Хіба можна вивернути навиворіт піхви?!
– Так не буває... Світ загине ж! – тільки й спромігся ошелешено заявити Сивер.
– Погибель прийде, коли ми на зло відповідатимемо злом, – голос у старого був добрий, лагідний.
У Сиверовій голові почуте не вкладалося. Що це за бог такий чужинський, котрий ворога велить любити? Ні, тут щось не так, він ще просто не дуже добре розуміє цю фрязьку[58] мову.
– Навіщо ж ви захищалися?
– Оборона вірі нашій не перечить. Кому ж хочеться бути вбитим чи полоненим? Доки усі люди вчення Єзуса серцем своїм не приймуть, доти і зброя не переведеться, і оборонятися доведеться. Та якщо я не прагнутиму нічого твого і за ворога тебе не матиму, і якщо ти не захочеш мене вбити – хіба ж не буде нам обом краще від того? Коли всі-всі люди будуть, як браття, – хіба ж то не буде щастя і рай на землі – Царство Боже?
Жодного слова не знайшлося у Сивера, аби хоч щось заперечити старому. З того часу він цілими днями розмірковував над почутим.
Кожній людині у житті потрібна опора. Для Сивера-отрока такою опорою був його малий рід: батьки, брати та сестри. Рід Коропа тримався на спільності: одна людина, сама по собі, майже нічого не варта, тоді, як гуртом можна і супостата здолати, і харч здобути, і Лихо побороти. На чужині, коли Сивер втратив свій рід, Фрейвар, свей-вигнанець, став йому побратимом, ріднішим від рідного брата, часом він ставав йому й за батька, – саме в ньому майже два десятиліття була життєва опора для Сивера-уноші, а затим і молодика, і зрілого мужа. У тому світі головним законом був закон сильнішого і Сивер, виходить, дуже добре його засвоїв, коли зміг дожити до своїх літ. Після смерті Фрейвара йому вдруге за життя не було на що спертися; часом уявлялося, що спина в нього гола, нічим не прикрита, він навіть оглядався та мацав з недовірою, чи є на спині одяг...
Дротик якогось вікінга змінив життя Сивера. До поранення він не надто переймався роздумами про життя. Раніше йому вистачало перекинутися двома десятками слів із Фрейваром, аби знайти вихід із скрутного становища. Пробувши осінь і пів-зими між життям та смертю, не знаючи до ладу мови тих, хто його лікував, не маючи навіть сили щось самостійно зробити, він навчився розмірковувати. І навіть коли почав одужувати, і мову ломбардійців більш-менш вивчив, усе одно, роздумів своїх не полишив. Про що він тоді думав? А про все: чи виживе цього разу чи ні; і що робитиме, коли виживе; і навіщо воно йому це життя, коли він так від нього стомився; і коли вже Смерть прийде по його душу..., а потім раптом – чому це так виходить, що куди не піди, скрізь люди різні живуть і мови їхні теж різні, як от, наприклад, тут і серед ромеїв чи сувирів, але всі прагнуть одного: легшого для себе життя? Або: навіщо отій мокриці стільки ніг? Повзала б собі, як гусінь...
Через своє безсилля, через неміч він так призвичаївся до постійних своїх розмислів, що й одужавши, не полишив цього робити. Та тільки от яка в цьому біда була: доки не замислювався, сумнівів не мав, усе в житті його вирішувалося просто – де силою, де хитрощами. І чим більше вдавався він до роздумів, тим частіше відчував втрату у собі тієї сили та рішучості, що була притаманна йому раніше. Під час брані нема коли розмисли творити, бо не зносити тоді голови: усе робить за тебе твоє тіло, м'язи та сухожилля. Поза битвою варто тобі помислити, добре буде те, що маєш вчинити, чи ні, як сумнів тут же супряжить твою волю, здатність діяти собі на користь.
Ще не встигнувши одужати від рани, ослаблий від великої втрати крові, він дуже захворів, швидше за все, через тамтешнє повітря – сире, холодне, незвичне. Кашель рвав йому легені так, що з горла йшла кров, він, марячи, знову згорав у лихоманці і вдруге Смерть стояла поряд з його ложем.
Чомусь у монастирі не стали байдуже спостерігати, як він помре. Знову Б'янка не відходила від нього, знову привели кульгавого лічця і старий Трифілій також знаходився поруч. Та Сиверові було не до них: приходячи часом до тями, він відкривав очі, навряд чи когось бачачи, облизував порепані від лихоманки, потріскані до крові губи, щось шепотів і знову провалювався в морок.
... Пустеля. Спека. Самум[59]. Нічим дихати. Дрібний, як мука пісок забиває подих, лізе в ніс та рот. Кашель вивертає легені так, що часом на губах з'являється солона волога. Звідки вона? Чому ця вода солона?
Коли вже буде караван-сарай чи хоча б оаза з колодязем?! І куди поділися всі? Де Фрейвар? Ет, чи не все одно? Води б... Прохолодної води, такої, як була у них в криниці, що біля плавучого мосту...
Хто ото стоїть? І не один... Друзі чи вороги? Спитати б у них, де вода... Про щось говорять поміж собою... Десь він чув цю мову. Де?...
– Гей, хто ви?! – гучним сильним голосом питає він і про всяк випадок кладе руку на топорище. Не звертають уваги, перемовляються про щось між собою.
– Помре... – прислухавшись, чує він мов крізь глибоку воду чийсь голос.
Хтось помирає? Чому?
– Падре, зробіть же що небудь! – долинає звідкілясь здалеку приглушений дівочий голос. Звідки вона тут взялася, серед пустелі?
– Треба його охрестити. Принесіть-но пасхал[60] і воду. Швидше!
– Без катехуменату[61]?!
– Коли помирає нехрещена людина, костьол дозволяє це.
Про що вони говорять?! Хто помирає? Пити! Пити...
... – Б'янко, я забув, як його звуть...
– Са-..., Сав-... Я не пам'ятаю, падре!
– Си-и-ве-ре-е!!
Фрейвар... Висить у повітрі... Мов птах... Звідки він взявся?
– Сивере! Йди до мене – я вже зачекався!
– Іду, брате!
Дощ! Звідки тут дощ? В пустелі – дощ?
– Паоло, хрещу тебе в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Вітер стих. Нема самуму – де й подівся. А дощ іде, дрібненький такий... Та він же в лісі – чути, як пахне живицею... Прохолода... Це від Десни – ось вона, під горою. І з останніх сил, затинаючись, він сходить до води, як є, в одежі, кидається з кручі у воду, пірнає, довго пливе в річкових струменях, а потім виринає під протилежним берегом, виходить, знесилений, проте свіжий, на піщане плесо і впавши на пісок у затінку під кущем красноталу, засинає міцним безпробудним сном.
Він оклигав лише перед самою весною і ледь пересуваючи ноги, тримаючись за стіни, почав знайомитися з новим для нього світом. Скоро тамтешні мешканці звикли до Сивера, котрий із цікавістю приглядався до усього, що діялося в монастирі. За все своє досить довге життя він ніколи по-справжньому не замислювався над тим, як саме воно влаштоване, але побувши довгий час на волосину від смерті, не один раз при цьому заглянувши в пусті очниці Смерті, спілкуючись тепер з монахами, а особливо з Трифілієм, він несподівано для самого себе, слабкого і немічного тілом після поранення та тривалої важкої хвороби, відкрив цікаве і нове в таких роздумах.
До цього часу Сивер радість життя для себе бачив у ловах, вині та любові продажних жінок і коли хтось завів би мову про інші насолоди, то тим неабияк його здивував би: хіба є на світі ще щось, гідне уваги мужа? А виходило так, що є! Мислити – ось насолода і воля, коли тіло твоє скуте неміччю і немає ані сил, ані можливостей займатися колишніми розвагами. Запитувати самого себе і самому ж собі давати відповідь, не завжди, ні, навпаки, частіше за все, відповіді якраз і немає, але все одно: запитати – це теж розмисел, до запитання ще потрібно своєю думкою дорости.
Чому усі люди різні? За все життя ніколи не бачив двох однакових людей. На що вже Забава та Зваба були схожі, мов дві краплі води, а й ті норовом різнилися: одна була смішлива, інша могла ні з того, ні з сього сплакнути. Тож, чому усі люди різні?
Або: чому своя земля наймиліша? Він скрізь вихваляв деснянський луг і сосновий бір, а Фрейвар – своє холодне море та скелясті його береги? А чи є хтось, хто сказав би: ні, братове, насправді найкраща у світі земля – це ота ось, бо вона така і така... А яка така? Як примирити тут усіх: сувира Сивера і свея Фрейвара, грека Ісидора і огуза Солтана, адже кожен красу по-своєму бачить?
Згадки про минуле, що останніми днями не виходили у Паоло з голови, знову захопили його в полон і він так довго перебував у їхньому полоні, що навіть довге волосся на голові встигло висохти під гарячим сонцем. Він, схаменувшись, – потрібно їхати, попереду ще не одна верста, – скочив на рівні, зайшовши у воду, змив деснянський пісок і швидко вдягнувся. Загнуздав Птаха, навантажив його поклажею, піднявся у сідло, свиснув пса – і скоро знову перед ними стелився неширокий шлях, стелився довго, здавалося – нескінченно, аж доки, позвивавшись вужем по лузі, він знову не ввібрався в сосновий ліс, в рятівний затінок, бо спека була вже в самому розпалі.
Сосновий бір поволі перейшов у діброву і Паоло перевів Птаха на крок. Не надто й довго тягнулася вона, хіба що версти зо дві і досить скоро попереду знову відкрився луг, а далі з'явилися на видноколі стіни городища і шлях, як і казав Окунь, роздвоївся: уліво, до деснянського плесу, відходила широченька стежка. Там був перевіз, бо біля низенького, при самій воді, настилу стояв під берегом на припоні пором для підвід, покладений на трьох довгих човнах, а поряд з ним – чималий широкий насад[62], проте перевізника ніде не було видно. Але Паоло знав, що він невдовзі має з'явитися – угледить рано чи пізно, що є той, хто потребує перевозу. Аби не марнувати дарма час, він вирішив скупати коня – як-не-як, удома по одежці зустрічатимуть...
Паоло вкотре знову зняв із Птаха усю поклажу, сідло та збрую, роздягнувся сам, дістав скребницю, щітку, волосник та гребінь і зайшов із конем у воду.