Чистенький і добре відгодований; його кругле лице псував закопилений широкий ніс, надаючи обличчю собачого вигляду. Він зупинився проти Ольги Павлівни і Панаса, пильно обдивився їх, розтягуючи слова, промовив:
— Громадяни, прошу йти зі мною.
— Дякуємо, нам і тут добре, — відповів Панас.
— Там ще краще буде, — кивнувши головою на станційний будинок, — казав стрілець, — там усе з'ясуємо.
— Ви помилилися, товаришу військовий, — холодно, але чемно мовила Ольга Павлівна.
— То я до вас безпідставно чіпляюся? — чомусь обурився почервонілий стрілець.
— Доведеться йти, Ольго Павлівно, — підвівся Панас. — Можливо там хтось розумніший знайдеться.
— Там і побалакаємо! — погрожував стрілець. — Більше не обзиватимете дурнем військових осіб.
Він упровадив затриманих до вузької, з одним загратованим вікном накуреної кімнати. Біля вікна за столом сидів теж військовик; він щось читав і схилився так низько, що ледве не діткався носом.
— Товаришу черговий, — виструнчившись звернувся кирпатий стрілець. — Я ось привів вам двох підозрілих типів; треба дізнатися, хто вони такі. Прислухався я до них і не міг зрозуміти — чешуть по-українськи, як по писаному.
— Ти ще довго будеш базікати? — гримнув на стрільця черговий, підіймаючи голову. На його посірілому обличчі не можна було помітити ніяких ознак зацікавлення затриманими.
І раптом він схопив себе за голову.
— Рябоштане! — розпучливо вигукнув він. — Знову? Що ви наробили? Кого ви привели? Ви знаєте кого затримали? Ольго Павлівно, вибачте! Рябоштан у нас новий, недавно з армії... Він до кожної людини ставиться з підозрою... такий клопіт...
— Бо тепер на кожному кроці самі вороги народу,
— виправдувався кирпатий Рябоштан.
— Нічого, Рябоштане, — казала Ольга Павлівна.
— Старайтеся, це ваш обов'язок. Чи ми можемо йти?
— повернувшись до чергового, спитала його.
— Звичайно, звичайно...
Ольга Павлівна з Панасом, обминувши насупленого стрільця, залишили канцелярію залізничного відділу безпеки.
— Що ви скажете тепер, Панасе? — спитала Ольга Павлівна. — Цей випадок мав би служити вам повчальною перестрогою. Ви ж навіть і командировочного посвідчення не маєте. Десь схоплять вас під час перевірки і допитуватимуть, куди ви їдете і чого. Вас таки до Києва відвезуть у арештанському вагоні... Чи воно потрібне вам? Тут треба керуватись не почуттями, а розумом. Ні, Панасе, я вас до Києва не пущу.
Панас відмовчувався — щось думав своє. Раптом схопився і, як несамовитий, побіг до квиткової каси.
Повернувшись, запевняв Ольгу Павлівну, що поводитиметься в Києві обережно, ніде без потреби себе не показуватиме; він лише побачиться з батьками. Вони напевне знають подробиці інститутських подій, а як дізнається, то знову повернеться до Підверб'янки.
Ольга Павлівна не зводила очей із жвавого й повеселілого Панаса; серце їй підказувало, що бачить свого молодого приятеля востаннє.
Біля вагону вона тепло з ним розпрощалася й стояла на пероні, поки не зник червоний ліхтар на останньому вагоні.
7. ПІД СВЯТІ ГОРИ
Поверталася Ольга Павлівна до селища стомлена і засмучена. Щоб відігнати сум від прощання з Панасом, вона намагалася думати про найкращий час у свойому житті — про дитячі роки, що минули в милій родині батьків, у казковому місті Кам'янці-Подільському з старовинною фортецею, з рідним Смотричем. Та яскраві малюнки давнього минулого швидко зникали з її уяви; в думках вона знову опинялася біля станції, перевіряла, чи ж використала всі можливості, щоб перешкодити Панасові рушати в небезпечну подорож?
А Підверб'янські вогники то наближались, то зникали в темряві і нарешті показалися силуети будівель.
Ольга Павлівна знала, що в клюбі на неї чекають Віра з Миколою, та не саму її, а з Панасом Королем. Що вона їм скаже?
Дізнавшись про все, що сталося, Микола не схотів передягатися в забруднений фарбами одяг, адже він лише допомагав Панасові, без нього не мав бажання братися за пензлі.
Щоб якось злагіднити неприємне почуття, Микола з Вірою пішли до природознавчого гуртка. Дівчина захопилася гербарієм не на жарт. У просторій кімнаті на столах і стільцях лежали картонки з ретельно розпластаним на них зіллям, що показувало велич і красу Божого творива. Віра не дозволяла нікому втручатися в цю роботу. Бажаним відвідувачем цієї чаклунської кімнати був лише Федір Цимбал.
Та цього разу дівчина дозволила Миколі сісти в кімнаті з умовою, що він триматиметься подань, а сама, схилившись над столом, поралася з бур'яниною і одночасно розмовляла. Панас не сходив з порядку денного: як йому далі буде, адже його адреса в Києві відома і тут, в Підверб'янці. Панас і не практичний у житті, і щирий у розмові.
Аж ось прийшов і Федір Цимбал. Останнім часом він помітно змінився на краще, пожвавішав. У своїй комірчині залишався хіба на те, щоб попоїсти та переспати. Щодня Федір вештався степом, вишукував рослини, потрібні для гербарія. Знаходив дуже мало, бо стояла пізня суха осінь — все готувалося до зимового сну. Лише деякі кущики, спантеличені довгою осінню, втратили почуття часу і почали рости вдруге. Саме на такі кущі й полював Федір. Він уважно стинав рослину, обережно загортав, щоб принести увечері до клюбу, де вже на нього чекала Віра. Федір навіть перестав кашляти; покращало йому завдяки другові Миколі і Наталі Безсмертній. Микола брав у ресторані найкращі харчі, які там були і приносив Федорові. Як не намагався Федір розтлумачити Наталі, що вже харчів її не потребує, нічого не допомогло — вона образилась, а тому й далі довелося приймати кухонні залишки, щоб задовольнити її ніжну душу.
Якщо й далі так ітиме, то навесні можна буде думати про якусь посаду. Йому було приємно усвідомлювати, що він уже тепер не сидить без діла, щось робить — збирає рослини для гербарія, чимось пов'язує себе з цим світом.
До працівників клюбу Федір звик швидко, і коли дізнався, що Панас Король виїхав з Підверб'янки, сумно похитав головою. Він запевняв, що за Панасом треба було поїхати йому, а не Ользі Павлівні.
— І ви б повернули його силоміць? — спитала Віра.
— Не в силі справа, а в переконанні.
Побачивши, що Віра й Микола дивляться запитливо, він з'ясував свою думку ширше:
— Ольга Павлівна — людина розумна, але вона інтелігентка. Панас також інтелігент. До таких людей я мав час і можливість придивитися в таборі примусової праці. У них є якесь позасвідоме почуття спротиву. Вони можуть бути щирими приятелями, ділитися останнім шматочком хліба; дають і сприймають усе, крім поради. До поради свого друга інтелігент ставиться з підозрою, але може прихильно поставитися до думки селянина, якогось Федора Цимбала. Чому це так — сказати не можу.
— Досить, Федоре, — відгукнувся з свого кутка Микола. — Ваша філософія нічого не варта, особливо у випадку з Панасом.
Розмову перервала Ольга Павлівна, пригадуючи присутнім, що вже час кінчати роботу. Спільно пожурившись втратою товариша й колеґи, скінчили вони клюбний вечір.
На другий день Ольга Павлівна розмовляла з чоловіком про всі останні події в селищі. Чисто вдягнений, поголений, з приємною усмішкою Юліян Адріянович згадував прогулянку з дружиною.
— Мені так добре спалося минулої ночі, — хвалився він.
— А мені не дуже, — сумно відповіла Ольга Павлівна. — У нашого маляра дома нещастя трапилось, і я дала йому позачергову відпустку, а заступити ніким. Є, правда, тут один вибійник, але ж він працює в копальні. Захоче колись малювати — добре, а не захоче, то залишиться товариш Рябов без плякатів.
— Клопіт невеликий. Без плякатів світ існуватиме. Ага! Згадав про начальство: учора я сидів з Потєхі— ним; він, між іншим, казав, що ти взяла на себе ролю благодійниці чи доброчинниці, приходила до нього просити допомоги якомусь клясовому ворогові.
— Який там ворог, Юліяне! Нещасна, хвора людина, — відповіла дружина.
— Погоджуюсь з тобою — бувають перебільшення, але й тобі варто бути обережнішою... Та я хотів казати про що інше, про нашу вчорашню прогулянку. Особливо я розходився з своїм верзінням. Таким балакуном я себе не пам'ятаю. Невже це ознака старіння?
— Не розумію, Юліяне про що ти говориш. До всього, що у нас з тобою було вчора, я ставлюся як до розваги.
Юліян Адріянович не був схильний думати, що дружина й справді до вчорашніх розмов ставиться байдуже. Нічого вона не забула, але зрозумів її так, що вона хоче викреслити з пам'яти недоречні з деяких міркувань моменти розмови і за це був дружині вдячний.
Ольга Павлівна мала свій клопіт: треба було виправдуватись перед товаришем Рябовим, чому вона на власну руку, не узгіднивши цього важливого питання з секретарем партійного комітету, дала позачергову відпустку маляреві Панасові. Та якось запевнила Рябова, що Панаса Короля заступатиме не менш здібний і працьовитий Микола Солод. Рябов дав згоду.
Микола з неохотою погоджувався малювати плакати. Чи не краще вештатись з Федором Цимбалом по степу й збирати зілля? Або записатися в драматичний гурток і грати ролі революціонерів чи стахановців, адже він погодився допомагати Панасові, а не заступати його.
Одначе Ольга Павлівна Миколу приборкала. Федорова теорія інстинктивного спротиву цього разу себе не виправдала. Микола погодився витрачати свій вільний час на малювання пропаґандивного матеріалу з тих міркувань, що це може бути корисним не тільки Панасові, але й ще декому.
Заради ощадности часу Микола переселився з гуртожитку до клюбу, зайнявши Королеву кімнату. Треба було звикати до нових обставин; уночі йому бракувало живих людей.
В кімнаті Микола знайшов малярські й різьбарські праці, що належали Панасові. Портрет незнаної відкатниці чимось нагадував Миколі колишню кадіївську приятельку Пату і дратував своїм задерикуватим поглядом; нагадував шахтарську брутальність, його обурювало лихослів'я відкатниць та відбірниць породи. Відбитки Панасових дереворитів переважно були на сучасну тему доби індустріалізації, доби побудови соціалізму. Панасові шахтарі з шахтарського побуту були подібні на запорозьких козаків, що в уяві збуджували степ широкий і вершників, відважних, певних себе...
Решту своїх праць Панас Король тримав у скрині, що стояла у кутку кімнати. Ті свої праці Панас комубудь не показував — через них він і потрапив на копальню продукувати плякати.
Про долю Панаса дізналися від Ольги Павлівни.