Кивнувши на знак згоди головою, обидва вйокнули на коней і скоро копита вже глухо тупотіли по настилу вмерзаючого в лід мосту.
– Старійшино! – Рибота з висоти комонного вже дивився на Жиляту і голос сотника недобре дзвенів. – Пощо міст не на березі? Чия провина?! – питав так, ніби вперше побачив.
Жилята уперше пожалкував, що старійшиною обрали його. Ратаю з роменських чорноземів найлегше було впиратися на власній ниві, холопів своїх до труда спонукати, а вільних родовичів не запряжеш, віжками не огрієш і лайкою до труда не нагнеш... Самовдоволення від честі обрання старійшиною роду скінчилося з першими морозами, коли всіма з охотою розібрані вежа воріт зі стіною, самі собою так і не постали, бо та охота родовичів, особливо ж посадських, як швидко загорілась, так швидко й згасла. Хисту Жилятиного, як старійшини вистачило тільки на те, щоб робота на воротах хоч якось жевріла, а щоб горіти...
Те, що чужий, нехай і княжий сотник, почне його ось привселюдно гудити, було для Жилятиного самолюбства нестерпним, але й відверто виступити проти княжого мужа хоробрості не вистачало. Тож, аби не зронити в очах родовичів повагу до себе, Жилята зважився напустити на себе безпечність.
– Чого боятись? – легковажно махнув десницею: – На небі листопад у повні ще. Розтане той льодок. Та вже коли таке діло... Ну ж бо... – пошукав когось очима й спинившись на старому Зимі, запопадливо мовив: – Нехай котрийсь десяток твоїх, Зимо, візьме жердини та пообламує той льодок. а ви, уноші, сходіть по ужища та моїми волами й витягнемо до полудня! Хіба то біда? Ворота – ото біда! – і красномовно поглянув на Сивера.
Сивер насупився: не очікував такої підступності від свого рядовича. "Знову крайнього з мене робите, – подумав, – доля моя така, чи що?" Так на душі гірко стало...
– Не моя затія була проти зими ворота розкидати, нові ставити, – вів далі хитрий старійшина. – Хіба я віче переконував, нібито ворота до морозів поновити, то все одно, що добрій жоні міру полотна наткати? – зиркнувши на Риботу, вів далі Жилята. – Я що? Віче так порішило...
Рибота, що з волі князя уже не просто сотником застави тут був, а, хай і на маленькому клапті сіверської землі, а все ж волостелином його, мимохіть зрадів. Хоча Жилята й не знав про давню сутичку між ним і Озаричем, та оцією хитрістю своєю немов до правиці посадника непомітно вклав шмат свинцю для вирішального удару.
"А що?! От і винуватець є. – Рибота в нетерплячці аж на сідлі засовався: – Я тепер тебе, городнику, до весни у порубі згною! Ніхто й не заступиться. І княжа гривна не поможе." Він уже намірився вказати двом своїм на Озарича, аби тягли городника в дитинець, але по мосту знову залупотіли кінські копита й усі, хто міг бачити його крізь пролом, повернулися туди. Мчав лише один Переніжич і у всіх від лихого передчуття стисло серце.
... Коли Давила, що вже був стягнув рублем[611] складене на возі сіно й збирався рушати додому, скрутили та притягли до Местишиного стану на Лисій горі невідомі ратники, він одразу впізнав Інгвара, бо добре запам'ятав того варяга, що позаминулої осені на віче кликав коропців піддатись Мстиславові Свенельдичу. Хто скаже, як саме рождається в людській голові думка? Часом над чимось украй простим все літо голову ламаєш, а часом в одну тобі мить таке складне намислиш, що зроду не повірив, якби про те повідав хтось інший. Чи заради живота свого, чи від невигойної образи на київського князя, але рятівна для Давила думка про помсту в одночасся прилетіла до нього, варто було Інгвара впізнати.
Про гідність забувши, впав у ноги молодого варяга й видав йому одразу ж, без жодного примусу, все про княжу заставу, городок новий, Хоробор, і про те, що рід коропський княжою волею невдоволений вельми. В останньому Давило був упевнений, як у самому собі, вважав лише, що родовичі просто бояться невдоволення своє виказувати, проте охоче проміняють ярмо Володимирове на Местишину владу. Вислухавши полоняника, Інгвар пішов кудись, стан згодом заворушився: так виглядало, що вхопились за Давилову пораду, не знехтували думкою коропського сотника, а на нього самого вже й уваги ніхто не звертав.
"От і добре, – зрадів Давило, – от і лад!" і потихеньку, потихеньку, переходячи від одної сосни до іншої, поміж них і розчинився. Боявся, щоб не взяли його з собою, поводирем. Ховаючись у гущавині, дістався узлісся над Обижанню, спустився до води й попід кручею подався до броду, перебіг кладкою на лівий берег, примчав до покинутого воза – добре, що коли під'їхали до нього ті двоє варягів, устиг віжки за воза прив'язати – соловий і з місця не зрушив. Озираючись раз по раз назад, з надією, що може якось встигне дістатись рідного двору раніше, ніж почнеться варязький напад, рушив назад, до Коропа, чи то пак, тепер Хоробору княжого, клятого. З возом, на котрому ціла копиця вивершена, коня не поженеш, тож мусив з острахом, постійно озираючись, кроком плентатись поряд з конем, а в самого зі страху й ноги трусились, наче шкодливим дітиськом був, а не мужем, що не раз у бувальцях бував.
Коли дістався пересохлого річища Виті[612] та обережно перетнув той видолинок, побачив попереду за вербами двох комонних, що на рисях швидко наближались до нього. "Княжі..." – по конях здогадався Давило та не встиг він навіть розгледіти вершників, як і ззаду почувся тупіт копит. Давило і голову в плечі ввібгав – що нині буде!
Переніжичі, побачивши попереду двох чужих комонників, хутко майнули мимо Давила, навіть уваги на нього не звернули й на березі пересохлого рівчака рвучко спинили коней. Помітивши їх, на протилежнім березі так само спинилися чужинці.
– Хто будете? – стримано, проте владно спитав старший Переніжич, Білокур.
– А ви хто, щоб питати? – не злякались на тім березі.
– Дозорці застави великого князя Володимира Святославича.
Чужі недовго й мовчали. Про щось пошептавшись, нахабно поцікавились:
– Так се ви там заради гостей стіну розібрали? – і зареготали.
Переніжичі стерпіти таке не змогли.
– Ти в мене зараз порегочеш... – з погрозою процідив крізь зуби Білокур і тронувши коня, потягнув з піхов меча.
Але невідомі не змовляючись, розвернули коней і без особливого поспіху рушили назад. А за бродом, на краю Лисої гори почали з'являтись раптом комонні – десяток, другий... леле! – там сотня, більше!
– Лобане, скачи до Риботи, – наказав Білокур, – а я тут позорю за ними з кущів. Се Местишині, не інакше – бачив, як обносились? Скажи там, нехай до приступу готуються. Ич, де виліз, бирюк.
Лобан, хоча й переживав за брата, проте мовчки розвернув коня і з місця зірвавши його вчвал, помчав до Хоробора – пронісся мимо Давила, мовби то пусте місце було, а не один з ліпших мужів роду.
– Ну?! – нетерпляче гукнув до Лобана Рибота, ледь той опустив здибленого коня.
– Мислимо з братом так, що Местиша знову об'явився,.
– "Мислимо"... – передражнив новгородець. – А пощо так?
– З-за Десни прийшли, більше нізвідки їм тут взятись. – приховав незаслужену образу Лобан: – Одіж у них несвіжа.
– Зблизька бачили? – поцікавився сотник.
– Як тебе. Словом перекинулись.
– І що вони рекли?!
– Назватись не схотіли, – Лобан погладив коневі шию, аби заспокоїти огира, – токмо відають вони, що пролом у стіні маємо. Про гостини натякали.
Родовичі загули, Жилята обмер. Рибота скрипнув зубами й з відкритою ненавистю глянув на Озарича.
Сивер погляд не відвів. "Може в стіні ти і вой, – він оцінююче, мовби вперше бачив княжого посадника, розглядав Риботу, – а так, щоб у полі та наодинці... Що, коліна дрижать?" – зневажлива посмішка торкнула губи городника.
– Кого так злякався, посадниче? – Сивер розумів, що втрачати йому немає чого. – Местишу? Який з нього варяг та ще й витязь, ми вже бачили. У тебе чотири десятки воїв, гридні княжі. Стань перед мостом – він і піде звідси.
– Вказувати мені смієш... ?! – Рибота хотів додати зневажливе "смерд", але стримався. Зайшов з іншого боку:
– Тебе в поруб та розпеченим залізом допитати: чи не з Местишею кови намислив – стіну розламати?!
Перебрав посадник міру. Кілька десятків присутніх мужів, дарма, що зовсім недавно були невдоволені Сивером, тепер обурено загули, а Педаш, розсунувши широчезними плечима натовп, не побоявся вийти вперед.
– Ти, посаднику, що се речеш?! Та я за Сивера Жаданича ось десницю свою віддам! – і підняв догори дебелу лапу кожум'яки.
– Вірно!! Педаш правду рече! – загорлали з усих боків і Рибота зрозумів, що взяти цього ненависного городника ось прямо зараз не вийде.
Тим часом Сивер, зиркнувши випадково на луг, що відкривався в проломі стіни, побачив удалині вершника, котрий щодуху мчав до города. Він одразу все зрозумів.
– Доки ми сваритись будемо? – вказав рукою на вершника: – Зараз Местишині варяги сюди прийдуть, вони помирять. Чи так і стоятимете, родовичі, мов укопані?! До зброї! – і бігом подався до свого житла.
Натовп розвіявся, а за мить уже й била бемкали на всю округу.
Сивер вискочив з терема в обладунках і з топорами, буркнув на подвір'ї щось заспокійливе Вишні, а опинившись за ворітьми, побачив натовп оружних городян, що за звичкою збирались біля вічниці замість мчати щодуху до пролому, плюнув з досади, бо може один лише й розумів, що доля города вирішуватись мала не тут, а біля Лугових воріт.
Авжеж! Біля пролому хіба три десятки родовичів, з тих, що поряд жили, безпорадно роззирались на всі боки, не розуміючи, що їм діяти: боронити пролом, чи йти на віче, а може ховатись за стінами княжого городка? Та ворота до нього були зачинені, а Рибота вже стояв на стіні дитинця й напружено вглядався туди, де вишіла вдалині темно-зелена соснова шапка Лисої гори. Сивер теж кинув оком на луг і вдалині угледів темну зміюку комонних, що майже вся вже виповзла зі вкритого лісом узвишшя, а голова її ховалась за майже голими вербами коло пересохлого річища Виті – спробуй, полічи, скільки тих супостатів! І на тлі цієї загрози за кількадесят сажнів від плавучого мосту до города повільно та мирно сунула собі лугом чиясь підвода з сіном.
Не було часу бігти самому до вічниці, тому гукнув старому Зимі:
– Та пошли ж когось до старотців: вони що там, Местишу хлібом-сіллю стрічати хочуть?!
Що діється з людьми, коли не власна, а чужа воля, хоча б і в малому, судить як їм жити! Дивним чином людей опановує тоді дух рабства і покори, бо здається їм, що вже не самі вони вирішують власну долю, а відтак сподіваються лише на того, хто тую ж волю їм і врізав.