Хтозна, чи то воля є такою нестерпно важкою ношею, що більшість майже радо нею поступається, чи просто лінивий рабський дух, раз увійшовши в людську сутність, прагне потім ліпше бездумно скніти при самім денці живота свого, аніж жити повним, через край, життям посеред борні Добра і Зла, коли вранці не відатимеш, що тебе чекає по обіді – може примхлива Доля знічев'я візьме та й вихлюпне з цеберка людське життя, як занесений вітром опалий лист.
Розпач ось-ось мав охопити Сивера. Местишині комонні й оком не змигнеш, як будуть тут, а Рибота, сотник застави княжої, в ус не дме: чи за один лише княжий городок печеться, чи за дитинець його, чи за новий терем свій... Або ж просто жодної надії на своїх ятвягів не має... Мусив би городян очолити, так ні, сам зачинився... Жилята, старійшина, у ратнім ділі геть безтолковий – на княжу заставу покладається. Марно...
І виходило, що Кологастів рід в одну мить став беззахисним, наче черепаха без панциря. Ще раз поглянув на міст, на підводу з сіном. Думка майнула: "Години своєї чекав... Так ось вона. "
– Є охочі зі мною туди? – і брадвою вказав на міст.
З натовпу посунуло десятків півтора, зі списами: третина – уноші його, котрих ратному ділу навчав, Слинько з Губарем. З мужів тільки Педаш примітний, городський воєвода кулачних боїв.
– Стрільців треба!
Білан із синами вийшов, луки при них, як завжди.
– Зимо, всих, хто прийде, став тут у стіну! Губаре, вогонь мені принеси! Борзо! – і бігом подався узвозом до мосту: "Швидше! Встигнути б..."
Підвода вже в'їхала на міст, Сивер упізнав Давила й підлетівши, перехопив віжки.
– Стій! – обернувшись до своїх, гукнув: – Скидайте сіно! Педаше, за мною!
Вже зміюка комонних за півверсти показала свою голову, а двоє дозорців їхніх – лише за перестріл від мосту. Швидше! Швидше!
Між береговими устоями й самим мостом два аршини з'єднувального переходу – покладена на лежні дубова тесина, прибита до них сосновими тиблями*.
– Зривайте! – і засовуючи лезо брадви між тесиною та лежнем, заходився підривати настил переходу. Педашеві пояснювати щось не треба, зрозумів усе й сам узявся до роботи – якраз по ньому: така сила! Підбігли решта, Сивер віддав комусь брадву – мав ще й інші турботи:
– Воза сюди! – заволав, коли роззирнувся навкруги. – І сіна!!
В Местишиній душі мішались захват з острахом: невже?! Невже повезло і онде – дарунок Долі? Одне зусилля й кінець поневірянь, і не треба вже проситись до печенігів, мерзнути на кістку в холоднім степу, а буде свій терем, піч, тепла ложниця і стравниця зі слугами. Аж страшно помислити, що не звершиться задум, бо ... Страшно помислити!
Інгвара, навпаки, аж підмивало кинутись вперед. Отець лише стримував: хитрий старий лис. Аж надто хитрий, надміру обережний. Тут діяти треба швидко – мов сніг на голову. І так з тими дозорцями втратили можливість раптово напасти. Вже видно за протокою стару сіру стіну, правіше нову, значно світлішу, а між ними зяє прогалина – не збрехав той смерд! До города півверсти хіба що, два перестріли. Видно – готуються, бо видно людей під стіною, біля пролому. А де міст через протоку, там з десяток чи два смердів теж вовтузяться, міст хочуть по течії розвернути чи що?
– Так лід же, – не втримавшись, сам до себе усміхнувся Інгвар, – пізно схаменулись.
І раптом помітив два дими: один перед мостом, інший на його середині. Бач, не дурні там! Не слухаючи вже отця, розуміючи, що коли загориться міст, то все замислене прахом піде, перехопив десницею зручніше свого списа з дідовим яловцем, звівся на стременах і обернувшись до отроків, гукнув так, що й за протокою, певно, почули:
– Дружино-о! Списи до бою! Вперед!
Загула під копитами мерзла земля: дві сотні наче вихор понеслися до мосту і Местиша, з'їхавши на праве узбіччя, замилувався сином, що по дузі віддалявся від нього на чолі дружини – синє княже корзно майоріло, мов стяг, а промені сонця зблискували часом то на шоломі, то на вістрі його списа. Витязь!Справжній варяг!
Що для комонного та ще вчвал два перестріли здолати? Навіть ті стріли, що згори, неприцільно сипонули на Інгварову дружину, мало шкоди завдали. Мить якась і вже міст – тридцять сажнів до нього.., двадцять.., десять... Перед самим мостом лежить перекинутий догори колесами віз, розкидане за ним сіно більше димить, аніж горить і крізь той дим видно, що на мосту з десяток оружних стали подвійною стіною, списи виставили, а десь там далі за ними знову ціла копиця сіна, що вже зайнялося – швидше!
Зараз... Один з оборонців шаснув з-за воза до стіни, Інгвар коліньми щосили дав коневі посил, той наче птах перелетів через віз, передні копита його опустились на притрушений палаючим сіном настил мостового переходу... Твердь настилу раптово розчахнулась під огирем, той з переляканим іржанням провалився кудись униз, а його вершник, перелетівши через коневу шию, зо всього розгону гепнувся на міст прямо під ноги оборонців. За очільником чи не з десяток інших так само попадали хто на міст, хто в крижану воду, ламаючи коням ноги, а собі шиї. Дві сотні комонних у давці й ґвалті скупчились перед мостом: напад захлинувся.
... Сивер поставив свою маленьку стіну за три сажні від початку мосту на всю його ширину: шестеро вряд і позаду стільки ж, а вже за ними троє стрільців. Свитку зняв, улюблений чекан запхнув за пояс, в руках одна лиш брадва з широким, мало не в дві четверті лезом – в стіні двома топорами не помашеш. Перший ряд стояв зі списами, тільки Педаш пліч-о-пліч з Сивером і теж зі своєю сокирою.
Вони ледве встигли стати в стіну, а Местишині вже мчали, набираючи розгін. Сивер був спокійним; все, що міг, зробив і зробив добре: Давилів віз перевернули недаремно – аби вся увага вершників на ньому була, а не на розламаному настилі переходу, що був сяк-так прикритий уламками його тесу та притрушений сіном.
Местишині мчали, а сіно ніяк не хотіло розгорятися й уноша Живко, що минулого літа Сиверів ратний наук переймав, зігнувшись у три погибелі роздмухував і роздмухував полум'я, дарма, що Білан із синами вже сипав на далеких ще комонників своїми стрілами.
– Живко, назад!
Той чкурнув, пригинаючись, до своїх, а прямо за ним перший комонний у княжім корзні, перемайнувши конем через віз, втрапив у влаштовану пастку і так хряснувся з розгону на міст, що підлетів Сиверові мало не під ноги. І онук світлого князя Свейнальда, молодий та завзятий Інгвар Мстиславич не встиг навіть прийти до тями після падіння, як скошене широке лезо болгарської брадви, з розмаху опустившись на його спину, одним махом розітнуло хребці, ребра та м'яку плоть княжого сина – навіть кольчуга не встояла супроти страшного Сиверового удару: Інгвар так і не взнав, що живота його полишив той самий сувир, в котрого два літа назад з іншого боку цього ж города питав він: "Ти хто? Варяг?"
Ще ніхто з Местишиних отроків навіть оговтатись не встиг, а на мосту вже лежало півдесятка зарубаних – з тих, що втрапили в по-дитячому простеньку пастку Сивера. Смерть почала свої одвічні криваві жнива і з лісу вже поспішала до мосту пара круків-провидців.
Яким би нікчемним воєводою не був Местиша, а все ж дружина його мала власну й честь, і гідність, сотниками в ній були ще ті, хто пам'ятав не лише Вручій[613], але й Подунав'я, і Доростол. Змиритися з тим, що якийсь десяток простолюдинів, нехай і стоїть на їх чолі отой довгань, чисто тобі викапаний варяг, здатен так просто перепинити двом сотням воїв дорогу до теплої та ситої зимівлі, вони не могли. Не могли отак просто піти, відступити, полишивши на полі брані своїх загиблих, а головне – тіло молодого князя. Спішившись, вони поперли на міст.
Хіба оповіси словами не двобій, а страшну січу, жнива Смерті, коли кілька десятків людей прагнуть будь-що вбити свого суперника, коли ніхто не знає звідки, від кого та в яку мить отримає смертельний удар сокири, списа чи меча, що одним махом розітне хиренну проти заліза людську плоть? Хіба здатен простолюдин встояти в брані супроти княжого дружинника, що з отрочих літ мав щоденний ратний наук від старших? Педаш, попри всю свою велетенську силу, поліг одним із перших, Сиверова стіна під ударами варягів розтанула, як винесений з льодовника на липневе сонце уламок старого льоду і в руках Озарича вже мигтіли два топори – не було кому заважати, бо й Білан з синами, ставши у стіну на місце полеглих, протримався недовго – скосила Смерть старого ловця.
В якусь мить, розвернувшись після навскісного удару своєї брадви, Сивер кинув оком назад і краєчком його побачив, що сіно зробило свою справу – хоча й перегоріло само, але вже й міст палав, а на березі за ним поставала щільна стіна родовичів – від города бігли нові й нові захисники. Діло було зроблено.
Щось здійнялося в його душі, щось таке – один лиш раз і було за життя: тоді, під Доростолом, коли мав з топором стрибнути прямо ромеям на голови – е-е-х!!! Немов крила виросли за спиною і сила його подесятерилася: забризканий чужою кров'ю з голови до ніг, пішов у своїм страшнім танку вперед, знаючи, що ось... ось зараз...
... З розвороту вдарив чеканом по чужому щиту, маючи намір добити ворога брадвою, але не втримав чомусь рівновагу і падаючи, з подивом побачив перед очима відсічений чужим мечем власний п'яст шуйці з затиснутим у ньому чеканом, а наступної миті перед очима сяйнула блискавиця і розколовши навпіл світ, кинула Сивера на купу тіл.
... Встати... Будь-що встати... Він напружився що було сил – так, як ще ніколи в житті... і раптом – диво! – це вдалося йому: не просто встав, а шугнув у висоту, налякавши пару круків-мудреців, що чаром якимось здатні відчути присутність невидимої людської душі, з подивом дивився тепер на побоїще внизу під собою, на полеглих уношів своїх і на власне непорушне тіло, на палаючий плавучий міст і родовичів на лівім березі навпроти нього – стояли щільною, в п'ять рядів, як вчили предки, непохитною стіною: таку жоден супостат не здолає! Не було ні страху, ні смутку, один лиш подив від легкості та нічим не обмеженої волі. Бачилось усе чітко та ясно: ген стоїть на городській стіні навпроти мосту його Вишня з дітворою, зі страхом та тривогою вдивляється туди, де щойно був на землі він сам.