А поки що гості розбрелися по кімнатах величезного будинку, що своїм виглядом і вигодами не осоромив би кращу вулицю столиці.
Друзі, Номікосов з Протопоповим, сиділи в колі гостей за круглим столом у затишному, м'яко освітленому покої. Відомий земський діяч з губерніяльного міста Сливко, баляндрасник і жартівник, розважав товариство абищицями з купецького життя. Говорив він пристрасно, запально, виблискуючи перстенями на сухих довгих пальцях. Він належав дотих рідких людей, які скрізь, де б не опинилися, почувають себе на своєму місці.
Пан Номікосов про себе радів, що після деяких вагань таки запросив до себе Сливка, навіть був йому вдячний. Сливко докладав усе своє уміння розважати гостей, особливо ж Протопопова.
І Протопопов, хотів того чи не хотів, сміявся разом з усіма, не уникав товариства, навіть пройшовся був з привабливою артисткою в танку, їздив верхи на полювання, хоч досить невдало – вся кавалькада мисливців повернулася з єдиним убитим зайцем і двома підстреленими хортами.
І захопившися Сливковими абищицями, ніхто не помітив, коли до покоїв увійшло дві постаті – високий, з білою бородою, сторож маєтку дід Данило і малий, загорнений з голови до ніг у біле рядно, хлопець.
Протопопов сидів напроти дверей, він мав більше можливостей побачити ці постаті першим, а може, й інстинктивна настороженість підказала йому підвести очі; глянув і одразу затамувався йому дух, побілів йому вид, заклякло тіло. Побачивши в такому стані друга, пан Номікосов і собі злякався. Що сталося з Платоном Аркадійовичем? І тоді вже завважив у покої сторонніх осіб. І чого він притирився, той дід Данило? Та ще й притяг із собою якесь старченя, якусь потвору в жидівському балахоні. Пан Номікосов почервонів увесь з обурення, хотів гримнути на старого, щоб той забирався геть, але проникливий Сливко завадив.
– Панове, – звернувся Сливко до принишклого товариства. – Якщо хтось із вас ще не знає, то я маю за честь повідомити, що я переконаний спірит. Я упевнений, що духи померлих можуть втілюватись і з'являтися з того світу, як живі істоти. І ось вам приклад. Перед нами стоять біблійні особи, Авраам із своїм сином Ісааком, якого зараз поведе до жертовника й заколе в славу Саваофа. Користайтеся, панове, з нагоди, запитуйте духів і удостойтесь мудрих відповідей праотців наших. Я не насмілююсь турбувати Авраамового духа, а звернуся до сина його Ісаака...
Протопопов уже трохи оговтався, навіть хотів удати, ніби з ним нічого особливого не сталося, і, перебивши Сливкові мову, сказав:
– Мені здається, що ці біблійні особи навіяні сучасністю і обмінялися ролями. Ісаак цей має такий вигляд, ніби збирається зарізати батька свого Авраама. І якщо я не помиляюсь, то в синочка за пазухою ніж напохваті.
Василько розкутався, витягнув з–за пазухи сопілку й показав панам.
– Це не ніж у мене...
Сливко від захоплення аж підскочив у кріслі.
– Маємо зайвий доказ, що перед нами біблійні особи, – патетично мовив він, простягнувши до несподіваних прихідьків руки. – Сопілка – це стародавній атрибут наших праотців–пастухів. Отож, панове, я з вашого дозволу хочу звернутися до Ісаака з запитанням.
І Сливко перевів погляд на хлопця.
– Скажи, Ісааче, що нас чекає?
– Я не Ісаак, а Тарас Третій, – дзвінко й сміливо відповів хлопець. – А чекає вас смачна вечеря з печеними качками.
Його відповідь викликала в панів гучний сміх, що розлігся по всьому будинку.
– І з яблуками, – голосно додав Василько.
Разом з усіма сміявся й Протопопов, сміявся, щоб приховати свій хоробливий стан. Протопопов усвідомлював, що боятися нема чого, діда Данила знає вже багато років як тиху й сумирну людину, а страхатися хлопчика з сопілкою теж не доводиться. А все ж у хлопця дивні очі, гострі, пронизливі, хоч це також може бути упередження, викликане недугою.
– Скажи, Тарасе, – запитав Василька Протопопов якомога лагідніше. – Чому ти називаєшся Тарасом Третім? Це таке твоє прізвище?
Хлопець на хвильку завагався з відповіддю, вінпошкодував, що пробазікався. Адже дід Данило не на те прозвав його Тарасом Третім, щоб хвалитися перед панами. Але треба виплутуватись.
– Моє прізвище – Дереза, – схиливши голову, щоб, бува, не помітили пани в його очах брехні, мовив Василько. – А звуть мене Тарасом Третім, бо нас три брати і всі Тараси. Отож ми й маємо кожен своє число.
І знову товариство сміялось, але цього разу Протопопов насупився й вичікував, поки колеги вгамуються.
– Чи не здається вам дивним, панове, – дочекавшися тиші, мовив Протопопов, – що наші південні селяни, малороси, дітей своїх охрещують Тарасами. В одній родині і три Тараси. Це вже забагато! Згадайте, панове, епізод з історії, – Протопопов, не дивлячись ткнув пальцем у напрямку, де стояли дід Данило й Василько, – згадайте, що їхні предки теж трохи не кожного із своїх дітей називали Тарасом. А з них повиростали Залізняки, Гонти, Тараси Шевченки ічорт знає ще хто. Згадайте, панове, як ті Тараси, повставши проти шляхти, на заспокоєння своєї совісти святили ножі, а потім різали ними, вирізали цвіт нації, не щадили жінок і дітей, потопили в крові землю. Чи не збирається нове покоління Тарасів повторити криваву купіль? Досвід вони в п'ятому році набули. І той досвід їхній коштував нам задорого. Так, панове, Тараси готуються до нової Варфоломіївської ночі. Я, панове, Тарасам не вірю, хоч вони трапляються іноді ще й малі. Сьогодні вони за пазухами носять сопілки, а завтра там стирчатимуть ножі!
Протопопов стомлено відкинув голову на спинку фотелю й заплющив очі. Товариство недомислено переглядалось. Пан Номікосов благальне глянув на Сливка, той підхопився на куценькі ноги й сплеснув долоньми.
– Боже мій, Боже мій, – молитовно тримаючи поперед себе руки, мовив він. – Що ви тут наговорили. Платоне Аркадійовичу, змішали докупи і коней, і людей, і всіх і все. Насмілюсь вам зауважити, Платоне Аркадійовичу, що з історією ви не в ладах. З цих перечислених вами осіб ім'я Тараса мали тільки Трясило та Шевченко. Згаданий же Залізняк називався Максим, а Гонта був звичайнісінький собі Іван. Тепер щодо тих справжніх Тарасів: де кум, а де коровай, як кажуть селяни. Тарас Шевченко був не більш, як поет. Писав він вірші, щоправда, досить дошкульні, але я не знаю випадку, щоб поезія заступала зброю, хоча б і таку примітивну, як ножі. Отож залишається з усіх ваших Тарасів один Трясило. Та який би він не був, а тільки один. На чому ж ви будуєте свою теорію Тарасівства, Платоне Аркадійовичу? Але незалежно від імен і назв, скажу, що колишні повстання селян, отих гайдамаків, хоч і були жорстокі, та спрямовувались вони проти польської шляхти, а проти нас найменше. І ми з цього скористалися, відсунули поляків далеко на захід. Виходить, що Тараси прислужилися нам. Їм пам'ятники треба ставити, панове. Слово чести, пам'ятники! Дякую, Платоне Аркадійовичу, за підказану думку. Сьогодні ж за столом я проголошу тост за всіх Тарасів, що допомогли нам утвердити нашу батьківщину, також, як і за цього малого Тараса Третього. Ви зверніть на нього увагу, панове. Яка ясність погляду! Яка лагідність! Яка покора! Виросте він, відслужить цареві й батьківщині чотири роки, потім одружиться, приведе на світ душ шість Тарасів, а поки виховає їх – надійде старість. І заступить він цього Авраама, і ходитиме з калаталом, охоронятиме свого пана, поки не надійде його час піти стезею батьків своїх, у небуття. Оце й усе. Колеса крутяться, а віз посувається.
Протопопов терпеливо вичекав, поки Сливкозакінчив свою тираду, і потім сказав:
– Хай я в усьому помиляюсь. Не відмовте ж мені в одному, в умінні пізнавати людей. У цьому я не поступлюсь. Хоч я й керуюсь інтуїцією, але вона в мене безпомильна. Де ви, Георгію Федоровичу, угледіли в цьому хлопцеві і лагідність, і покору, і всілякі інші риси, притаманні янголам та деяким хатнім тваринам? А я бачу цього хлопця зовсім інакшим. Погляд очей його прямий, твердий, упертий, а це ознака певности себе, настирливости, небажання зважати ні на які перешкоди. Для нього не існує неможливого. Я щиро шкодую, що таких представників дає із свого середовища селянство, та ще й малоросійське. Якби такі діти давали ми, то я б не турбувався за майбутнє нашого суспільства. Якщо хочете знати, то це росте небезпечна людина. Хто з нас залишиться між живими, то згадає мої слова, але тоді, як дошкулить йому цей Тарас Третій. О, як би я хотів, 81 щоб моє передбачення не здійснилось! Але, на жаль, я не помиляюсь...
Гостям здавалося Протопопове прорікання не менш гідним сміху, як і жартівлива промова Сливка. Шануючи ж Платона Аркадійовича, як людину з розхитаними нервами, дотримувались поважности, всі мовчали й вичікували, що ж буде далі.
– Знаєте, батеньку,– – звернувся до свого збудженого друга пан Номікосов. – Якби ви казали про когось тут неприявного, то можна б подумати, що мовиться про Ганнібала й Олександра Македонського, втілених в одній особі. Справді ж, хлопець цей – звичайнісінька селянська дитина, якої все майбутнє тут досить влучно змалював наш шановний Георгій Федорович. А щоб ще раз ствердити це, я доведу прикладом.
– Маю сумнів, – скептично зауважив Протопопов.
– Я розвію ваші сумніви, – сказав Номікосов і підійшов до Василька, взяв його двома пальцями за підборіддя, підніс йому голову й запитав:
– Скажи мені, Тарасе, ким би ти хотів бути?
А Василько стояв, спершися на діда, бо сьогодні таки добре втомився, аж ноги підгинались, йому хотілося розповісти панам свої виплекані мрії про теплі краї, куди поведе він з часом усіх бідних та знедолених. Але навіщо воно здалося панам, їм і тут живеться не гірш, як у тих далеких теплих краях.
– Я хотів би бути вашим наймитом, паночку, – спроквола відповів Василько.
З його відповіді сміялися пани довго, до сліз.
– Оце й усе, – мовив пан Номікосов. – Сподіваюся, Платоне Аркадійовичу, ви задоволені!
– Хитрощі малороса, – мугикнув Протопопов.
– Молодчина, Тарасе, – погладив по Васильковій скуйовдженій голові пан Номікосов. – Треба трудитись. Та ще замалий ти. Не знаю, чи зможе Карло Францович знайти тобі якесь діло.
– Ви не дивіться, паночку, що я малий, – виструнчився Василько. – Я все можу.
– Все? Що ж, наприклад, ти можеш?
– Худобу я люблю, паночку.