Сокіл-Род затим сотворив світ саме таким, щоб люде, Богів у діях своїх наслідуючи, могли у Праві, Сварогом укладеній, жити і Кону притримуючись, у Вирій прийти, аби злитися там докупи з Родом-творцем, а через нього і з усіма рідними Богами. Жовток у пташиному яйці, то все одно, що Земля, підвішена Сокіл-Родом між Сваргою та морем Окіаном. Як щовесни, коли прийде час, вилуплюються незбагненно з непорушного, неживого, лише птахом зігрітого яйця пташенята, так і оживає під теплим промінням молодого Дажбога мертва зимою, вкрита шкаралупою снігу та льоду матер-Земля. Хіба ж не диво?!
Саме тому на Великдень сіверяни барвлять яйця в червлене – колір крові, котра розносить по жилах життя: чи птаха, чи риби, чи звіра, чи людини. Саме тому качають на могилах пращурів яйця, творячи тим самим на їхніх маківках свастю – ознаку Дажбога, адже могили й самі мають вигляд поставленого сторч яйця, в якому замість жовтка лежить дрібка невмирущого праотчого праху. Душі пращурів утримують цей світ, але і люде, поминаючи на могилах своїх праотців, роблять тим самим їх безсмертними.
Жони готують обрядові хліби з білої пшеничної муки. Той хліб печеться високим, як прутень щойно повсталого на небі Ярила, аби бачив Дажбог, що його онуки, творячи з тим хлібом священну пожертву, готові сукупно з рідними Богами яритися, запліднюючи воскреслий навколишній світ, зливаючись воєдино з усім, що при Роді суть перебуває, даруючи новому літу Сварожого кола нові життя. У тім вбачають люде ще одне диво, адже зі змеленого в муку, а отже знищеного, мертвого зерна в умілих руках господині тісто оживає – росте, підіймається, аби в печі, під дією тепла Сварожича стати високим білим хлібом – так само, як під теплим промінням Дажбога зростає на землі яра пшениця.
Через те так шанують сіверяни Великдень: піснями, коловодами, гудінням гуслів, сопілок, ріжків, тумканням бубнів, танцями та розвагами. Хто хоч раз бачив великодню радість сіверян, той завжди дивувався, згадуючи і щирість тих веселощів, і непідробність людських переконань, і ту справжню силу їхньої віри в сукупне з Богами оновлення всього живого, котра одна лише й давала їм можливість залишатися сильними та нездоланними попри нескінченні січі з ворогами, смерті найкращих, втрати, здавалось би, непоправні. Тільки б Великодня дочекатися, ряст потоптати – у хворого болісті усі, як рукою зніме, Ярило рани загоїть, сім'я його ляже в Сиру Землю, мужеське – в жіноче лоно і покриються втрати: зійде жито, понесе жона та й народить удвічі супроти загиблих чи померлих.
Гой єси, Сіверська земле!
На Старій могилі, на всіх хоч скільки-небудь високих місцях навколо Коропа у ніч проти четверга, напередодні Навського Великдня, коли з Вирію спускаються на Землю до своїх родів душі померлих пращурів, горіли вогні – задля того, аби душі праотців не заблукали в пітьмі. З волі Шамра уноші на чолі з молодими волшебниками всю ніч палили багаття, рубаючи для них усохлі за зиму дуби та верби, бо саме в таких деревах оселяється всіляка нечисть. Від того Пек і Злидні, всі упирі та все зло, що вадить людям, втрачають на Великдень свою силу і ніяк не можуть дошкулити їм хоча б і в малому. Такі ж вогнища горіли по всій коропській верві та й по всій Сіверській землі, даючи знак усьому живому, що через два дні вступає в свої права буйний Ярило, а в поміч йому на зміну старому Зюзі приходить з нізвідки Богиня весни Ляля – юна дівчина в білому платні; на голові у неї віночок із пролісків, плечі обвиті гнучкими, вкритими пухнастими котиками, вербовими гілками, а поділ уквітчаний жовтою мати-й-мачухою вперемішку з бузковим рястом.
Волхви на чолі з Шамром обходили оселі, сповіщаючи старих і малих про радісну звістку близької перемоги Дажбога над ніччю і холодом. Господарі вичищали від старого, за зиму накопиченого бруду хліви, стодоли та свої двори, кололи свиней для великодньої пожертви. Жони ледь не падали з ніг: і веприні лад треба дати і страви великодні готувати. Місили тісто на високі хліби, мочили в розсолі з смородиновими гілками веприну, у відварі з цибуляного лушпиння барвили яйця.
За стінами уноші та отроки гучними голосами лякали Зиму:
– Гей, Чорнобоже, і ти, Мара,
Ідіть на безвість, ідіть на моря!
А ти, Зюзе, старий та лисий,
Не йди до нас із чорного лісу!
Зиму співали, танцювали,
А тепер щоб геть почвалали!
Унотьки, отримавши благословіння Шамра, з самого ранку дзвінким своїм співом взялися закликати весну:
– Прийди, прийди, Весно,
Прийди, прийди, Красна!
Принеси нам тепло,
І красу, і добро…
Ще землю вкривав мокрий важкий сніг, а проте було його вже менше, ніж по литку і скрізь, куди не глянь, попід деревами, на узвишшях, просто горбках та обернених до сонця схилах рябіли бурою минулорічною травою і опалим листя проталини, що, здавалося, збільшувалися просто на очах. Скрізь струменіли ручаї, земля в проталинах грузла під ногою, а з чорнокленів, поки що несміливо, побігла перша пасока. Варто було зупинитися та трохи постояти, як золоті промені Божича навіть крізь сукно свитки гріли вже спину і барвили побілілу за зиму шкіру дівочих облич, сіючи попід їхніми очима такі милі для ока уноші чи молодика веснянки.
Величко перед смерком разом з іншими палив багаття на Старій Могилі. Коли пішов рубати всохлого дубка, уздрів у зграйці дівчат, що співали веснянок Волхитку – вперше від Колодія побачив. Завмерло серце, бухнуло в скроню щось гаряче і холодок, зародившись у грудях, поповз кудись униз, а руки з сокирою безсило опустилися донизу…
Враз усе навколо втратило свою вагу: не хотілося нічого – ані рубати, ані вогнище палити… Та що там вогнище: жити не хотілося! Ну за що йому оця кара?! Жив собі та й жив, щодня тягав і підкидав стриєм вигаданий мішок з піском, третій вже, як полічити, тішився силою, що прибувала в молодому тілі, як ота вода в Десні, чекав лише Перунового дня, аби в кулачнім бою помірятися доблестю з самим Третяком чи Педашем – аж, на тобі!
Якась унотька, дівча, що на цілу голову нижче від нього й мало не втричі легше, одним поглядом великих синіх очей здолало богатиря, наче молотом по тімені вдарило – ні тобі кроку ступити, ані рукою повести. Недарма ж мати чарівниця...
Увечері сам не свій повернувся до стриєвого житла, вкинув щось до рота й повалився спати. Спати? Та він за дві ночі потому й очей не склепив! Як жива стояла перед очима його обраниця серця, простягала руки, поглядом кудись манила – геть із житла, в темряву, в незвідане. Марились Величкові ті короткі їхні зустрічі, палкі нестримні любощі – крутився на своїй лаві, млість розливалася по тілу, його час від часу корчило й напружувало всі уди, а хтива весняна ярість молодої сили шукала виходу й ніде не знаходила.
В п'ятницю вдень робота по двору та стриїв мішок з піском трохи відволікли молодика від нестерпного майже болю душі, а під вечір постало в голові тверде рішення: "Хай там що, а цього літа зашлю сватів!"
На Великдень зранку на сході сонце ярилось та вигравало переливами, на заході блякнув, розчиняючись у Сварзі, лик ще повного місяця: Ярило з Хорсом зустрічався. Люд висипав із жител, навіть немічні діди та ті, що у хворі лежали, повилазили, матері ж і немовлят щойнонароджених повиносили – такий день! Ярило грався власним промінням і обличчя коропців сяяли усмішками: ще одну зиму пережили, початку нового літа дочекалися! Годувальниця мати-Сира Земля прокидається: хтось на днях почне вже й підсіку під яровину палити, а там уже, дивись, усі разом, – хай тільки нива підсохне, – і за чепіги рал візьмуться. У Жиляти, в того руки давно чешуться: понад Роменом до рала бралися одразу після Проводів, що тут Дідами звуться; нечасто, але траплялося, що й раніше орали ниву, в Коропі ж – як весна дозволить.
Віталися один до одного, молодші родини до старших на гостини йшли, туди, де народилися, де жили під Дідом Щур та рідний Домовик, де для Ярила з удосвіта прочинені двері, де чекали на весь рід прибулі з Вирію праотці і горів Сварожич, що бачив твою появу на світ. Йшли творити сукупну вранішню пожертву – першу нового літа – і огнищани в присутності дітей, онуків, часом і правнуків, возносили перед Сварожичем хвалу Дажбогові та матері-Землі, палили в печі солом'яне опудало Зими, аби допомогти теплу взяти гору над холодом, дякували пращурам за їхнє заступництво, просили доброго приплоду і гарного врожаю, по тому, як приймав вогонь жертву, судили про прихильність до роду Богів та вгадували майбутнє.
Марно чекав Видута, що завітає до нього братанич Сивер з домочадцями. Розумів, що радий тим гостям буде лише він і ніхто з родичів, окрім нього, їх тут не чекає, та все ж: не прийти до праотців! Видута був переконаний, що душі усіх померлих старійшин, хіба що окрім Жадана, приходять саме в його житло.Через те, попри свято душа старійшини наповнювалася смутком: і тут покон рушиться, адже цього дня мусили прийти до нього, як до старшого в роді, не лише Сивер з жоною а й Величко. І тут братанич, подумав, дратуючись, старійшина, перехопив чуже – відірвав-таки свого небожа, до себе прихилив. Донесли добрі люде, що воя з нього робить, таке з молодиком чинить – тільки держись! Хоча недарма ж того Величка Любим бугаєм зве: сили на двох, коли не на трьох, вистачить...
Як скінчилася по житлах найстарших огнищан вранішня Великодня трапеза, висипали на світ Божий коропці, наче хто мурашник розворушив. От тільки мураші чорні або червоні, люде ж усі в святковому вишитому одязі – немов луг посеред города та на посаді зацвів!
Уноші ще в п'ятницю наставили мало не з десяток гойдалок: і в городі, й на березі Ятриці, й на Гульбищі, тож усі полинули до них. Скінчилася зима! Після неї слід тіло провітрити, аби вигнати з нього болісті та недуги, тож молодь геть уся гойдалася по черзі, хизуючись один перед одним хто вище злетить: сміх і регіт молодиків, писк та вереск унотьок – Новоліття! Била калатали і той подзвін розганяв у повітрі нечисть: лихо, нужду, горе, напасть та злидні – нема їм місця на Новоліття! Ускрізь мужі та уноші, хто поприходив з крашанками, грали ними навбитки[490] чи в котка[491], аби долучитися до народження з Першояйця, знесеного у Вираї Соколом-Родом, Світу білого – Новоліття ж нині!
Пливли Ятрицею червоно-білі шкаралупки, спливали за течією в Короп, а з нього в Десну, звідти в Славуту-ріку – аж до Руського моря і ще кудись далі, в далекі забуті краї, де живуть мудрі рахмани[492] і коли припливуть туди на сороковий день, довідаються по ним рахмани, що на Русі почалося літо і буде тоді у них власний, Рахманський Великдень.
Доморад прийшов на Гульбище разом із Величком.