Лише показав котрийсь зі сторожі на гостинець: "Там перавйоз на Дняпри, а на тим баку Копись[593]-горад. Туди хадзіть." Туди, то й туди. Аби лиш якомога далі від робичичевої довгої руки, бо Полоцьк – вотчина Рогніди, другої жони його клятого ворога, язичника.
Коні риссю міряли гостинець. Сонце пекло закуту в броню, мокру від поту спину Мстислава Свенельдича – лишитись без кольчуги ніхто з майже двох сотень варягів нині не наважувався. Один лише шолом і зняв Местиша, приторочивши його до сідла. Дарма, що в пущі срібними голосами дзвеніло-виспівувало дрібне птаство – він того не чув. Інгвар, що скакав поряд з отцем, час від часу з подивом зиркав на Местишу – тільки тепер помітив, що плішива голова світлого князя стала рябою, майже білою, а ще ж тиждень назад нічого такого й близько не було: ввижається йому, або що...
Дві неповні сотні за спиною. Син поряд. В переметних[594] сумах срібла на три місяці плати отрокам. Все... Більше у Местиші нема ніде й нічого на всім білім світі: не те, що вотчини, а навіть терема якого-не-якого в зачуханім Сакові, жони нема й невістки з онучатами теж, немає двірні, нема жодного холопа, хто би коня почистив чи кольчугу, або в сідло поміг піднятись...
О, доле, моя доле! За що караєш так жорстоко?! Кому молитися: Христові, Перуну, чи Одіну? У чиїх руках нитка Местишиного живота? Хто тримає на цим світі недолуге його життя? Позаду невдача на невдачі, поразка на поразці. Попереду... Попереду темінь, ніч з жахами, вовче голодне виття і безславна смерть; голі, вітром та дощем вибілені, по землі розкидані кості, беззубий череп з пустими очницями – притулок якогось вужа...
– Перевіз! – гукнув Інгвар і показав отцеві рукою на синю смугу Дніпра, що відкрилася раптом перед ними.
Местиша нічого не відповів, тільки зиркнув спідлоба на пором біля урізу води і знову опустивши очі, зітхнув, ще більше нахмуривши чоло: а чи не все вже одно йому, що там, попереду?
****
Десяток комонних княжих воїв, оточивши маленький повоз із чотирьох підвод, неспішно рухався зарослим травою шляхом, що проліг по дну глибокої степової балки. Молодий бляклий травень ще не розчинився у вранішній Сварзі, сонце поки що не пекло, а тільки гріло, жайворонки срібними голосочками жебоніли над головами подорожніх, поодинокі кущі та деревця вже вкривалися молодесенькою ніжною зеленню, а по обох пологих схилах широкої балки з-під сірувато-бурого покривала полеглої торішньої ковили піднімалися молоді трави.
На чолі десятка їхав Величко – могутній велетень з широчезними плечима, гідний бути першим серед своїх воїв. Ніхто не оспорить його права на верховодство, бо дане воно самим князем, Володимиром Святославичем. І кожен зустрічний побачить нині на його лиці впевненість княжого гридня у власних силах та звитязі очолюваного ним десятка, дарма навіть, що виглядав Величко замисленим, заглибленим у самого себе.
... Тоді в Берестовому, щойно він покинув заплакану Волхитку та зайшов за ріг терема, як щось уп'ялося йому в самісіньке серце й засіло там невигойною скабкою. Те "щось" було недоречно ожилим спогадом про минуле: Купальську ніч і кущ папороті, дівочий вінок на воді й прощальний Волхитчин поцілунок, а ще... Та багато чого згадалося ще – вважай усе, що було поміж ними й гарного, і поганого. Так якось стало йому тоді... не те, щоб зле... а... незнано жалісно якось... Оті несподівані сльози Волхитчині, благання її про порятунок були настільки неочікуваними, саме від неї, гордовитої та примхливої обавниці й відьми родової, що вмить забулися її образи, ба, навіть більше, забулося все, що й потім було – вся суцільна зневага та зверхність яритниці, княжої люблениці, а натомість у серці, наче вогник з-під попелу, спалахнули забута ніжність і жар палкого кохання: так би вхопив, сховав у пазуху, од всього світу затулив та й поніс би кудись... туди, де вже ніщо й ніхто не завадить їхньому щастю.
Він рвонув назад, але за рогом Волхитки вже не було, натомість ішли якісь служниці й конюх з пітником і він не погнався далі... Прийшов до княжих стаєнь, вивели йому осідлану вже Орлицю, він скочив на неї і забувши про снідання помчав у Київ. Не було вже нічого важливого у світі: ані походу на Царгород і служби у василевса, ані грецької дівки Феоктисти – нічого! Натомість не виходила з голови Волхитка, заплакані очі її; руки ж пам'ятали жіночий потиск навіть крізь свитку. І те, що не хто-небудь, а саме Волхитка, оте колишнє чортеня, що колись помикало ним, як хотіло, бачила в ньому тепер одного на весь світ мужа, хто здатен її врятувати, чомусь робило Величка дужим, непохитним Вернигорою, билинним Святогором, котрому немає нікого рівного по силі.
Князь сидів у теремі зі старшою дружиною, – ліпші мужі й старці градські разом із князем гадали що і як з радимичами вчинити. Лише наступного дня, вже поснідавши з гриднями у стравниці, Величко побачив князя на ґанку й рішуче подався до нього. Вітаючи князя, вклонився йому в пояс і ще й випрямитись не встиг, а Володимир уже його питав:
– Пам'ятаю про желовання. За ним прийшов?
– Княже...
– Речи.
– Княже, – знову почав Величко, трохи затнувся, а тоді немов у холодну воду пірнув, – віддай мені Волхитку!
Володимир аж брови підняв – так широко розкрились від подиву його очі. Він мовчки дивився на Величка, не розуміючи, вочевидь, звідки цей велетень-гридень знає ім'я його наложниці.
– Йди зі мною! – голос князя не віщував нічого доброго для Величка, проте той, як не дивно було навіть для нього самого, страху не відчув. Пішов за князем у його покої, де Володимир помахом руки вказав йому на лаву під стіною і сам сів навпроти.
– Звідки знаєш її?!
– З Коропа ми обоє, великий княже... З отакої знаю, – гридень рукою показав десь із аршин від підлоги й помітив, як напруга почала сходити з княжого обличчя: той, певно, просто забув, звідки в його дружині Величко взявся.
– Тобі що, інших дівок не вистачає? Хочеш, двох дам?
– Княже, – твердо, як ніколи раніше, мовив гридень, – мені інших не треба. Волхитку віддай. Я в неї колись першим був...
Прорік і злякався не на жарт. Він уже добре знав Володимира, а тут виходило так, ніби він цим хоче над самим великим князем вивершитись. І дійсно, Володимир знову весь аж напружився та якось опанував себе й трохи згодом спокійним голосом прорік:
– Повідай.
Величко нічого не втаїв. І про них із Волхиткою розповів, і про Уладу з Орогостею – коропських відьом родимих, а ще про отця свого, Воропая, що зі Святославом у Подунав'я ходив, де й поліг. Сам не міг зрозуміти, де тільки в нього потрібні слова взялися й рішучість у голосі.
На обличчі у Володимира бачився йому тоді подив: ну не міг той, певно, збагнути, навіщо Величкові якась стара вже жона, колишня князева наложниця, коли є стільки свіжих, юних, ще навіть князем не займаних дівок.
– Бери... – повів бровою Володимир, одразу збайдужівши.
Перепона впала неочікувано легко та щойно Величко уявив, як повідомить про це Волхитку, коли в ту ж мить і бухнуло йому в тім'ячко: "А поведу я її куди?"
– Княже... – вклонившись Володимирові в пояс, знову завів він.
– Що ще? – в голосі князя чулося невдоволення.
– Хочу просити дерева на житло; не маю куди вести жону.
Знову замовк Володимир. Прийшла черга напружитись Величкові: вирішувалась їхня з Волхиткою доля. "Відмовить, у Короп повернемось, – уперся подумки гридень, – від свого не відступлюся!"
– Местиша, виродок Свенельдів, аки сірий вовк, Руссю рище, кормління собі шукає, котору мутить... – почав Володимир. – Мало йому сівери було, так восени тивуна мого в Сакові повісив, тепер радимичів надоумив відлягти, пес шолудивий!. Мушу хвоста йому прикрутити. Тож позавтрому шлю до Сакова десяток воїв, тебе над ними ставлю. Двір Местишин укріпиш; тивуном там Ходяй буде, а залоги мало: якщо той рудий знову навідається, боронитимеш Саков – будь готовий. Іди.
І вже навздогін гукнув:
– Скажеш у Берестовому, що моїм іменем забираєш!
... Три підводи були зі зброєю: щити, списи, сокири, навіть кілька кривих мечів: чи не тих іще, ковуйських? На четвертій везли прокорм та зимовий одяг десятка. На ній же була й Волхитка – підклавши під голову чиюсь свитку, лежала на сіні бліда та байдужа до всього, дивилась у блакитну глибочінь весняної Сварги, хоча навряд чи щось там бачила.
Сіверянських жон Доля не балує. Суд строгий до них, і судениці його теж. Такий уже світ... Чи й у Вирії так само? Навіть на те, що ти відьма родима, не зважає примхлива Доля. Або й іще гірше: бере за те відання більшу плату, аніж з інших. Той віщий сон, що наснився їй давно – пощо він не попередив її про такий ось кінець? Може виною тому її недосвідченість, як відьми? Не відкрилося майбутнє настільки, щоб пізнати весь свій шлях до скону, от і все. Бо хіба ж вона того прагнула? Їй хотілося судженого вгледіти – от судениця Недоля й показала князя. А чому матер не попередила доньку свою про те, чим усе скінчиться для неї? Може тому, що долю свою і на кривій кобилі не об'їдеш? І ліпше самій піти з доброї волі назустріч тому, що тобі присудилось біля колиски, аніж із чужого примусу, бо, принаймні, іншим здаватимешся хай і необачною, зате сильною: обавниця, все ж таки...
Соромно, що в понеділок явила Величкові свою слабкість: яка ж ти відьма після цього, Волхитко? Чого ти варта без материного зілля? Коли Величко мовчки покинув її, немічну духом, хотіла тоді руки на себе накласти – Береза не дала... І впокорившись бабі, тим самим ще раз безсилля своє показала. Теж мені, відьма... А може воно й на ліпше? Бути такою ж, як усі; коли вже й обавницею чи яритницею, так тільки для мужа свого.
Підклавши ще одну свитину та підсунувшись вище, Волхитка задивилась на широчезну спину Величка, що їхав на чолі валки. Іншим він став: змужнів невпізнанно і сила в ньому відчувається: не та, що в м'язах, а сила норову, духу.