Та й решта мовчали – про що говорити? Кожен думав, як би йому непоміченим додому прослизнути, бо коли спитають родовичі: "Ну як, спалили кубло чарадіїв?" – що ти їм відповіси?!
– Не був Павло ні ковником, ні чародієм. Скорняк він. Шкоди від нього було, як від... – Сивер затнувся: ... – жука якогось: жодної.
– Він був чужинцем? – поцікавився Шамро.
– З Деревської землі.
– Пощо тоді ймення чуже?
– Так заведено: той, хто християнином стає, отримує нове ім'я.
Вони сиділи під Сиверовим двором на свіжотесаних колодах і стиха розмовляли. Усі вже розійшлися, тож ніхто не заважав обом бути відвертими, говорити як є, без утаю. Чимось вабив Шамра цей високий худий родович-пришлець, в котрому текла настільки славетна кров роду: сидів у кольчузі, тільки шолом зняв, видно було, що тіло його до важкої броні звичне; топори, обіперті на колоду, поруч стояли – справжній витязь, оборонець роду свого, отньої землі!
Волхву не личить проявляти надмірну цікавість, він не простий муж, не як усі. Він втаємничений, відає те, що звичайним смертним недоступне, знає, що було і що буде та не може розповідати те всім, тим більше – опускатися до рівня простолюдина, інакше втратить свою силу і прихильність Богів.
За довгий час свого служіння Богам така стриманість давно стала для Шамра звичною, хоча для іншого, хай і старійшини навіть, була б важким тягарем. Не кожному посильна ця ноша: все життя спілкуватися зі Сваргою, тлумачити для роду волю Богів, мало говорити, всю силу свою витрачаючи на потаємне дійство, а не на голос. Чим менше говориш, тим вагоміше вимовлене тобою слово, бо в ньому за час довгого твого мовчання накопичується велика сила. Недарма сказано: слово срібло, а мовчання – золото.
Дивний цей Сивер зовсім не такий, як решта родовичів. Була в ньому якась невідома Шамрові таїна. Невідома, а значить і непідвладна. Та волхв не може собі дозволити не розуміти чогось із того, що діється навколо, адже це означатиме його слабкість, неспроможність. Коли вже цей Сивер живе тут зі своєю вірою в чужинського бога, Шамро мав знати хоч щось про цього Христа, чи як там його звати...
– І в тебе воно є? – він нічим не видавав своєї цікавості, просто питав.
– Так. Мене теж нарекли Паоло.
– Так звуть усіх, хто поклоняється грецькому богу?
– Ні, звісно.
– Недобре є рідних Богів зрекатися, – в голосі Шамра був осуд.
– Своїм Богам легко поклонятися вдома – тут кумири, могили, волхви, родовичі. В чужих землях, та ще й одному, робити це неможливо, – Сиверові згадались молоді літа, а ще нинішні постійні сумніви, тож він додав: – Хто не пережив, той не зрозуміє.
Шамро мовчки підняв із землі кілька м'ятих колосків лисохвоста[499], що залишилися від колишнього стіжка отави, розтер їх у долонях, підкинув – порив вітру одразу ж підхопив сінну труху, розвіявши в повітрі.
– Куди б не занесло оте сім'я, хоч і до греків, – скрізь лисохвіст буде, а не тонконіг чи мишій.
– А я хіба не так? Як був Сивером, так ним для родовичів і лишився. Зате поляни цю траву стоколосом звуть, тиверці китником, а греки – онлесс.
Трохи помовчавши, він узявся розповідати: чомусь хотілося виговоритись саме перед Шамром – здавалося важливим, щоб волхв його зрозумів. Говорив довго, та Шамро жодного разу не перебив, слухав уважно, часом погляди їхні стрічались, здавалося Сиверові, що очі волхва зазирають на самісіньке дно його душі.
Шамро силувався зрозуміти з Сиверової розповіді що являє собою той чужинський чудернацький бог, котрий не лише вчив любити ворогів, але й дозволив себе розіп'ясти. Силувався та не міг: виходило щось несусвітнє. Під кінець розповіді, коли Сивер спинився, аби перевести подих, Шамро таки не витримав:
– Дивний сей грецький бог.
– Він не грецький. З гебрейської землі.
– Все одно. Світ з ніг на голову ставить. Ану ж – постій на голові!
Шамро не звик, щоб йому суперечили; Сивер, не привчений, що по Кону слід завжди шанувати волхва, доводив своє:
– А може Єзус людей з темряви до світла веде...
Комусь іншому Шамро не спустив би такої неповаги до себе, та Сивер, попри свою віру в чужого бога, чимось подобався йому, а головне, волхв прагнув зрозуміти в чому ж сила того чужинського бога, який вчить людей геть незрозумілим речам і котрому поклоняється могутнє грецьке царство.
– Ось кажеш ти, що вчить твій бог образу терпіти, насильство над собою пробачати. Це тільки шолудивий пес лиже руку, котра його б'є. Куди така віра заведе? У рабство! – Волхв хоч і говорив неголосно, але слова його були важкі, мов камінь.
– Не так, – уперся Сивер. – Все з малого починається, казав мені Трифілій. Спершу помислив зле про ближнього свого, потім образив його згарячу. Слово часом болючіше б'є, аніж рука. То й промовч, стерпи, за ніж чи сокиру не хапайся – цьому мій Бог людей вчить. Коли навіть і образили тебе – не хапайся за ніж, бо вбивство – то є непростимий Богом гріх. А ще не кради. Не блуди з жоною чужою. І найперше, Трифілій казав, не позаздри братові своєму – з отого усе витікає, немов ручай з джерела.
Шамро з лицем, непорушним, наче камінь, дивився на воду й мовчав. Нарешті прорік:
– Не вийде: є добро, а є й зло і одне без одного вони не бувають. Як теля вовком не стане, так і вовк трави не їстиме. Таким Сокіл-Род світ сотворив, на тому він і тримається.
– А я вірю, що таке може бути: колись не вбиватимуть люде одне одного. І житимуть усі, як браття, ніхто нікому зла не робитиме. Адже добре було б!
– Добре було б, – посмішка скривила Шамрові губи. – Тільки не полетить птах з одним крилом.
– Чому ж це? Ось тут стояла моя нога на грудях убивці Павла і чекан заніс був над його головою. Але ж не пролив Кологастової крові! По заповіту Єзуса Христа не пролив. Якщо так житимемо, то й настане на землі Царство Боже. Ну так же – погодься!
– Не розповів мені про це Велимож... А вчинив ти добре; коли б кожен родович так діяв, рід був би, – Шамро підняв десницю і стиснув пальці у п'яст, – нездоланний!
Величавий Ярило-сонце збирався вже опуститися за розлиту Десною воду: ось-ось вечорниця мала прочинити небесну браму. Стрибожич вгомонився. Весь шир прибутної здавався тепер велетенським непорушним зерцалом, на котрому вже пролягла, вилискуючи під останніми променями сонця золотава широка дорога, стелячись мало не до самих Шамрових ніг. Куди не глянь, ускрізь розкошувало водяне птаство – гуси, лебеді, крижні, чирята, гоголі, пірникози – паруючись, годуючись, лаштуючи гнізда. Від узлісся чувся одинокий, несмілий ще спів коноплянки. Пахло тією особливою свіжістю, котру лише весною, на прибутній воді і можна почути, свіжістю, яка молодить кров, будить в ній весняну ярість, дає снагу жити на повну силу. Дихалося легко, аж занадто.
– Піду я, – підвівся Шамро. Затримався на мить і, стиснувши Сиверове передпліччя, що теж встав із колоди, повторив:
– Добре вчинив!
Весна видалась ранньою і теплою. У дев'ятий день від Навського Великодня праотці покидають свій рід, аби повернутися на Сварожі луки. Проводи їх, що сіверяни звуть ще Дідами, то день особливий, святий, майже Великодню рівний. Печуться господинями ті ж високі білі хліби, у відварі цибуляного лушпиння варяться яйця, у печі запікається м'ясо, робиться на меду житнє коливо[500], господарі дістають з підклітей сур'ю, квас, сичене[501] пиво, а хто багатший – грецьке, в купця придбане, вино: усе з надлишком, щоб бачили пращури достаток у житлах своїх нащадків, усе для поминальної тризни на їхніх могилах.
Коли сонце піднялося вже над лісом, Сивер з домочадцями рушив до могил. Прагнув не спізнитися, щоб не чути докорів Видути, а ще гірше Ізбори чи Любима. Від двору до могил рукою подати – одразу ж за спаленим городищем у першім від протоки ряду Зимородова, чи не найвища, – старійшини, при котрому це городище й ставили, далі на полудень інші, ціла низка. Де чия, він те за довгі літа своїх блукань забув, а швидше за все й не знав, окрім останніх, що насипані були над дідом Рожденом, отцем, братами та Десенею.
Вони учотирьох сиділи на Жадановій могилі і правили тризну за померлими родовичами: Сивер, Вишня, Величко та Доморад. Отрок був сумним, мовчазним, навіть похнюпленим. Рідко коли видавався такий день, що не згадувалися йому отець з матір'ю, брати й сестра. Та чи не вперше в житті відчув він тугу за рідним Білгородом, що раптом став таким милим юному серцю – узяв би й полинув птахом до неї через цей поводень[502], далі від чужих йому людей, туди, де так само сидять нині на рідних могилах його власні родовичі – вуй[503] Довгань і вуй Копиря з домочадцями, лише з родини Горазда, отця Доморадового, жодної душі…
Де вони усі? Доглядають коней у берендеїв чи ті продали їх кудись ще далі – ковуям, печенігам або навіть повезли у грецькі землі? А можливо, вимерзли в степу минулої зими? Зовсім не отрочі думки крутилися в Доморадовій голові. Глухою стіною здіймалася в душі незрозуміла навіть самому неприязнь до цих людей: до дворушника Сивера, котрий, на відміну від Павла, залишився жити, до старої, але тільки вперше непразної Вишні, до Величка, що закрутив голову красуні Волхитці, ровесниці Доморада, яку отрок щиро покохав, ледь тільки вперше побачив на великодньому гульбищі…
Усе дратувало Доморада: сіверянські звичаї, які хоча й були схожими на полянські, а все ж не такі, немов зумисно перекручені, недолугі, неоковирні навіть, через що й зростала в душі зверхність та злість на туземців[504]. І ще поставав перед очима, як живий, Павло, дивився на отрока з докором, мовляв, як же так, Домораде, ти ж охреститися мріяв, а нині ось на тризні поганській сидиш, печене м'ясо на могилі жереш… Від того все більше зростала неприязнь і до Сиверових домочадців, і до всіх його численних родовичів, що сиділи ген попід лісом чи не на кожній могилі, жерли м'ясо з великодніми хлібами, пили на похвалу пращурів хто мед чи вино, в залежності від свого достатку, а хто й просту сур'ю, ба, навіть хмільний квас або березовий суровець[505] і вже поривалися співати поминальних пісень.
Ще коли жили вони удвох із Павлом за Десною, обіцяв йому старий скорняк піти літом до Чернігова, де, чув він, була християнська обштина, з тим, аби охрестили там Доморада.