Краєм вуха він уже чув про Волхитку, та коли побачив на власні очі ту красу, онімів: ані в своєму Білгороді, ані в стольному Києвому городі, ані по дорозі сюди не бачив отрок за все своє, хай і коротке ще, життя такої людської ліпоти!
– А вже Весна Красна,
Що Ти нам принесла?
Принесла вам красу...
– співали унотьки і Доморад умить втратив голову, а що, як син тивуна, дивився на увесь майже люд зверхньо, то й вирішив, що кращого від нього тут немає нікого і Волхитка не лише увагу на отрока-пришлеця зверне, але й свого перестаркуватого Величка заради тивунового сина покине. Доморад що тільки не робив, аби привернути увагу красуні: і в котка виграв чи не з десяток крашанок, і на гойдалці злітав вище за всіх – та тій хоч би що, знай бісики Величкові пускає.
Та варто було Величкові спробувати наблизитися до красуні, аби словом хоч перемовитися, як та дивом якимось тут же опинялася на протилежному краї дівочого гурту і вже звідти, мовби нічого й не сталося, знову манила своїм багатообіцяючим поглядом молодика.
... – А дівоча краса,
Що на калині роса.
На меді мочена,
В Дунаї купана…
Величко від того й бісився, й казився, і у відчай впадав, і підносився слідом у запалі – немов на гойдалці був: то злітав у завзятті до неба, то падав у прірву зневіри, а коли все ж таки вдалося йому відтіснити Волхитку від гурту та притиснути спиною до стовбура старезної крислатої верби, узяв бика за роги:
– Що дієш зі мною, чарівнице?! Люблю тебе без міри!
– Хіба? – повела бровою "чарівниця".
– Сватів зашлю цього літа! – випалив нарешті молодик: – На руках носитиму, у золоті в мене ходитимеш!
Волхитка сяяла від щастя, очі в неї блищали, ланіти аж пашіли, а вуста... Вуста рекли своє:
– Інша в мене доля!
– Умикну, коли так! Світ за очі повезу, а будеш моєю, – нависав над дівчиною молодик.
– Спробуй! – пхикнула, розсміялась дзвінко і пірнувши під Величкову руку, втекла до гурту.
"Умикну! – не на жарт загорівся Величко: – І пощо я раніше цього не зробив?! Дурень, вайло: уже б дитя моє колисала. Умикну, не побоюся й Орогості!!"
…Великоднє віче скінчилося і мужі посунули на всі боки від Доброго ясена. Як по Кону заведено, обирали старійшину. За хозар і за Ольга, його сина та онука робилося те перед Колядою, одразу ж після полюддя, що проходило тоді сіверськими землями на початку зими. Та оскільки при Ользі данину до Ратичева стали везти аж перед Великоднем, то і старійшину почали обирати не зимою, а вже навесні. А як же інакше? Першим за дань спитається зі старійшини, потім уже зі всього роду, тож і мусить той, хто на чолі його стоїть, спершу відповісти, в разі чого, перед тивуном, а тоді вже й посох свій старшинський покласти.
Один тільки раз, як не рахувати раптових смертей своїх вождів, порушив рід цей покон, прогнавши Жадана, котрий вивершив себе занадто високо над родовичами, але коли те було?
І на це літо рід кормило[493] своє довірив Видуті. До останнього дня хотів старійшина здихатися посоха, хоча й побоювався, що вибравши новим поводирем Любима, отримає рід хомут собі на шию. Хотів здихатися, так, а почалося віче – і зрозумів, що не зможе, не пересилить себе попри мало не щоденні, про себе, жалі та плачі… Як звикне муж до влади, до тих солодких митей, коли слухають твого слова і градські старці з ліпшими мужами, і велелюдне віче подих затамує, вслухаючись у те, що рече старійшина роду, коли він відчує в собі силу так повернути діло, що навіть незгодних мужів змусить змінити думку на власну користь – тоді влада зі щоденного тягара на якусь мить стає крильми і та солодка мить шугання над цілим натовпом родовичів застує собою осоружну обузу протягом цілого Сварожого кола.
А тим більше, як почали посадські вигукувати раптом ім'я Любима, такі ревнощі зародилися в грудях Видути, немов і не до сина власного, а до супостата якогось! І хоча "Видуту воліємо!" кричало чи не вдвічі більше родовичів, аніж дерли горло за Любима, та зрозумів Видута, що колись те станеться: не через літо, так через три чи п'ять. Розумів і те, що встане позавтрому, коли не завтра, та й мовить до себе звично: "І допоки ж мені перти рало це осоружне?! Ех, доле моя, доле…"
Віче розходилося, розтікалося на всі боки, Видута, зійшовши зі стола, прямував уже до вічниці, коли запримітив у натовпі мужів братанича свого, Сивера і гукнув до нього, аби підійшов. Той наблизився.
– Будеш Жданові житло зиждити? – спитав Видута, мов і не в його присутності восени ряд укладали.
– Рано ще, нехай дерево підсохне. Перед Купайлом почнемо.
– Аще таке одоробло намислив, як собі – ми, старотці, не дозволимо!
– За тим – до Ждана. Що він мені скаже, те й зведу, – спохмурнів Сивер.
– Як ти можеш Кон переступати?! – Притишивши голос, але з натиском мовив старійшина і навіть потемнів з виду.
– Стрию! – не втримався Сивер: – Та ж виберися хоч раз далі Макошиного: Русь давно вже з-під землі вилазить, і не лише бояри та купці тереми ставлять! Тереми нині скрізь стоять, одні коропці в тебе по норах, мов миші. Минулого літа ще під Сосницею чути мені довелось, що Короп, вважай, город уже, – згадав Сивер Окуня, – а подивишся, – він озирнувся навколо, – велике городище, та й годі. Кон тут до чого?!
– Жити маємо, як пращури заповіли!
– Знову речу тобі: до чого тут Кон, стрию? У пращурів мечі односічні були і про переліг вони не чули. А поляни вже й рало покинули, плугом землю перевертають. Шамро слова мені не сказав, один ти, стрию, супроти теремів.
Згадка про волхва вибила під старійшиною останню опору: Видута не знайшов чим заперечити своєму братучаду, але й не міг собі дозволити, щоб останнє слово було не за ним.
– Паки[494] спитати хочу в тебе, – почав старійшина і в голосі його вчувалася вже образа: – Пощо неродивий[495] ти, Сивере? Обіцяв мені на Колодія, що гостювати прийдеш, та так і не дочекались. І Любим жаліється, що не водишся з ним, а ви ж браття! Рече: як храмували останнім разом, словом до нього не обізвався. Пощо, Сивере?
"Оце тобі! З дурної голови – на здорову…"
– Та… – Почав, чухаючи потилицю: – Клопоту багато, обживаємось іще.
А йти – неблизький світ…
– І я про те речу! – ухопився Видута: – Рід покинув, з города виселився.
" Затим виселився, що тісно мені в твоєму городі: волі там немає!" – Сивер мусив думати одне, говорити ж стриєві інше; не звик так і це дратувало вельми та суперечити не хотів: і без того стрий неродивим обізвав.
– Прийдемо гостювати, слово даю. Вишня ж ось-ось…
– Ну, добре, – Видутин голос потеплішав, – дивися ж мені, щоб онук!
– Піду, стрию, бачиш, Рикуш мене чекає.
– Іди, зиждитель, – махнув рукою Видута і вже навздогін додав: – А з Любимом родайтеся!
" Чи ж я б того не хотів?"
– Скоро на пир позвемо, стрию!
Рикуш, чекаючи Сивера, ламав собі голову, як виправдатися перед ним: відчував свою вину за те, що і на ведмедя не сходили, як обіцяв, і вуц, подарунок друга, погубив без користі. Та й бачилися за зиму рідко, все якось мимохіть – як не на торговищі, так на Колодія – обидва з домочадцями були: постояли, порозмовляли трохи і розійшлись. "Теж мені, друг, – лаяв себе Рикуш – собачий я хвіст, а не друг…" і червонів перед самим собою, згадуючи, що увесь вільний час протовкся в кузні біля свого меча.
"Що я Рикушеві скажу? – у свою чергу картав себе Сивер: – Стільки мене виручав, а я, немов та понура під дубом: жолудів наївся і корені рию, невдячний. Коли треба щось було – до Рикуша біг, нині ж у гості не йду і його до себе не кличу… Правий Видута – неродивий ти, Сивере!"
– Каяти хочу ся перед тобою, – підійшовши нарешті до друга, прорік Сивер і немов з високого берега у холодну воду кинувся: – Негожий з мене друг, Рикуше, невдячний. Стільки разів збирався зайти, в гості хотів звати…
– Е-е-е! – замахав обома руками коваль: – Облиш мені! Се я перед тобою завинив. Обіцяв на ведмедя…
– Пу-у-сте! Не втече наш ведмідь.
– А ще, Сивере… вуц твій… перевів на ніщо. Не коваль я, а попсуй… – опустив повинну голову Рикуш.
– Вутц? Перевів? – оторопів Сивер: – А чи знаєш ти, Рикуше, що в Києві мені два ковалі відмовили топора з нього викувати? Не владні, виходить, руські ковалі з чужинського заліза зброю робити, але і їхнім древоділам з нашими не зрівнятись, бо мало там дерева росте. Зате харалужні мечі руські бачив я по всьому світу – хай і не стільки золота за них просили, як за дамаські чи франкські, зате ж ні від кого й слова недоброго про наші мечі не чув: ні від греків, ні від хозарів чи печенігів, та й алани з касогами хвалили їх при мені. Тож вина в тім моя, а не твоя, бо виходить – на тобі, небоже, що мені негоже; підвів тебе, свиню підсунув… Не хотів я того, повір: зі щирим серцем дарував, аби хоч якось віддячити за добро твоє до мене, та й коваля такого, як ти, ще пошукати треба – кращого в роду немає, а може й на всім Придесенні!
І довго ще по тому два други давні каялися один перед одним в черствості власній та невмінні дружити, аж доки, забувшись, не опинилися під Сиверовим двором. А просидівши до смерку за столом з великоднім питвом та наїдками, рушили, захмелілі до Рикуша і там, у своїй кузні, запаливши вогонь, друг коваль довго ще розповідав Сиверові, якого меча прагне зробити, питав поради стосовно його довжини, ширини та ваги, яким краще зробити крижа і чим обкласти руків'я і вже в суцільній темряві ночі, стоячи біля воріт свого двору, на прощання палко запевняв Сивера:
– Слово даю тобі, друже: зроблю меча, кращого, аніж у Ждана! Чого б мені це не вартувало. Честь моя ковальська на кону! Або не бачити Рикушеві Вирію!
Прибутна вода підіймалася на очах, підбираючись все ближче до Сиверового двору: три дні назад була сажнів за сорок, учора – за двадцять, а це вже хіба десять лишилося. Сніг танув швидко, земля промерзла глибоко і ручаї талої води струменіли до річок, а ті до матінки-Десни, котра з тиждень, як вийшла з берегів і тепер все більше заливала луг. Учора зник під водою останній видимий на лузі грудок[496]. Ще на другий день після Великдня Сиверова сотня на загад Видути розібрала на окремі плоти припнутий до лівого берега Коропа плавучий міст та волами відтягла їх від води майже до самої стіни – чекали великої прибутної, котра, не подбай завчасно про міст, тільки так забрала б його з собою.