Вода піднялася на кілька сажнів і затопила усі дороги. Караван більш, як на два тижні застряг у місті Лахор на лівому березі Іраваті.
В той час, як Месроп бісився з люті в караван-сараї і щоденно ламав голову над тим, що ж робити далі, оскільки наближалася весна – пора, коли дощі можуть не припинятися по кілька місяців, його сторожа тинялась без діла по торговищу. З диргемами в них було негусто, розгулятися купець не дозволяв, тож Сивер з Фрейваром, походивши за звичкою по місцевому базару – чи не стрінеться раптом Хозарин – частіше за все просто сиділи проти сонця під глинобитною стіною караван-сараю: грілися і ліниво споглядали галасливе хіндське торговище. У двох кроках від них кілька хіндів напнули під тією ж стіною велике полотнище, що слугувало їм за покрівлю від негоди і так жили.
Сиверові, хоча він, як і решта з їхнього каравану, не знав жодного слова по-тамтешньому, цікаво було за ними спостерігати. Найстарший з них був сивим смаглявим дідом з пишною бородою і тюрбаном на голові, вкутаний у довжелезний шмат тонкого жовтого полотна, поверх якого на плечах лежала тепла вовняна світло-сіра накидка. На лобі у нього красувалися наведені глиною чи крейдою три білі смуги, а над переніссям ще й червона кругла пляма. На шиї висіло кілька разків темного дерев'яного намиста. Решта четверо його співмешканців були молодими уношами, вдягеними у значно простіший білий одяг.
Сиверові жодного разу не вдалося побачити того діда сплячим. Як рано не вийшов би він з воріт караван-сараю, дід уже сидів на своєму килимку, непорушний, мов дерев'яний чи кам'яний кумир. Очі його були закриті, руки з чудернацько сплетеними пальцями покладені на коліна, здавалося, що він і не дихав. Те ж саме відбувалося і ввечері, а часом і вдень.
Сивер на той час вже надивився на обірваних дервішів[515] Самарканду та Бухари, що мали неабияку пошану серед жителів та існували на подаяння перехожих, на інші чужоземні дива, проте дід у тюрбані вразив його найбільше. Скількись там часу на день він розмовляв із уношами, що жили з ним і які вклонялися йому з небаченою Сивером шанобливістю, а потім до нього йшли зовсім невідомі люди, з котрими він про щось розмовляв і які після того залишали йому прокорм, або навіть срібло та прощалися не менш шанобливо, аніж уноші.
Зацікавленому Сиверові якось здалося, що він почув у розмові діда з уношами знайомі з дитинства слова: начебто "Сварга", мовби "Матер-Сва"... Нашорошивши вуха, він почав прислухатися. Ну так! Ось же: "доля", "любіті", "уста", "дарма"... А ось ще: "ріка"!, "коза"!, "галава"!, "барада"!
Чи він збожеволів?! А це: "твар "!, "ніч"!, " брат"!, "каліна"!
Калина! – і рукою ж вказав отой уноша на кущ калини по сусідству. Сивер тоді, певно, і рота роззявив з несподіванки. З того часу він, забувши про все на світі, прямо пожирав очима діда з його супутниками і боявся пропустити бодай слово зі сказаного ними. Він не наважувався заговорити першим, але потроху почав розуміти суть реченого дідом. Той повчав як уношів, так і людей, що приходили до нього, і з того повчання жив – так уяснив собі здивований Сивер.
Якось, вже під кінець їхнього вимушеного перебування в караван-сараї, той дід звернув увагу на Сивера і дав йому знак підійти ближче. Надивившись за довгий час на поведінку тих, хто приходив до діда, Сивер і собі проявив усю повагу до нього, на яку був здатен. З лагідним виразом обличчя дід почав розпитувати атітхі – подорожнього: звідки він та що його сюди привело. Сяк-так зрозумівши про що саме його питають, Сивер почав пояснювати рідними словами, що так були схожі на тутешню мову, але їх бакувало... Він озирнувся, безпомічно розводячи руками, коли дивний дід сказав, що розуміє його і спитав, звідки прийшов їхній караван.
Сивер бурмотів щось у відповідь, коли ж це побачив Месропового провідника і покликав того на поміч. На той час він уже непогано говорив на фарсі[516], котру знав і Манджит.
– Звідки ти розумієш наші слова? – допитувався дід.
– Так речуть і мої родовичі, – відповів через Манджита Сивер.
– Як звуть твоїх одноплемінців?
– Сівери... – почав він і поправив себе: – Сувири.
Лише очі, що з несподіванки трохи розширилися, видали хвилювання діда. Він якийсь час мовчав, тоді сказав:
– Тут живуть сінди. Вони теж сувири... Ти вдома, синку.
Коли Манджит був здивований не менше Сивера, то що вже казати про юних супутників діда!
Старий по тому ще довго розпитував його про те, як живуть ті далекі сувири, що колись у пошуках кращої долі наважилися покинути оцю благодатну землю і Сивер, як міг, розповідав.
Коли вони, вклонившись, відійшли, провідник мовив:
– Ти щасливий, Сивере: з тобою розмовляв сам ґуру Прапалак!
– А хто він?
– Брахман, мудрець.
Навряд чи подив Шамра був би більшим, якби Сивер сказав йому, що повернувся з Вирію. Навіть у непевному світлі жирниць, що освітлювали храмину, Сивер побачив, як вираз недовіри на обличчі волхва в одну мить змінився розгубленістю, а затим мало не захопленням. Він наче й поривався щось сказати і не міг те зробити, від того, певно, мучився та нарешті здолав себе:
– Повідай! – видихнув із себе і вп'явся своїми чорними палаючими очима в Сивера.
Вже й розвиднілось, а Сивер розповідав і розповідав: Шамро хотів знати все про Пенджаб, про рахманів, про тамтешніх сувирів і про дива, ті дива, що в його очах робили Пенджаб казковою землею. Сиверові, котрий за своє життя стільки всього надивився, непросто було переконати волхва, що в Пенджабі немає молочних рік, а береги якщо й схожі на кисіль, то лише після повені, коли вони геть просочені водою. Зате там з лихвою чудернацьких звірів: слонів, учетверо більших, ніж тури, тигрів – велетенських смугастих котів, носорогів – вкритих бронею чудовиськ з довжелезним рогом на носі, мавп – звірят, що так схожі на людей, змій – таких великих, що здатні задушити і проковтнути дорослого мужа, павичів – небаченої краси птахів з хвостом, схожим кущ шипшини, що рясно зацвів і папуг, таких розумних, що вони вміють розмовляти людською мовою...
Розповідав про два врожаї – літній та зимовий, про магарадж, які живуть у сяючих золотом та білим каменем житлах, краса яких подібна до велетенських квітів... Розповідав про кам'яні кумири тамтешніх богів – триоких, багаторуких та багатоголових, або з головою слона чи мавпи... Розповів про свою розмову з брахманом Прапалаком...
– Розкажи мені як туди дійти, – здавалося. що волхв мав намір рушити туди ось прямо зараз.
– Я знаю два шляхи до Пенджабу. Один, той котрим я потрапив туди уперше, важкий та довгий, лежить через гори. Та є ще інші – коротші і легші. Коли йти звідси, то треба прямувати на схід, до Ра-ріки, опуститися по ній до гирла, обігнувши хоч ошую, хоч одесну Джуржанське море, пройти на полудень, до города Рей[517], що лежить у землях Саманідів, а звідти вже треба буде йти прямо на схід сонця, перськими землями, що звеш ти Перуссю, аж доки не потрапиш у землі синдів – ото й буде Пенджаб.
– А як довго туди йти?
– Коли рушити прямо зараз, то з конем до Покрови, гадаю, доберешся. Правда, з нашими кіньми через пустелю не пройдеш, але в Реї можна купити верблюда, – Сивер хоч і говорив без посмішки, але Шамро все одно відчув щось схоже на приховане глузування: "То що, може вже й рушиш?".
– Можна ще спуститися Славутою до Руського моря, припливти в Царгород і вже звідти через Багдад та Басру[518] – там збирається багато купецьких караванів – іти понад морем арабів: так ти теж дістанешся Пенджабу, та я понад тим морем не ходив. Пустеля там і татьби доволі, та коли караван великий, у кількасот верблюдів, то і охорона сильна...
Шамро змінився на очах. Він тепер ставився до Сивера майже як до рівного собі, мужа, котрий хоча і не відав, але незмірно більше бачив, аніж він, Шамро; до того ж бачив не просто чужі краї, а оспівану в кощунах землю пращурів, де розмовляв із самим рахманом і та розмова цікавила волхва найбільше.
– Згадай, що ще казав тобі Праполк! – не відставав Шамро.
Сивер на його вимогу вкотре перебирав у пам'яті ту давню подію: півтора десятки літ спливло... Що ти тямиш у житті, коли тобі трохи за двадцять? Згадав, як колись отець його Жадан, на смертному одрі наказуючи синам повернутися до роду свого, прорік з гіркотою: "Тільки зрозумієш, як жити треба, а вже й помирати час..." Та молодості притаманна пуста самовпевненість, а не бажання усвідомити суть речей.
А щось іще таки казав йому тоді брахман. Що?! Щось таке... тоді воно видалося йому пустим, нікчемним... він пораду якусь дав... Не згадати тепер... Жаль. Так воно в житті й виходить: те, що колись здавалося тобі несуттєвим, легковажним, через літа набуває непідйомної ваги – усе віддав би, аби згадати, повернутись. Що ж сказав йому на прощання Праполк?!
– Не можу... – безпорадно розвів перед волхвом руками Сивер: – Забув...
Постояв, постояв на виході з хоромини, і поглянувши зніяковіло на Шамра, пробубнів:
– Піду... Коли згадаю – скажу. Слово даю.
І вже коли й за капище вийшов, немов блискавка вдарила в мозку: – Згадав! Нарешті згадав!
... – Що б ти хотів запитати у мене? – поцікавився у нього наостанок брахман.
– Я шукаю свого ворога! – саме собою вихопилося у Сивера. – Скажи, як мені його знайти?!
– Він у тобі, – помовчавши, відповів Прапалак. – Знайди спочатку себе... – і закрив очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
– Подякуй йому, – прошепотів Манджит і Сивер поклав на килимок срібну стелазь.
Коли пізніше він розповів Фрейварові про свою розмову з брахманом та про його останні слова, свей лиш рукою махнув: мовляв, не забивай собі голову. Так воно й сталося – забулося, припало порохом літ, але не згубилося, не вивітрилось. Прийшов час і пам'ять витягла його зісподу – навіщо?
Схвильований, він мало не бігом повернувся до Шамра:
– Я спитав у брахмана, де мені знайти Хозарина, мого ворога, а Праполк відповів, що ворог у мені самому.