими василевсами ромеїв, став із ними врівень, увірувавши в Христа й Русь охрестивши, нове ім'я отримав – Василій, що значить "Царственний" і живе, як царі ромеїв, в кам'яних покоях, по праву вдягає на голову золотий вінець василевса, носить дивітиссій[614] та багряні чоботи й возсідає на позолоченім троні. Жона з Багрянородних переважила собою шість попередніх княгинь та вісім сотень наложниць: заради злюбу з царівною мусив розв'язатися з усима ними й наложниць позбувся, навіть обителі їхні розметали древоделі, поставивши натомість Божі храми.
Десь на третє, здається, літо після хрещення, коли виходив із Анною та старшою дружиною після молебня з Іллінської церкви, припав раптом до ніг його старець і шамкаючи беззубим ротом та цілуючи золотом шитий край Володимирового дивітиссія, почав у сльозах молити, аби дозволив йому великий князь, василевс Володимир Святославич жити на Русі та лягти в землю коло рідних могил. Далеко не одразу впізнав він у старому дідові свого давнього ворога Местишу Свенельдича. Жорстоко пройшлася по світлому князеві примхлива доля: плішивий, згорблений, беззубий і, вочевидь, не лише без шеляга за душею, а ще й самотній. Чи ж є на світі більше торжество, ніж явити милість до ворога, що молить тебе про таку малість? Дозволив і навіть Саков знову дав на кормління – бери, вражий сину, бери і до смерті пам'ятай про милість "робичича": хто ти тепер і хто він – співстав. Про що ще можна Бога просити?
Одинадцять синів і дві дочки: більше, ніж у всіх князів, разом узятих, що на Русі були до нього.