Молибог, забувши навіть про зайця, взявся, як умів, заспокоювати малого, міркуючи, як би його швидше дременути до гусей, подалі від неминучого тепер материного гніву. Сто разів уже пожалкувавши, що вивільнив Дев'ясила з діжі, попри братів опір, запхнув його назад, а для втіхи дав пухнастого заячого хвоста. Та те не дуже втішило дітиська, бо шуйця в нього розпухла й боліла, щеміло вкрите саднами лице й образа на підступні колоди, що так його злякали та завдали незнаного по силі болю, нуртувала в душі й вимагала відплати. Варто було йому кинути оком на ті кругляки, що їх саме теслярі зносили та знову складали до великого стосу, як самі собою починали текти сльози й він не тямлячи себе, брався щось белькотіти та погрожувати клятим ворогам здоровою десницею.
Губар вже оббілував та випотрошив зайця, тож Молибог, напхавши повну пазуху хліба, насипавши в полотнинку жменьку солі, прихопив свій лук зі стрілами та гукнувши отцевому закупові, що йде до птиці, чкурнув із двору. Щойно виткнув носа за власні ворота, як угледів перших жон, котрі з дійницями, повними молока, верталися з лугу. Еге, так можна й на матір натрапити! Повернув до вічниці й подався до Полуденних воріт: нехай і довша путь, зате безпечна. Ще вдома намислив і Животока спокусити розкішшю власноруч добутої вечері: ото вже пригода в них буде! Тож збираючись викликати друга, завернув у їхню вуличку й ховаючись за кущем бузини, тричі свиснув умовним свистом, а тоді ще й по-качиному крякнув.
Вишня ходила до корови не сама – Полада вчепилась. "Мамо, навчи мене доїти!" – і все тут... Вона вже її й так, і сяк відмовляла, мовляв, ти ж маленька ще, куди тобі до корови! А та немов реп'ях – так уже ж просила, так до матері припадала мало не з плачами: "Як не корову, то хоч козу навчи..."
Хоч і п'яте літо Поладі, та вже матері добра помічниця: і в кліті підмете, й Дев'ясила поняньчить, коли треба, а квасолю лущить та перебирає ліпше од Молибога. Осінь прийде, пора за прядку саджати – нехай вчиться нитку сукати. Можна було би й повчити доїнню, та тільки ж... Весною, доки луг був ще під водою, а гов'ядо та брав у людей стояли в хлівах, приключилася з їхньою козою Буською сміхота. В березозолі привела вона двох козенят і доїлася добре. А тут раптом стало так, що вранці в кози молоко є, а ввечері – катма. І день, і другий, і третій... Вже вирішила Вишня, що пороблено кимось і навіть Сиверові на те поскаржилась.
Аж раптом угледіла випадково, як Молибог зачастив з Поладою до хліва: по кілька разів на день. І такі вдоволені обидвоє завжди звідти виходили, що її аж цікавість розібрала: що воно там таке – чи не медом помазано в хліві? Підстерегла. Он воно що! Молибог, виявляється, навчився самотужки козу доїти. Прийде, видоїть у туязь, сам поп'є сиродою[602] і сестру пригостить. Походять, походять – і знову до Буськи. Де б тоді ввечері в кози те молоко взялося, як її, бідолашну, по кілька разів за день випорожняли?
Через те й не хотілося вчити Поладу, бо на пару з Молибогом замучать же бідну Буську. Але й доня була у Вишні одна. Сини – мужі, з ними куди важче, аніж з дівчам. Молибог, он, без отця відбився від рук зовсім: шкода на шкоді. Воно, звісно, ускрізь так, тільки ж всякій матері чужий клопіт з синами видається геть незначущим, зате власний – лихом несусвітнім. Росте старший син неслухом, на кожнім кроці капості чинить – як їй діяти? Згадалось, як повчала ще чотирилітнього, неслухом назвавши, й питала: "Ти будеш матер слухатись?! Речи!", а він їй, щиро в очі дивлячись: "Буду..." Допитувалась: "Як ти будеш, ану?" – тут Вишня вкотре вже відтоді мимохіть усміхнулась: "Отак... – Молибог, наче заєць, притулив до грудей рученята: – Слух-слух! "
Одним словом, повела Вишня Поладу з собою на луг, до стада. Навчила чи не навчила тої премудрості, а показати показала. Вирішила так, що може воно й перегорить, перехочеться Поладі козу за дійки смикати, а як прийде година – все одно вчити доведеться, тож нема чого відбивати в дитини охоту до жіночої роботи.
Тепер поверталися додому. Вишня несла дійницю та ослін, а Полада – туязь з Бусьчиним молоком. Вдоволена, щебетала до мами всю дорогу, оповідала їй, як, прийшовши, першим ділом пригостить молочком Дев'ясила. Зайшли у двір; Губар одразу ж похвалився зайцем, добутим Молибогом, і Вишня материнським нутром тут же відчула негаразд, бо не було самого ловця, хоча мав би бути – а як же: принести першого в житті зайця та й не похвалитися здобиччю?
"Щось уже накоїв..." – мовило Вишні її передчуття.
– А сам де ж? – з підозрою спитала в закупа.
– До птиці подався, – безтурботно махнув рукою Губар і тут же немов розчинився в повітрі.
Ще не второпавши, звідки їй чекать нещастя, Вишня занесла молоко та зайця до клуні. Аж тут за стіною почувся надміру здивований вигук Полади – саме звідти, де мав бути Дев'ясил. Коли Вишня опинилася поруч з діжею, перше, що побачила – скрученого колачиком сина, що солодко спав на її дні. І що б то за дивина була, якби не запухлий і весь у саднах лик дітиська та його спеленута смугою старого платна шуйця з посинілими пальцями.
– О, матінко Ладо! – підхопила на руки малого. – Що се з ним?!
Озирнулась на всі боки, але Губара ніде не побачила, а теслярі стукотіли по дереву десь усередині терема. Тим часом Дев'ясил, з трудом розліпивши припухле око, побачив матір та сестру, що тримала туязь із козячим молоком і відчувши біль, знову зайшовся ревом.
Занепокоєна Вишня побігла до Новака, де їй теслярі усе й повідали. Окрім того, хто ж саме випустив дітиська з діжі на волю. Та їй і так все стало ясно. І хоч як не важко матері сікти власну дитину різками – болить більше, аніж собі – та вирішила твердо: ніщо вже не стримає її сьогодні! Дев'ясила, давши молока з медом, як могла, втихомирила, руку йому заново, не так туго, перев'язала й сходивши до мосту по лозини, взялася за свої нескінченні жіночі турботи, затискаючи в п'яст материнські жалі: "Ось тільки прийди мені, Молибоже!"
... Велетенський жовток над видноколом уже не сліпив очі – торкнувшись на заході далеких дерев, потихеньку згасав, а зі сходу, з бору вже готувалась насунутись на білий світ темінь чорної ночі. Чималий шмат бору між могилами та Ужеттю вигорів у страшній пожежі минулого літа й моторошно було дивитись на чорні обгорілі стовбури дерев без гілок, що загостреними палями цілились у вечірнє небо. І хоча земля попід ними вже поросла травою та острівцями кипрію[603] вперемішку з костяницею[604], а місцями хміль, шукаючи опору, вже дерся на мертві стовбури сосен, все одно здавалося, що життя тут немає і що саме чорнота горілого лісу й рождає із себе страшну ніч, в котрій місце тільки Чорнобогові, чортам та ще страшним вовкам, що ладні зжерти все живе.
Молибог із Животоком, сховавшись від усього світу в потаємному кутку старого городища, чаклували коло вогню, нетерпляче очікуючи, коли під шаром вугілля запечеться обмазана глиною риба. Побродивши вдень по нагрітому мілководдю Ужеті, спромоглися впіймати кілька щупелят. Ловитва та від діда Рудька така проста, що хто хочеш з рибою буде. Бредеш собі тихенько та повільно по нагрітому сонцем мілководдю й видивляєшся щуку. Ага – стоїть онде, на межі чистої води й латаття... Зачаївшись непорушно та ще й у теплій воді розморена, вона на ловця жодної уваги не звертає. А може просто не хоче місцину міняти – риб'ячий дріб'язок до неї, непорушної, звик, ось-ось підпливе на відстань щучого кидка.
Головне – мати з собою сплетену увосьмеро петлю з кінського волосу, прикріплену до короткої пружної лозини. Повільно-повільно підводиш ту петлю до щуки, обережно заводиш за голову, а потім – смик! Петля за головою затягується, щука впирається – плескіт, бризки! – а за мить уже й на березі.
Четверо щупелят з дитячий лікоть завдовжки та взятий з дому шмат хліба – достатній корм для двох, аби донесхочу насититись самотужки добутою вечерею. Щупелята пеклися, в обох ловців від голоду аж слина котилась, а Молибогові не йшла з голови думка про те, що його чекає вдома. Відчував, що без різок цього разу не обійдеться, бо не те, що за братом не услідкував, а ще й став призвідником того лиха, що трапилось із малим.
Як би його уникнути різок – от що найбільше турбувало Молибога. Як би його так до житла потрапити, щоб ніхто з домочадців про те не взнав? Бо здавалося йому, що завтра вже гроза минеться, варто лише ніч пережити, варто тільки новому дню настати.
Можна було би, звісно, заночувати в Животока... Проте, коли одного разу, ще навесні, він так учинив, отець йому сказав: " Затям, сину, по чужих житлах лише безградники[605] ночують. Ти ж Кологастів нащадок, стовбур роду й праотця нашого ганьбити не маєш права. Щоб більше мені сього не було."
Отця Молибог і любив, і поважав, і боявся – сам не знав, що дужче. Слова, отцем зречені, здавалися йому чимось таким, на дубову стіну схожим: не порушиш, не обійдеш, не забудеш. Тож заночувати в Животока для Молибога не було жодної можливості.
Але ж ночують у лузі рибалки, в лісі – ловці, хоча й мають усі житло своє. От якби тут заночувати! Щоб швидше настав новий день, а все лихе – і шкода його, й кара за неї від матері – все лишилося б у минулому, назавжди, без вороття. А що? Старий дупластий осокор, нутро якого під час пожежі минулого літа вигоріло до самого коріння, буде для них добрим прихистком. А коли ще перед ним і вогонь розвести...
– Хощу на світанні звіра встрелити. Отця немає і м'яса немає: домочадці мої на рибі сидять. Тут буду ночувати, – несподівано для самого себе заявив Молибог другові, – пощо отсе ходити туди-сюди?
Сказав і відчув, як холодок зродився в грудях і почав поволі опускатися вниз.
Животок здивовано підняв брови.
– І не злякаєшся?
– Кого боятися? Вогонь палитиму.
– А... А ті? – Животок не осмілився навіть вимовити страшне слово "вовки", аби не накликати їх сюди.
– Літо не зима, – по-дорослому зауважив Молибог, зо всіх сил намагаючись не виказати свого страху.
– І я з тобою! – загорівся Животок, уявивши, яким то сміливцем виглядатиме завтра в очах ровесників Молибог.
А той саме цього й чекав.