От тільки все частіше доводилося чути Павлові, що і того отрока, і того уношу не побачить він більше: отці, взнавши, куди ті ходять, січуть чад своїх різками і бачитися з ним забороняють. Останнього ж разу, як ходив Доморад до городища по ріпу, бо, як вичислив Павло, почався вже весняний піст перед Пасхою, котрийсь із домаживців, притримавши отрока за рукав, велів передати йому, щоб полишив пришлець "діяти чорні свої кови[484]", а інакше, сказав, буде йому "в татя місто"*.
Отак! За його ж добро. Невігласи... Злякався тоді Павло, ніде правди діти. Не раз чув від Ілларіона оповідь про те, як поглумився у Києві над християнами великий князь Святослав, син Ольги, теж християнки – стара княгиня через таку наругу над церквою навіть дочасно в могилу зійшла. А ще ходили поміж вірними слухи про те, як розлючений Святослав, зазнавши поразки від імператора ромеїв, жорстоко повбивав на острові Березань усіх християн, що були в його раті, звинувативши їх у зраді.
Та Господь змилостивився над Павлом, укріпив його у вірі своїй, тож, мовби нічого й не трапилося, продовжив він повчати отроків, котрих з кожним днем тепер ставало все менше, а останніх два дні взагалі не прийшов жоден з них. Ось-ось мало настати рівнодення. Павло відчував, що язичницький Великдень не промине, зачепить якимось боком і їх з Доморадом.
"Що ж, – зі світлим сумом думалося Павлові, – від долі не втечеш... Коли забоявся, вини за собою не маючи, постраждати у Вручії від руки безбожного Інгмунда, то куди побіжиш тепер? Смерть, вона одна і коли вже так, то немає ліпшої, аніж за віру Христову. Господи, нехай буде все по волі Твоїй... Про одне прошу, Господи: дай мені сил муки витримати, коли прийдеться, і духу, аби у смертну мою годину пробачити хвілістимлянам зло їхнє, щоб не зганьбити ім'я Твоє перед цими безбожниками" – він тричі перехрестився і відклавши готову вже скору, підвівся з лави шукати Доморада.
Усе велике починається з малого. Задесенському гутникові Осьмаку не терпілося в пущу з тим, аби хоч одним оком, уперше від Велесового дня*, глянути на свою гуту. Поспішав, дарма, що сніг навіть не зійшов, на возі до стельмаха Незвана, домовившись із ним, аби дав той лад старим колесам. Та коли поспішиш – тільки людей розсмішиш. Якраз біля вічниці, застягши в розмоклій після нічного морозцю колії, і розсипалося в його возі колесо, спиці повилітали, навіть обід[485] звалився. Віз був старий, колеса ще старіші, Осьмак їх після зими як слід не оглянув, не замочив, понадіявшись, що сотню сажнів до стельмаха віз якось здолає – і ось тобі! Хай би вже десь в іншому місці, а то ж якраз посеред городища. Та ще й тоді, як з вічниці ліпші мужі виходили: смішки почалися, оточили його воза, на решту коліс поглядали. У доброго господаря колеса просто так не розсипаються і коли вже таке стається, має бути якась тому причина.
Осьмак, аж упрівши від жартів ліпших мужів, гарячково шукав хоч трохи підходящу причину і не знаходив.
– Пароблена! – ляпнув перше, що прийшло в голову і вдаривши себе руками об поли, навіть плюнув спересердя.
– Га-га-га-а!! – сміявся єдиний на все їхнє городище купець Мізин. – Ким?!
– А тим, – не міг вже відступитися Осьмак, – тим... – Тут, немов навмисно, згадалося йому, як три дні назад побачив та почув крізь прочинені двері хліва, що сусід Паско віжками вчить уму-розуму свого старшого за відвідини "ковника[486]" з-під пущі; одразу ж постало перед Осьмаковим зором житло того пришлеця, що ховався чомусь від усіх городищан і причина була знайдена:
... – ковникам атим, ким же ще?! – і вказав рукою в бік перевозу, куди й мав прямувати до своєї гути.
Хтось іще посміювався, хтось обмізковував почуте, коли подав голос Коснята:
– Вірна рече Асьмак... Недобре діла там робиться. Мій туди хадив, наче медам там памазано, а це після віжак третій день горла балить – і не гаворить.
– Дик, і з маїм те ж саме! – аж крикнув з подиву гончар Кудлай. – Кови там діються, ой діються!
Велимож, волхв оболонського городища, мовчки слухав. Не до лиця волхву поспішати зі словом, воно мусить останнім бути. Зате Усинець, молодий старійшина, свого ставлення до пришлеців не приховував, навіть виправдовуватися почав:
– Перед дідами прасив: чи не льзя[487] на вашій землі аселитися? Пасиділи, падумали, сказали – льзя. А вано бач як... Ад людей харониться. Ад валхвів у Свят-вечір і то схаранився. Казу вадили – не пустив. Засівальників не пустив. Стукали, стукали – ні гу-гу! Що там тварить за дверима тими??
Загомоніли усі; враз про колесо забулося і Осьмак, радий, що так вдало відвернув увагу від своєї ганьби, побоюючись уже, що доведеться-таки їхати йому мимо того чародія, підкидав у багаття свої дрова:
– Давно я запримітив, мима праїжджаючи, – нечисте там діла...
– Дик, грецькаму ж богу пакланяється, на крижі разп'ятаму! – обурено підхопив Кудлай.
– Еге-еге! – підтакнув Коснята. – Грецькаму! Мій зізнався! Учив отраків наших, аби ворага любили, а кали б'ють табе па правій щаці, мусиш і ліву підставляти. Це щоб греки, значить, прийшли та голими руками нас і взяли! А ми самі вию у їхній хамут і всунули! Атак!
– О-он вано шо-о... – округлилися з подиву очі самого Осьмака. – А я ж чую нутром: кови там діються!
Загомоніли усі, забувши вже й про нещасного воза; багатьом відкрилися справжні причини їхніх, останнім часом виниклих, нещасть. У світі, Родом утримуваному, усе без винятку пов'язане між собою, усьому знайдеться причина, варто лишень уважно подивитися навколо.
– Пащо аце, люде, Зюзя снігам нас засипав, як мислите?! – осяяла здогадка старого Вакулу. – Це той чари наслав!!
– А таке, а таке! – підхопили присутні.
– Гнати йаго!! Нині ж! – на лемент, що зчинився, почали підходити й інші городищани. Аж диміло біля вічниці, вогню лише й не вистачало.
Велике починається з малого. Заридала, завила по-вовчому неподалік жона, інша підхопила той плач і скоро вже взнали мужі причину: у Поради, невістки коваля Сома, щойно помер дволітній первісток – жлуктовиця[488] задушила. У отроків горло болить, мовити не можуть, в немовляти жлуктовиця – теж горло...
– В татя місто! – заревіли перед вічницею.
– Смерть чарадію! – пристукнув посохом Велимож, але його дзвіночків за галасом ніхто й не почув.
Павло, сидячи на колоді, дивився на Десну, що ось-ось мала рушити – десь нижче по течії, за поворотом, вже тріщав лід, часом відлуння того тріску котилося лугом, відбивалося від узлісся – і радів прийдешній весні: підставляв ласкавому сонечку обличчя, мружився й усміхався, чи не вперше за весь час, що тут оселився. Хоча снігу лежало ще доволі, та він швидко танув, місцями проталини оголили землю і по узліссю на них можна було побачити повислі молочно-білі голівки підсніжників. А з височіні блакитного неба почулося раптом хоч і віддалене, але дзвінке гелготання гусей. Павло підвів голову і довго шукав очима, доки нарешті не побачив, гусячий весняний ключ. Він летів високо, зі східного боку, ближче до полуденної сторони – немов хтось розклав на блакиті нерухомі, здавалося, маленькі темно-сірі закарлючки. Та все ж, коли придивитися, помітно було, що низка тих закарлючок поволі таки просувалася по небу.
"Бач, до рідної сторони поспішають, – зовсім розтанув душею Павло, – весна нині..."
– Павле, поглянь! – голос Доморада, що саме виглянув із житла, був украй стривоженим.
Павло з неохотою відвів очі від ключа в небі, зиркнув спочатку на отрока і лише потім у бік городища, куди невідривно дивився Доморад. Звідти прямо до них сунув натовп мужів, не менше півсотні. До нього було ще доволі далеко, кроків, може, й сто, але в мужньому поступі, в цілковитому зосередженому мовчанні натовпу навіть на такій відстані ясно вчувався злий намір.
Павло похолов. Першою майнула думка: "Сам накликав" – згадалися вчорашні сумні роздуми над скорою. Він навіть смикнувся скочити з місця та тієї ж миті засоромився власної слабкості. "Ну що ж, просив учора Господа про мученицьку смерть – Він її тобі й посилає..."
І одразу ж у голові стало світло та чисто, мов у стравниці князя Ольга у Вручії. Думка працювала ясно, зосереджено: що зробити по-перше, що – по-друге.
– Це за мною, Домораде... Слухай, не перебивай: візьми ті дві скори, що лишилися й біжи за Десну, до Паоло. Розповіси йому про все. Він тепер буде тобі за отця. Скажеш, я просив. Біжи! – твердо наполіг на своєму, побачивши вагання отрока.
На Десні брили льоду відривалися вже за якихось дві сотні сажнів нижче по течії.
– Куди?! Льодохід! – Доморад у розпачі дивився на ріку.
– Віруй в Господа, Домораде! – незвично твердо і вже скоромовкою проказав Павло: – Він тебе врятує! Біжи і пам'ятай цей день, доки житимеш! Знай – Христос з тобою: я стільки молився за тебе!!
На чолі городищан виступав сам оболонський волхв Велимож, а ще Сом, дід померлого від жлуктовиці дітиська. Кожен щось та й мав у руці – як не сокиру, так рожен, як не вила, так перший-ліпший, що під руку трапився, дубець, декотрі ж у поспіху тільки ножа свого з ножниці вихопили та й так ішли. Зате Сом, що жив зовсім недалеко від вічниці, прихопив не лише свого замашного молота, але й нашвидкоруч затесаного осикового кілка – на нечисть ішли, з нав'єм на прю мусили стати оболонські мужі – такого супостата без осики не здолаєш!
Сажнів з двадцять залишалося до житла чародія, коли малий кович шаснув у двері напівземлянки та за мить уже й вискочив із них, а далі дременув щодуху прямо до Десни.
– Тікають! – заревів Сом і як справжній воєвода вказав шуйцею з осиковим кілком на Доморада, що біг до кручі.