Стара, як світ, прикмета: стрів зайця – вертай назад, удачі тобі не буде.
І хоча присутність волхва трохи заспокоювала ватагу, та сумніви у вдалому поході потроху закрадалися в душу кожного, хто був у лодії. Коли задесенські мужі побачили, як прудко сховався у дворі Озарича малий кович, войовничий запал знову піднявся в їхніх душах, от тільки збивала з пантелику присутність біля двору окрім господаря, котрого чи не всі запам'ятали по герцю на мечах Перунового дня, ще аж трьох родовичів. Задесенці очікували побачити зачинені наглухо ворота, можливо, що й з крижем на них, адже чари та всілякі кови завжди діються таємно, а тут чотирма мужами, троє з яких відомі чи не всій верві, діється звичне діло – тешеться зруб і ворота трохи прочинені, видно, як у дворі кури пасуться і півень стурбовано зирить на небо: чи не видно шуліки? – все, як у людей.
Ватага зійшла з насаду і мовчки посунула до воріт. Що діяти, толком ніхто не знав, навіть Велимож. Був би цей Озарич один, посікли б мовчки і двір за вітром пустили та й по всьому. А тут родовичі, коропці з ним. Вже ж вони до ковів ніяким боком... Рідну кров проливати – святотатьство. Вітатися, як водиться, а потім бити? Не по Кону, рука не підніметься. А то що за страхопудало? Пес?! Хіба пси такими бувають? Ні, недарма прийшли сюди – кубло кублом! Підійшли ближче, стали півколом.
– Азаричу, дабром кажемо – видай нам ковича! – знайшовся Сом.
Сивер, зачувши оте "Азаричу", аж збеленився в душі, проте стримався.
– Це ж кого ще?!
– Не раби з нас дурнів! Отрака, що в дварі схавався, веди!!
– Пощо мушу його вести? – в голосі Сивера вже дзвеніла криця.
– А то не знаєш? – долучився Велимож. – Кови діяв зі старим. І тебе там бачили: адне ви кубло, чарадії лихі!
– Які ще кови?! Глупство це. Вертайте назад.
– Ануку маєму смерть западіяв! Отраків наших безгалосими зрабив! – загорлали з натовпу. – Веди зараз же, бо й тебе живота палишимо, а двір спалимо!!
– Он як... Добре! – Сивер розвернувся і щез за ворітьми.
Мовчан, що увесь час стояв ні пари з вуст, здивовано запитав:
– Кудлаю, чи ви белени там об'їлися?!
– Еге... Аб'їлися... – не схотів навіть розмовляти Кудлай.
Терпіння ні в кого не було. Сом, що стояв скраю натовпу, зовсім близько до воріт, зібрався зазирнути в двір, поглянути, куди подався ковник Озарич, коли ж раптом з-за стулки вийшов витязь: в броні з лискучими проти сонця кільцями, в шоломі з бармами[497], що закривав пів-обличчя та з двома бойовими топорами в обох руках.
" Кали він встиг?! Чарадій... Обаратень..." – похололо в душах городищан: щойно цей Озарич, з виду мерт, як мерт, зайшов у двір, а вийшов звідти вже витязь, готовий до бою. Бачили всі, що броня сидить на витязі так, наче він зрісся з нею, дерево топорищ аж вилискувало від щоденного, певно, вжитку, сяяли леза, навіть рукавиці, шиті з волової усми, були хоч і не новими, але змащеними якимось жиром – щоб не пересохли. Коли чи не в кожного з городищан і було якесь ремество за душею, то в цього Озарича ремеством була війна – кожен те побачив.
– Я прямий нащадок Кологаста, – почав витязь, – У жилах чи не кожного з вас тече його кров, та в мені її найбільше. Оце городище, – він кивнув назад себе, – п'ять поколінь до мене пращур мій, Зимород, поставив. А Короп ставив син його, Велесич, прапрапрадід мій. Тут моя отчина, – вказав він топором на землю перед собою, – а онде могили мого роду! Чи можу я родовичам своїм лихо діяти?!
Натовп мовчав. Витязь без остраху рушив уперед і зупинився за три кроки перед Велиможем.
– Отрок вини перед вами не має. І Павла, пришлеця, згубили ви ні за що. Свідчу в тому честю своєю.
– Лжа усе! – заволав позаду Сивера Сом. – Аще анук мій від жлуктавиці памер, причина таму має бути! Пришлець кови діяв! Отраки, що да ньога хадили, теж горлам мучилися!
– Хіба до пришлеця не вмирали діти ваші від жлуктовиці?! – кинув через плече Сивер.
– Учив пришлець отраків, що варагів нам любити треба! – прийшов на підмогу Сомові Велимож: – Це не кови?! Варагів?! Любити?!
Сивер не встиг відповісти. Сом, що стояв збоку і трохи позаду нього, труснув головою, немов чари відганяв, і його опущений молот почав підійматися. Та рикнуло від воріт ведмежим басом, чорне страхопудало, стрибнувши вперед, всадило ікла в Сомове передпліччя, той заревів від болю, Сивер, миттєво обернувся і з розвороту врізав десницею з затиснутим у ній чеканом прямо в перекошене болем ковалеве обличчя – той тільки ноги задрав: ніхто і не второпав одразу, що сталося.
– Бримо! – зупинивши окриком пса, Сивер вже поставив взуту в чобіт ногу на груди Сома і підняв над ним чекан.
– Не руш, зарубаю! – застережив він натовп. Поглянув на Сомового молота, що валявся поруч з лежачим і згадав Доморадову оповідь.
– Цей пришлеця убив?! Га?!
Задесенці мовчали.
"Виходить, цей!"
– Кови кажете? – Сивер аж кипів зі злості. – Кови, це коли свого у спину б'ють! Так ви Кологастову кров у мені шануєте?! Рідство забули, безплеменці!
Слова злітали з вуст, здавалося, самі собою, в голові ж носилася зовсім інша думка. " Вбити цього татя, що Павлову безвинну душу загубив? Так він родович. Котора серед роду почнеться, мста кровна. Пощаду дати? Покон тоді порушиш, зла стане більше, ніж добра. Як бути?!!"
– Пришлець вас ворога вчив любити... Оцей, – Сивер вказав брадвою на Сома, – ворог мені: одновірця мого вбив, мене теж хотів підступно живота полишити. По Кону маю зарубати його, бо не лише гостинністю роду знехтував, але й на родовича руку підняв, Кологастову кров збирався пролити! Так?!
Мовчали в натовпі, навіть Велимож не поривався слово сказати.
– Вірую в Єзуса Христа, того, що велить ворогів любити! Не знаєте, як це?! Ось, дарую живот цьому татю, бо не хочу рідну кров проливати. Прощаю йому Павлову смерть, як і той би простив!
Сивер прибрав ногу з Сомових грудей, відступивши два кроки назад, провів чеканом по землі перед собою довгу рису.
– Аще ж хто за цю межу заступить і оружну руку на мене підніме, вбитий буде: віра моя обороні не перечить!
Натовп розгублено мовчав, але недовго. Чого було пертися з Оболоні аж під самісінький Короп: щоб отак безславно, ні з чим, повернутися назад? Хто-хто, а Велимож такого собі дозволити не міг.
– Лукавим грекам прадався?! – заволав так, що узліссям аж луна пішла. – Плутаєш, мов заєць: то крижа на себе кладеш, то пра Кон печешся! Лжа і аблуда все! – волхв обернувся до своїх: – Упирі тут і чарадії! В татя міста їх!!
– Га-а-а-а!! – заревів натовп, здійнялися списи, блиснули проти сонця леза сокир, та не встигли нападники рушити з місця, як поряд з Сивером став Величко, за мить пліч-о пліч з ними і Мовчан з Добришею – не з пустими руками: сокири наперехват і рішучість в очах. Задесенці розгубилися. Зупиняло те, що троє оборонців зі свого ж гнізда: свару чинити з родовичами – Кону суперечить; зупиняв і сам грізний вигляд витязя з двома топорами – багато хто відчував себе перед ним голим та незахищеним. А ще чорна тварюка – пес, не пес – від вовка страшніша: чи не чорт якийсь, нечисть з пекла? Он як Сома покалічив!
Найгірше було очільнику – Велиможу: хиталася в розгублених городищан віра в нього, як у волхва. Коли не можеш витлумачити знаки, що їх людям Боги подають, коли ведеш люд не по Кону, а манівцями – шеляг ціна твоїй волшбі. Тож, відчуваючи, що земля іде з-під його ніг, Велимож гукнув до свого правого крила:
– Ламайте гарожу, паліть гніздо! – покладаючись на перевагу в чисельності, він сподівався хоч таким чином пробити діру в несподівано зміцнілій обороні.
– Стійте!
Перед тими кількома мужами з правого крила городищан, що кинулися були до горожі, немов з-під землі постав раптом волхв у білому плашті та з посохом у десниці: тонко дзеленькнули срібні дзвоники, проганяючи всяку нечисть і всі, хто був біля Сиверового двору, вклякли з несподіванки: Шамро...
Волхв пройшов уперед, став якраз поміж Велиможем та Сивером.
– Що тут діється? – спитав начебто й спокійно та відсторонено, а проте в багатьох від того простого запитання мурашки під шкірою забігали.
Велимож схаменувся першим.
– Кови тут діються, от що! Кубло гадюче завелося під Корапам – чарадії лихі порчу на рід насилають, люд пагубити хатять!
– Хто се?
– Так ось же! – Велимож вказав перстом на Сивера. – Отняї віри відрікся, грецькаму богу вкланяється, кови для роду сваго гатує! В татя міста їм!
Шамро не поспішав відповісти. Стояв, мовчав, здавалося, дослухався до чогось сокровенного, одному йому доступного. Нарешті повернув голову до Сивера.
– Що скажеш?
– Кривда[498] все. Не та кров у мені тече, аби мислити лихо роду своєму.
Шамро довго й пильно дивився на грізного Сивера, потім обернувшись, підійшов до Велиможа, щось тихо тому сказав і двоє волхвів рушили від натовпу, стали на півдорозі до узлісся, про щось говорили – усі напружено чекали – нарешті повернулися назад.
У Велиможа від злості на поголених вилицях жовна буграми видулися:
– Милим силаю не станеш, – мовив до городищан. – Ми сває діла зрабили, хай тапер інші роблять!
І з притиском, упівголоса додав:
– Ну-ну, пабачима...
Махнув своїм рукою – мовляв, сідайте до весел, додому рушати будемо.
У задесенських мужів – чого там! – камінь з душі звалився: їхали на одне, встрягли в інше; добре те, що добром кінчається, бо могли в таку безвихідь вплутатися – і дітям, і онукам вистачило б повною ложкою сьорбати.
Похнюпившись, посідали в лодію і скоро їхній насад відчалив. Пливли мовчки, чувся лише мірний Кудлаїв постук – той змінив на стерні покусаного Сома. Чорний, мов ніч, Велимож вже не стояв, а просто сидів на носі, не озирався на своїх городищан і доки пливли, не обмовився й словом.