По тридцять злотих кожному. Скільки то вийде на купу?
— Добрий мільйон! — по паузі сказав рожевощокий парубок.
— Л то й два.
— Отож. А де гетьманові таких грошей взяти? На гетьманський двір — треба, на послів іноземних — треба. Приїхав якийсь волох чи семигородець— харчуй його ще й на дорогу видай. А своїх послів виряджати?
— От і виходить, що січовикам найліпше, — сказав Стринджа. — Не заглядаємо в руки старшині, живемо з власного промислу.
— Хвалити бога! — перехрестився кошовий. — І батькові Хмелю вічна пам'ять. Закріпив за Січчю землі від річки Синюхи по річку Орель і далі на схід сонця аж по Дон, а на полудень скільки в руках втримаємо — аж по очаківські улуси. Маємо всього вдосталь — і живності, й хліба.
Та колишній полковий козак Марко Корсунець не вгавав.
— Попустив старий гетьман і міста й села, замість потрусити гаманці в міщан і тяглих посполитих. Он деякі міста і від подимного звільнив… А козакові задарма неси службу. Хлопці нашого полку збиралися йти на Чигирин, побити і старшину і… самого гетьмана, а скарб Військовий розділити, та якось полковник Остап Гоголь утримав.
— Побори з міст і сіл треба віддавати в царську казну. А його величність і козакові тоді вділить, — подав голос курінний Барабаш.
— До царської казни — все одно, що на дно морське, — хмикнув хтось.
— Хмель колись пообіцяв послам царським, ще до Переяслава, побори з українних міст відсилати в казну.
— Та не спішив з цим. Пообіцяв, бо треба було на поляків царської помочі…
Від хвіртки-пролазу в землянім валу нечутною, лисячою ходою наблизився кремезний козак з пронизливими сірими очима на довгастому обличчі. Горбкуватий ніс з чутливими ніздрями втягнув димок від козацьких люльок.
— Спочиває славне лицарство? — спитав. — Дай-то, боже, і на той рік то же.
— Не жартуй, пане Іване. Вже мені кості ломить від цього лежання. Того літа хоч під Очаковим погуляли.
— Хто це, батьку? — пошепки спитав жилавий "синок" у такого ж молодого, але вже бувалого січовика Стринджи.
— Це, синку, отаман зміївського куреня Іван Сірко. Характерник, під кулі лізе, й хоча б одна влучила. Такого тільки срібна бере.
Сірко сів під шовковицею, витягнув кисет.
— Балакайте, братчики милі, а я послухаю.
— Ревнитель віри нашої, яких Господь не знав досі, — пошепки розповідав Стринджа новачкові. — Його сестру і братів татари полонили і побусурманили силоміць та спродали десь аж в Аравію. Тепер він метиться поганим коноїдам і милості до них не знає.
— А що це в нього на шиї?
— Знак від татарського аркана.
— Добре ви, братчики, балакаєте; та я інше на мислі маю… Кого на гетьмана гукатимемо? — озвався Сірко.
— Ще нас ніхто не просив, брате Іване, — відказав Барабаш. — І досі звістки не маємо з Чигирина.
— Без січовиків гетьмана не поставлять. Не посміють. — Сірко добре натоптав тютюном люльку і запалив. — Усі гетьмани з Січі пішли — і Сагайдачний, і Дорошенко, і Тарас Трясило, і Бут, і Остряниця, і сам Хмель. Бо то основний звичай козацький. Обирати на гетьмана вселюдно, щоб від усіх полків козацтво було, а найперше від Коша Запорозького. Хто цей звичай зламає — тому недовго панувати.
— Щось там замишляє старшина, по-своєму хочуть зробити. Той писар Виговський силу має над старшиною, глядіть, повернуть на своє. Козаки-полтавці казали, що як Хмель заслаб, у гетьманській резиденції запанував генеральний писар… — сплюнув Яків Барабаш.
— Правдиво мовиш, пане курінний, — подав голос Марко Корсунець. — Силу має Виговський, ще й на гетьмана оберуть, не доведи господи…
— Кого?! — одразу вигукнуло кільканадцятеро. — Каламарну душу? Що й шаблі козацької в руках не тримав? Не бути тому!
— То такий молодець, що й до Польщі поверне.
— Ая! Старшина стане шляхтичами, а нас пороблять холопами, як було за Корони. Православні церкви в оренди віддадуть.
— Нам до короля не з руки вертати. Він на козаків сильно дратується, бо залили ляшкам сала за шкуру. Тепер від нього добра не жди.
— Що це ви, дітки, балакаєте? — грізно блиснув очима Сірко. — Вже набулися під королівською милістю. Лоба — й то хрестили озираючись. Православний цар виказує нам свою милість, однієї віри з нами.
— Істинно говориш, пане Іване, — озвався козак, що допіру згадував короля. — Ми православного царя нічим не образили, і він нас не скривдить. Присягали ж йому на вірність.
— Ми народ вільний, нікому не підлеглий, один Господь бог над нами, — сказав Сірко. — Дуже просив Хмель, щоб присягли січовики, ще й списки жалувальних царських грамот прислав на Січ для досконального видіння — що права наші не порушені. Тому й присягли. А я так мислю, що не за присягою служимо цареві, а з доброї волі нашої. Доки він приязнь свою нам виказує… А на гетьмана, так собі мислю, гукатимемо Івана Богуна — полковника вінницького, славного лицаря. На Січі його й на полковника ставили.
— Або Мартина Пушкаря — приятеля нашого, старого січовика. Вийшов пан Мартин цілий і з-під Корсуня, і з-під Берестечка, то судився йому довгий вік, — говорив до козаків свого куреня Яків Барабаш.
— Чого ж сидимо, пани січовики? Гайда на Чигирин! — вигукнув Стринджа. — Ставити любого нам гетьмана!
— На Чигирин, на Чигирин, — пролунали голоси.
— Нехай сюди Військо прибуває, — озвалися інші. — Он степ який за Січчю. Споконвіку гетьмана на Січі ставили. Такий звичай козацький, і не нам його рушити.
Тим часом до протилежного берега під'їхав молоденький козак. Другого коня вів на поводу. Видно, здалеку, запилюжений, каптан вигорів на сонці.
— Гей, братці січовики, подайте перевозу!
— Хто такий? Не наш, — гомоніли січовики між собою, а прибульцю гукнули: — Як справжній козак, то перепливеш. Чортомлик не Дніпро.
— Листа везу! З Чигирина, від пана генерального писаря!
— Листа, кажеш? Тоді перевеземо, щоб папір не розкис.
Михайло Стринджа пішов до човна, відштовхнув його, скочив у човен і за хвилину був на протилежному березі.
— Хто такий? — спитав приїжджого кошовий Павло Гомон.
— Козак чигиринського полку. Його милість пан генеральний писар…
— То для тебе "його милість", а для нас просто писар. Довго писав пан Виговський, трясця його матері!
— Я вже другий тиждень як з Чигирина. Заслаб у дорозі. Лихоманка трусила, — нишпорячи очима, уникаючи пронизливого ‘Сіркового погляду, казав посланець. — Добрі люди підібрали в дорозі і виходили. Тільки звівся на ноги — й одразу ж сюди.
— А чи не з молодицею на перині тебе трясло? — спитав Корсунець, і всі зареготали.
Чигиринець зашарівся, щось пробелькотів, і січовики сприйняли це як сором'язливість юнацьку.
— То сідай з нами або йди до першого-ліпшого куреня і скажи кашовару, щоб нагодував. А ми вже прочитаємо листа твого пана Виговського.
Звістка про лист з Чигирина миттю облетіла Січ. Від брами, з пролазів прибувало на берег козаків. Хто лежав — звівся на ноги.
Кошовий Гомон зірвав печатку, розгорнув листа, прочитав товариству.
— Просить нас до Чигирина прибувати! Ач який ловкий!
— То хіба так просять? То наказують, — вигукнув Стринджа. — Каламарник наказує нам, січовикам!
— Нікуди не підемо! Нехай сам прибуває сюди з Військом. Січ — матір козацька. А матері не годиться йти з поклоном до дітей.
— А чому це в Чигирині має бути генеральна рада? — спитав Сірко. — Як по правді, не по-нашому і не по-їхньому, старшинському, коли не хочуть їхати на Січ, хай буде рада генеральна посередині, на річці Солонині під Лубнами.
— Згода згода!
— Товариство, дозвольте і мені сказати, — виступив наперед Марко Корсунець. — Я так гадаю, що ліпшого місця, аніж у Києві.
— Ого! Куди занесло. Це ще стільки ж, як від Чигирина до Січі
— У Києві блюститель митрополичого престолу, і з його благословення буде обрано нового гетьмана України.
— Лазар Баранович може й на Січ прогулятися. Ніколи не бував у нас.
— Напишемо листа його преосвященству, мовляв, хочемо освятити нашу бідну церкву Покрову Січову митрополичим благословінням. Хочемо, щоб молебень справив у ній і залишив по собі пам'ять вічну на Січі!
— Не підемо з Січі ні в Київ, ні в Лубни! Не дамо ламати козацького звичаю. Гетьман має бути тут! — кричала більшість.
— Раду! Скликаємо козацьку раду! — шумів Яків Барабаш. — Негайно!
— Схаменися, пане Яків, — статечно мовив кошовий. — Вже сонце ховається. Скоро ніч.
— А ми запалимо смолоскипи. Нам ніч не страшна. Ми з ніччю дружимо, пане кошовий!
— Завтра, дітки, завтра вранці скличемо раду, — заспокоював козаків Павло Гомон. — Ще й з ловів не повернулося багато.
Рано вдарили дзвони на дзвіниці церкви січової, загупали довбиші в обтягнуті волячою шкірою котли, січовий хорунжий устромив посеред майдану проти церкви хрещату хоругву кошову, поволі з куренів повиходило товариство, лицарство січове, зайняли весь майдан, оточили невелику дерев'яну церкву з трьома біленькими банями. Вбрання козацьке — пістряве, картате: між сірими з простого сукна свитками мелькають і червоні дорогошатні жупани, оксамитові кунтуші, турецькі куртки й московські каптани, гарячіші — просто в полотняних сорочках, вишитих шовком чи золотою ниткою, усі при зброї — польських кинджалах, татарських ятаганах, французьких пістолях, все це почеплено або просто засунуто за широкі пояси всіх кольорів веселки. Чорні, як гадюки, русі, як нечесаний льон, і біляві, як сніпки соломи, різномасті оселедці, подекуди зі сріблом сивини, закладені за вуха, підголені в кружок чуприни старанно зачесані. Дванадцять куренів: зміївський, іркліївський, ічнянський, животовський, лисянський, галицький, канівський та інші за командою курінних шикувалися колом, великим обручем охоплювали майдан з церквою, ставали так, щоб кожен міг все бачити, при потребі крикнути свою думку, — всі п'ять тисяч козаків січових. Отамани ще підходили до хат-куренів, зазирали в кватирки, чи не лишилося всередині якогось козака, п'яного чи поснулого.
На середину кола поважно вийшов кошовий Павло Гомон, за ним старшина січова: суддя, осавула, писар, старі козаки — колишні кошові й курінні, — священик з учнями січової школи, двадцятьма хлопчиками-сиротами, котрих підібрали козаки в степах українських.
Кошовий із знаками влади — перначем і клейнодами став під хоругвою, вклонився тричі на всі боки товариству, попрохав слова й уваги.
Після короткого слова Гомона з-за його спини вийшов тутешній писар, зачитав козакам епістолію Виговського, і почалася січова рада.