Хочу провірити, чи і нас не шукають. Усе гаразд, небезпеки нема. Можемо рушати.
Гаська гризла ніготь, а я не міг промовити ні слова. Ми ждали хвилину. Тоді відчули ледь помітний порух нашої "Сороки". Ми висувалися з підземелля. Гаська глибоко вдихнула повітря.
Апарат загойдався і висунувся з зали. Семен увімкнув підойму. За нами зачинилася важка брама нашого сховища.
Ми почали політ у космічні простори.
ЧАСТИНА ІІ
9
Поволі відсувався від нас стрімкий берег провалля, ми пливли в поземному напрямі, досягаючи середини велетенського яру. Я бачив крізь прозору долівку глибоко під нами вузенький пояс ріки та верховіття відвічних дерев пралісу. Ми пливли. За годину, за дві, а, може, і скоріше, будемо поза атмосферою нашої Землі.
Раптом я помітив, що Семен втратив спокій. Схвильовано торкався ґудзиків, споглядав на різні світелка перед собою, перегортав сторінки інструкцій, які я завважив перед ним на столику.
Гаська, що аж поклалася на долівку, щоб приглядатися землі, схопилася з криком:
– Семене! Опадаємо в яр!
Я глипнув униз. Справді, ми зсунулися додолу, ріка стала більшою і виразнішою. Тепер я глянув на береги провалля. Вони були вище нашого рівня.
– Що сталося, Семене?
– Семене! – скрикнула налякано Гаська.
– Тихо! Чую вас! – гукнув не своїм голосом Семен. – Не заважайте! Сам бачу, що сталося!
Ми вмовкли. Споглядали то на Семена, то на землю. Врешті Гаська впала на крісло й заламала руки. А Семен і далі пробував усякі ґудзики та підойми, пильно спостерігаючи вислід своїх намагань. На вид був спокійний і опанований. Усе ж таки ми спадали щораз нижче.
– Дурень, дурень! – люто закричав Семен. – Маю, тепер усе гаразд.
І справді, наш космічний корабель зупинився, перехилився трохи на бік, і враз ми всі відчули, що летимо вгору.
– О! – з полегшенням зідхнув Семен. – Це була неабияка проба нервів! – І він відхилився на спинку крісла та замкнув очі.
– Дрібниця! – сказав я, хоч голос ще в мене тремтів. – Раніше чи пізніше були б піднялися. Не було чого хвилюватися!
Гаська глянула на мене, змірила мене від стіп до голови:
– Хвалько! – сказала й відвернулася. – А на ногах устояти не міг!
– Хто? Я? Я?
Гаська явно зігнорувала мене й звернулася до Семена:
– Як це трапилося?
– Як бачите, – промовив Семен, – тут є сотні ґудзиків, з десяток підойм і десяток світел. Усе треба знати, що до чого належить. Найбільше роботи при старті і приземлюванні. Тоді треба бачно звертати увагу на речі, яких нема ні в літаку, ні в звичайній ракеті. Треба регулювати напругу К7, давати належний напрям та скорість, подбати, щоб летіти пласко, віднайти заздалегідь накреслену трасу, щоб не попасти в космічну радіацію… та що вам про це говорити?
Замовк на хвилину, справив напрям лету і мовив далі:
– І ще двоє таких як ви на борті!
Гаська:
– Як то "двоє таких як ви"? Ти не викручуйся, а признайся, що сталося!
– Я вже сказав вам: важко підійматися, та ще коли я ні разу цього не робив! Помилився, забув увімкнути щось там, нема що говорити про деталі!
А ми вже таки високо піднялися. На землі зайшли тіні, мабуть, настав вечір, або й ніч, а нас яскраво освітлювало Сонце. Гаська наклала чорні окуляри. Я зробив те саме.
– Я не можу тижнями, або й місяцями сидіти при цих приладах! – заговорив Семен. – Будете і ви трохи відсиджувати свій час. Треба буде і вам навчитися міжзоряної навігації!
– Мені? – якимсь ображеним голосом промовив я.
– Навіть не думаю! – заговорила Гаська.
І в неї голос виходив зневажливим.
– В такому разі виходьте! Скоро! Ледарів мені тут не потрібно!
– Збожеволів! – заявила Гаська.
Я тільки покивав головою.
– Ходи до мене, Гасько! – кликнув Семен.
Гаська підійшла, і він почав поясняти їй, як можна міняти напрям лету вліво, вправо, вгору й униз.
Опісля провів подібну лекцію зі мною.
– Летимо тепер із скорістю 8 кілометрів на секунду.
– Тобто, на людській мові? – спитала Гаська.
– Спробуй порахувати! – відповів Семен. – Ось тобі перша практична лекція.
Гаська почала числити на папері, а я теж.
– Виходить мені 2000 кілометрів на годину.
– А тобі? – звернувся Семен до мене.
Я ще не був готовий.
– А мені щось біля шести з половиною тисяч. Ми, певно, помилилися!
– І ще як! Летимо із скорістю 28 800 кілометрів на годину. Ясно?
– Не розумію такої скорости. 280 на годину так, але 28 000 не розумію.
– Хіба тільки те, що летимо досить скоро! – докинув я.
Ми почали потрохи розглядатися по нашому приміщенні. Гаська пішла до своєї кабіни впорядкувати речі, і я теж поскладав свої. Моя кабіна була маленька, вузенька, не було куди рухнутися. Побіч неї мав кабіну Семен, по другому боці коридору Гаська. По якомусь часі ми знову зійшлися в навігаційній кабіні.
– Гляньте, гляньте, наша Земля! – з захопленням кликнула Гаська.
Ми глянули позад нашого корабля. Навіть Семен піднявся із свого місця і дивився разом з нами.
А Земля стояла за нами, як велетенська куля, освітлена з одного боку Сонцем. Ми бачили ясно контури Азії і моря. Береги Землі мали ореол блакитної краски, і тому не відрізнялися чітко від чорного неба.
– Це наша атмосфера! – пояснив Семен. – У ній заломлюється сонячне світло, і вона замазує крайні контури Землі.
На чорному тлі це була надзвичайна картина! Ми мали Сонце зліва, зорі було видно винятково чітко, вони засівали нескінченною кількістю небо. Над нами, з боків і під нами сяяло ціле море зір, а їх було видно багато більше, як у найкращу ніч на Землі!
Ми стояли довго мовчки, захоплені маєстатом небаченої досі природи. Тільки Семен відійшов до свого навігаційного стола провірити напрям і скорість нашого лету.
Коли ми поверталися з Гаською до передньої кабіни, дівчина промовила:
– Мені так гарно на душі, і так легко йдеться, наче б пливла в повітрі.
Те саме відчував і я.
– Звичайна справа! – завважив із свого місця Семен. – Віддалюємося від Землі і втрачаємо на вазі. Я певний, що кожне з нас важить тепер не більше двадцяти кілограмів. Сідайте краще і припоясуйтеся до крісел.
Ми послухали і сиділи спокійно, вдивляючися перед себе. А там видніли тільки зорі. Мільйони зір на безконечно чорному небі перед нами, по боках, згори та знизу.
– І так можемо летіти сто років? – збентежено запитала Гаська.
Семен засміявся:
– Що там сто років?! Тисячі і мільйони, і цілу нескінченність! Хіба що причалимо на одній з тих зір більш або менш щасливо.
– А де Місяць? – здивовано спитала Гаська.
– Вийшов саме з‑поза Землі! – відповів я, бо перед хвилиною глянув туди.
І ось перед нами знову стояла чудесна картина Всесвіту. Місяць викочувався з‑поза земної кулі, наче б народжувався з неї. Коли Земля мала блакитну краску, Місяць був золотий, ще більше золотий, як із Землі. Ми мовчали, захоплені неймовірною красою космосу.
Земля на наших очах маліла, ми швидко віддалювалися від неї.
– А Місяць мандрує своїм шляхом! – промовив Семен. – За кілька годин ми зустрінемося з ним.
Він відійшов до свого навігаційного стола, а ми ще довго дивилися на Землю і її супутника.
Опісля я зайняв місце Семена, а він поклався спати у своїй кабіні. Власне, який це час, котра година? Тут не було вже ні дня, ні ночі. Або, точніше, з одного боку був гарячий день і яскраве Сонце, з другого повна ніч.
Дві години пізніше ми летіли вже в сторону Місяця. Тобто, ми не міняли напряму, а Місяць налітав на нас. Я не мав ніякої роботи при навігаційному столі. От так, час від часу споглядати на невелику таблицю зі стрілками і провірювати, чи не змінився їхній напрям. Якби таке трапилося, я повинен розбудити Семена, і це все.
Ми бачили, як Місяць обертався довкола своєї осі, ми бачили дедалі виразніше його гори, кратери і рівнини, прилипли до вікон, щоб не пропустити ніякої подробиці дивного краєвиду.
– Летимо тепер рівнобіжно з Місяцем! – промовила Гаська.
– А може б піти по Семена? – відповів я стурбованим голосом.
– Я вже тут! – обізвався з‑поза нас Семен. – Тепер вимкну К7, і Місяць сам нас притягне до себе. Це притягання легко буде згодом регулювати.
– І що далі? Вийдемо на Місяці? – спитала тремтливим голосом Гаська.
– Побачимо. Провіримо з лету поверхню Місяця в різних напрямах. Вийдемо, коли знайдемо на ньому К7. А коли ні – полетимо далі.
– А я б хотіла походити по Місяці! – химерним голосом сказала Гаська.
– Іншим разом! – твердо відповів я.
На мої слова Гаська не звернула ніякісінької уваги.
– Семене! Вийдім на Місяці! – просила.
– Неможливо, Гасько! Коли не знайдемо К7 тут, слід нам шукати далі в просторах – на Марсі, на Венері, а може, деінде. А часу в нас мало. Не забувай, що дядько жде, і, врешті, треба ж нам поспішати з нашим завданням на Землі.
Ми поволі наближалися до поверхні Місяця.
Вона мала далі золотавий колір і чорні глибокі тіні. Високі стрімкі скелі пливли нам під ногами, а коли наблизилися обширні доли, Семен обнизив лет ще більше. Врешті ми пливли легко кільканадцять метрів над поверхнею Місяця, автоматично підіймаючись вгору, коли і терен підіймався до нас.
Семен увімкнув апарат, який докладно реагував на присутність К7. Але його стрілка залишалася нерухомою.
– Скелі, як у нас. Мабуть, з того самого матеріалу! – завважила Гаська. – Гляньте, яке диво! Золотий краєвид, над ним чорне небо з Сонцем і зорями!
– За хвилину зійде Земля! – засміявся я. – Чуєте? Зійде Земля!
Я глипнув на поверхню Місяця. Власне, як це сказати? Була колись земля Землі, а тепер земля Місяця?
Під нами просувалася безкрая рівнина, і тільки на обрію видніли велетенські пошарпані гори.
– Тут легко було б осісти! – сказала Гаська. – Рівнина ідеальна!
– Знаєте, що зробимо? – зненацька гукнув Семен. – Коли Земля викотиться на небо, ми причалимо до Місяця і порозуміємося з дядьком!
Гаська заплескала в долоні.
– Оце буде несподіванка для дядька! – защебетала. – Ото здивується і зрадіє!
Ми перекусили дещо, щоб підкріпитися, і пождали, поки Земля величезною кулею не закрила нам частину неба.
Семен подався до навігаційної кабінки.
– Увага! Будемо причалювати!
Він обнизив лет нашого космічного корабля, і за хвилину ми торкнули поверхні Місяця. Торкнули нечутно, промчали кількасот метрів і зупинилися. Але що це? Це не пісок, а незвичайно тонкий пил вкривав поверхню Місяця.