Зате й спитається з посадників князем багато: за те, щоб скрізь уроки були виконані, за мир та спокій у землях, за татьбу[107], за мости й дороги, за княжі погости[108], застави й людей княжих ратних – щоб ситі були, вдягнені, взуті, до того ж, при зброї, в броні й на конях.
Навалилося на них стільки всього! Заворушились підлеглі землі – дійшов до Києва слух від нових посадників, що ускрізь коромола[109] шириться: оскільки сталося при великокняжому київському столі братовбивство, а відтак, Кон предвічний, Богами й пращурами нащадкам своїм явлений, нагло порушено та ще й ким – князями! – то виходить, що князь київський для земель уже начебто й не князь, піднесений над усіма, аби вершити суд правий, безпристрасний, бо стіл отчий, на котрому сидить він, кров'ю залитий, татьба і лиходійство поміж великими князями сталися, мов межи людом простим. Доносили князеві, що від волхвів усе те, а де волхв – там таїна Сварги[110], там прояв Божий, простому люду незрозумілий.
Володимир, як князь, був жерцем Перуна; запросивши полянських волхвів, просив при Добрині поради для себе і порішено було між князем та волхвами: поставити на капищі окрім Перуна ще п'ятьох кумирів з тих Богів, котрі не лише на Русі, але і в інших землях найбільш шановані, та щоденну требу перед ними діяти, шануючи щедрою пожертвою і щирими моліннями.
Поїхав Добриня з сотнею новгородських гриднів і повіз до Новгорода Перунового кумира, з дуба робленого, аби встановити його там поряд з кумиром Велеса – найшанованішого Бога ільменських словен – на знак поваги до великого князя київського Володимира Святославича. Залишився Володимир сам-один в Києві. Ні, не сам звісно, залишився він зі своїми гриднями, але попервах ох і важко ж йому було! Не стало поряд того, з ким усе своє життя звик він радитись, тож почувався спочатку немов птах, що линяє: зі своєї хованки хоч не вилазь. Отоді лише й почав розуміти, як то воно князем бути! Коли дивився на бабу свою, Ольгу, на отця – так просто було княжу справу вершити, так легко... Тільки тепер і зрозумів, чого насправді вартий вуй Добриня, що за справжнього отця був йому всі ці літа. Чи спізнилися з кумирнею, чи котримось з Богів знехтували, не встановивши образ його, бо зі сходу, з верхів'їв Оки, з Мценеська[111] – найдальшої окраїни сіверської землі, прибігли посадник та двоє ратних, бухнулись на коліна: "Не карай, княже; відмовились в'ятичі дань платити, прийшли і погост спалили, заледве в живих лишилися ми!" Не встиг цю новину думкою осягнути, як із заходу біжать такі ж: князь західних полян[112] Мешко, дарма, що з киянами братнього роду, почувши про котору* на Русі та смерть Ярополка, забув про давнє рідство племен і під осінь оружною рукою забрав собі Червенські городи білих хорватів[113] – Червен, Перемишль, Городло та Бужеськ з їхніми городищами й весями. Немала діра в тому мішку, що княжою скотницею зветься, утворилася!
Чухали потилицю всі: що Володимир, що старці градські – мужі полянські ліпші та нарочиті. Та що там – вся київська Гора чухала, бо весь її достаток, коли розібратися, теж на земській[114] данині зиждився! Старша дружина звикала потроху до князя, єдиного тепер на всю Русь, звикалась із думкою, що це тепер назавжди, що знову, як колись було: один князь і воля одна, а коли так, то й коритися легше, нема на кого озиратись. Лихо гуртувало: вже й поза очі ніхто не кликав Володимира "робичем", ліпші мужі з нарочитими охоче взялися й поради молодому князеві давати.
А було над чим голови сушити. Відчував Володимир, що розсипається земля його, як розсохла далі нікуди діжа, коли спадають з неї, лопаючись, обручі, що тримали докупки клепки: не стало де́ржави тієї, на котрій трималася влада княжа по землях – варто було тільки збурити которі сонний тихий обмут Русі.
Коли сиділи на Святках[115] за широким дубовим столом, що ломився від страв та медів, мислили зі старшою дружиною про те, що ж зо всим цим діяти і з чого починати, й один купець, кульгавий варяг Регін мовив таке:
– Коня поперед воза ставлять. В'ятичі, данники наші, вони, як віз: нікуди від нас не подінуться. А Мешко – той, мов кінь: не отримає нині по руках за крадійство своє, далі піде, літом схоче древлян під себе забрати, потягне ще й цього воза за собою. На Мешка спершу слід іти.
Ледь осіли перед Новоліттям під Божичевим промінням снігові замети, як поскакали биричі по землі Руській та й по іншим землям – Словенській, Полоцькій, Тиверській: "Князь на рать кличе!" І з прибутною зібралося в Києві двадесять тисяч воїв, а щойно Ярило зі Стрибогом дороги просушили, як рушило на захід руське воїнство, на чолі котрого йшов молодий князь зі своєю дружиною та й повернуло вкрадене на місце, поконом йому визначене. Повертався в Київ з четвертою вже жоною – донькою перемишльського князя хорваткою Аделею: тестеві відтепер покон не велив супроти зятя й доньки лихе мислити, з супротивним Мешком кови творити.
Отак почався Володимирів труд ратний і не було йому, здавалося, кінця й краю. Святослав – той чужих земель шукав, а молодшому синові його не під силу, здавалося часом, і отчину втримати. В'ятичів підбурили чорні булгари, що сиділи на Ітилі нижче устя Оки й намислили були собі, що настав і їхній час: каганат хозарський вітри розвіяли буйнії, Святославові; шлях по Ітилю аж до Хвалинського моря став відкритим, тож ніхто вже не був на заваді їхнім купцям. В'ятичі, що платили дань ще Ольгові, пізніше примучені були Песахом і до Святослава теж корилися хозарському каганові, котрий сидів від їхніх рубежів за два тижні плаву униз по Ітилю, до Оки міг шапкою докинути; зате до Києва, що був десь ген-ген, за чорними лісами, за високими горами – не дійти туди, здавалося в'ятичам, і не доїхати: тож навіщо синам Святослава, що в которі пов'язли, дань нести?
Зима минула для них спокійно і дань, що мала б до Києва рушити, спливла за водою в Хвалинське море, на Дарбандський[116] базар. Не стільки срібло, за скору виручене, гріло душі в'ятичів, як відчуття, що немає тепер над ними нікого – ані кагана з Ітилю, ані князя з Києва. Та Володимир, до Перунового ще дня повернувши собі Червенські городи, рать не розпустив, а посадивши її на лодії, піднявся по Десні аж до Трубеча[117], звідти перетягнув насади волоком по сіверській землі до вершини Оки і рушив униз по течії: лодіями по воді, комонною дружиною своєю по правому березі. Попалив селища й городи в'ятицькі, примучив норовисте плем'я, забрав і те, що по дані належало, і понад того удвічі – щоб пам'ятали туземці володаря свого! Ще й кілька тисяч полону пригнав, посадивши понад Сем'ю біля Рильська, а на місці спаленого в'ятицького Дев'ягорська[118] заклав погост і заставу з сотнею залоги залишив – аби було куди примученому племені данину везти.
Сталося це минулого літа, проте вийшло так, що помилився Володимир зі своїми воєводами: в'ятичі по останньому снігу данину знову не привезли, цього вже літа, щойно увібралася в береги Ока, прийшли великою силою до свого Дев'ягорська, заставу княжу оточивши, всю її залогу перебили, а коли мценеський посадник, передчуваючи нову коромолу, вислав туди десяток ратичів, то і їх посікли, в засідку заманивши.
Посадник Галан був тертим колачем, одразу ж зрозумів причину і два його гінці борзо полетіли до Києва, несучи великому князеві лиху звістку: "В'ятичі заратились!"
Київ мусив знову рать по землях рубати, знову вгору по Десні піднімалися руські лодії, а берегом ішли комонні. Були три люті січі на Оці, тричі в'ятичі вдавали спину і після останньої, коли оточені, здалися четверо в'ятицьких воєвод – старійшин найбільших родів, Володимир визначив їм урок: посадів княжих на їхніх землях не буде, але вісім сотень гривень сріблом мають щозими на Масницю привезти до Мценеська і здати посадникові Галану. А щоб хвоста супроти Києва не піднімали, наперед жили мирствуючи[119], забрав з собою три десятки синів ліпших в'ятицьких мужів – нехай поживуть над Дніпром, дивись і приросте їхня земля до Руської. Жону у в'ятичів собі не брав: люде дикі, лісові, навіть князя над собою не мають – з ким родатися?!
Нині вертався до Києва з того походу. Випередивши чи не на тиждень руську рать, котру вів варяг Віґдіс, прозваний киянами Вовчим Хвостом, бо носив на своєму шоломі хвіст сіроманця, котрого здолав голими руками ледь ставши уношем, Володимир спускався по Десні шістьма лодіями та двома сотнями комонних – неповними п'ятьма сотнями кращих своїх гриднів, ще тих, перших. На лодіях була здобич – княжа та гриднів, коні гребців ішли з комонниками, осідлані, щоб, станься щось, гребці одразу ж могли скочити на коня. Комонних вів тисяцький Путята, Володимир взяв його з собою, аби було з ким раду тримати. День і ніч не йде з голови одна думка: чим, якими обручами скріпити, докупи стягнути підвладні Києву землі? Баба Ольга спромоглася становища, погости звести, аби данина йшла до Києва вчасно та сповна, проте цього вже мало. Ледь тільки зачули навколишні землі, що котора поміж Святославовими синами діється, так і кинулися звідусюди, мов зграя вовків на оленя. Як відбитися? З тою думою своєю денно та нощно не може розлучитися.
– Княже! – донеслося з кручі. З туману проступили постаті комонних, що височіли на деснянській кручі. Путята. Тисяцький князя дарма не потурбує, тому Володимир подав руків'я кормила одесну і головна лодія наблизилась до берега.
– Княже, перехопили ми туземця. Рече, торки городок тутешній обложили, Коропом зветься.
– Торки? Під Десною?!
– Сам не вірю. Клятий туман! Що діяти велиш?
– Причалюй! – озирнувся до задніх лодій князь і ще більше повернув кормило.
Не чекаючи, доки гридні прив'яжуть лодію та покладуть сходні, стрибнув на глинистий причілок берега й видерся нагору.
– Вилетів на нас із туману, – сотник Людмил тримав за плече якогось простолюдина, – рече, що до тивуна скакав.