І силу Гомій мав уже більшу, аніж Кречут. Мріючи підім'яти під себе усе плем'я і повірив Будимир кожному слову світлого князя. Звісно, сталося те ще й з огляду на Местишину золоту гривну та дві сотні справжніх варягів у броні й при мечах. Отож Будимир повірив і підпивши меду, вже почав лічити свою власну взвить від дружби із самим Мстиславом Свенельдичем. Вже ж хто-хто, а варяг Свенельдич з Києвого города належну йому подать заїжджим гостям дурно не віддасть і коли з ним ще й поріднитись, то не лише срібла від торгу додасться, але з часом і Гремиславових синів можна буде по смерті старого підім'яти. Так мислив собі Будимир і так ото навіть для самого себе неочікувано та самозвано возвеличився серед радимичів Местиша.
Ні про що не здогадуючись, радимичі звичну для себе дань скорою, медом і бобровим струменем віддали боярам своїм; бояри, добро те забравши собі, витягли натомість срібло і всі п'ять сотень гривень звезли замість Вщижа до Гомію – новоспеченому князеві землі радимичів. Местиша, котрий в полюддя від київського великокняжого столу ніколи не ходив і розміру данини радимичів сном-духом не відав, отримавши срібло, мало сльозу не пустив – було ж його, мов кіт наплакав: на місяць-два плати своїм отрокам. А опісля Колодія рознеслася раптом лиха звістка, що київське полюддя спалило понад Десною три весі радимичів і людей в полон взяло.
Местиша, зачувши те, злякався не на жарт. Отак втюхатись, вже по-справжньому перейшовши дорогу ненависному Святославичу, стати з могутнім Києвом на прю означало для Местиші з його нещасними двома сотнями варягів ще до осені втрату самої голови. Та радимичі, не розібравшись що й до чого, збурились і світлому князеві Мстиславу Свенельдичу нічого іншого не лишалося, як стати на чолі того збурення.
Про те, що буде, коли відкриється його лжа, він думав усю зиму, нічого іншого з Інгваром не намислив, як шукати собі в когось підмогу і тягар майбуття все більше гнув донизу його стару вию. Здавалося Местиші, що підступна Доля бавиться з ним, як кіт із мишею: вранці дасть усе, що просить, а ввечері забере та ще й з лихвою...
Тож сидьма сидіти в Гомії не мало ніякого смислу, слід було щось діяти і Местиша, котрому Будимирові древоделі навесні вже й двір почали ставити, послав Інгвара по весях – на вкрадене у князя-робичича срібло скуповувати найліпшу скору, а сам відправив до Києва двох спритних послухів, аби ті вивідали, що замишляє супроти нього Володимир.
Інгвар такі скори чорних кун привіз, яких отець його і в Деревській землі нечасто бачив. Вирішили податися з рухляддю до жемайтів[588] – щоб там скору продати, а на виручене срібло тамтешніх воїв найняти. До судови опісля минулого літа, коли їх робичич повоював і багато ятви з собою повів, можна було й не рипатись – і скору не продаси і ратитись супроти Києва ніхто не піде.
Тим часом перед самими Русаліями з Києва прийшла звістка, що робичич таки збирає рать – це означало, що тижнів за шість він рушить Дніпром угору й ще через два буде в радимичах. У Свенельдича з сином родилась сама собою така думка, щоб, продавши десь вигідно скору та зібравши на те срібло серед жемайтів охочу рать, в густих радимичських лісах відбитись якось від клятого язичника Володимира, а тоді вже жити в Гомії хай і не стільки з полюддя, як із торгу – все ж ліпше, ніж ізгоєм тинятись поміж кочовиків.
Сукупно з трьома місцевими боярами спорядили чималий, мало не в сотню киркиг (як радимичі на підводи рекли) повоз, бо вниз по Сожі й далі Дніпром шлях у греки для них віднині був закритий, а чим пхатись до Смоленеська – неблизький світ! – то ліпше, порішили, до дреговичів: сусіди ж і торг ведуть зо всіма. До двох сотень Местишиних отроків бояре додали ще трохи не сотню своїх комонних холопів і довжелезна валка, витративши цілий день, аби переправитись дреговицьким поромом через Дніпро, подалася на тамтешні торговища. Та варто було Местишиній валці спинитися в Мозирі, як ціни на торговищі вмить упали – купці неспроможні були придбати таку силу-силенну товарів. Опісля третьої невдачі вирішили податися прямо до прусів, що сиділи аж за Судовою і жемайтами, володіючи узбережжям Варязького моря.
Тижні спливали один за одним і доки купецька валка з Гомію спромоглася розпродати свій товар, минуло аж чотири тижні. Та й того зиску від торгу, на котрий мали сподівання, не було. Местиша не знав навіть, як йому у Гомій вертатись – не світлий князь, а трепло, виявляється... Запер Володимир Києвом на Дніпрі увесь торг: ну, хіба ж одразу це незрозуміло було? Дурень ти старий, Мстиславе... І на що ти здатен? Ні на торг, ні на рать... Людвіг, брат молодший, згинув, отець, Свейнальд, помер, а ти без них ніщо, виходить... Ще трохи й розбіжаться отроки, а за тим уже й Кощава прийде, не забариться. І буде кінець твій безславним, без вогнища, пожертви й Вальгалли[589]...
Якби не Інгвар, хтозна, що би вдіяв Местиша. Та син-завзятець не збирався так просто здаватись: непотрібні радимичські киркиги продав, бразди купив і півсотні охочих до раті жемайтів на коней посадив. Не п'ять тисяч, як гадалося, а все ж... Зате вдосталь попивши меду з жемайтськими старійшинами, дари їм піднісши, вмовив іти слідом за Местишиною дружиною до самого Дніпра – вдарити, коли що, Володимирові в спину: нехай тільки спробує зайти лодіями з Дніпра в Сожу, до Гомію. Обіцяв не тільки славу, але й здобич багату – зброєю київська дружина не обділена. Боячись спізнитися, поспішали, як могли.
В одному Местиша з Інгваром не прогадали: Володимир тим часом уже піднімався Дніпром. Шість тисяч ліпших полянських воїв – півтори комонно, решта на лодіях – вступили у володіння радимичів. Щойно запалали перші весі, люд подався в ліси й до Будимира звістка прийшла надвечір того ж дня. Боярин почав уже розуміти, що вляпався з тим світлим князем по самі вуха, але до великокняжих ніг не припав, норов свій показав – устиг зібрати кілька тисяч зі своїх родів. На Сожі, перед Гомієм радимичі київські лодії обстріляли з сотень луків, ті змушені були притиснутись до лівого берега. Та Будимир не здогадався вислати навкруг дозорців і за спинами його раті, що стояла на березі Сожі між Піщанню[590] та Гоміюком[591], готуючись відбивати напад київського князя, постали раптом комонні сотні Вовчого Хвоста.
Угледівши позаду себе рівні ряди київської комонної дружини з довгими черленими щитами, в блискучих проти сонця кольчугах та шоломах, над головами котрих вишів ліс списів, зачувши гук рогу, що шикував на лузі княжу рать до битви, ловці, ратаї та рибалки сипонули раптом навсибіч, по прибережних верболозах, бажаючи якомога швидше дістатися рідної пущі, де їх точно ніхто не знайде. Битва скінчилась не почавшись. Будимирова сотня, вже не слухаючи свого боярина, ломилась у ворота Гомію. Тому не лишилося нічого іншого, як разом із синами схилити повинну голову на милість переможця.
До покарання винних теж треба хист мати. Коли хочеш, аби тобі всі корилися, знай міру своїй карі: як не мусить вона бути занадто легкою, бо тоді й на голову сядуть, так і надмірна лише озлить винного. Відтак не карай того, хто тобі зло вдіяв, більше, аніж є його вини. Будимир каявся у власній дурості, стоячи перед Володимиром на колінах, і каяття те виглядало щирим: Местишиних домочадців – стару й молоду княгинь, трьох Інгварових отрочат і всю двірню, він одразу ж здав київському князеві зо всіма їхніми потрохами. Тепер на них чекало близьке рабство, коли не смерть. Але Володимирові того було мало, його великокняжа лють вкотре вихлюпнулась на Местишу.
– Речи, де песиголовець?! – гримів князь.
– Скору на торг да дреговичів павіз... – зіщулився Будимир.
– Чи здурів? – навіть посміхнувся до свого воєводи Володимир. – Зі своїм до своїх по своє.
– Абіцяв жемайтів привести, – виклав нарешті головне радимич.
– Ну попадеться він мені! – стиснув Володимир п'яст десниці.
Що з радимичами далі діяти, Володимир з дружиною думав недовго й порішили так: кров не пролилась, бояре каються, тож нехай вже живуть – так данину простіше буде збирати, не доведеться княжим людям самим по сих ведмежих закутах тинятися. Гомій палити теж не стануть: нехай ліпше Будимир зведе тут городок для княжої залоги, а біля устя Сожі, на Дніпрі, ще й погост для полюддя – тоді усе якось легше буде. Аби дурні думки боярину в голову більше не лізли, обох синів його забрати в Київ, до княжої дружини: дивись, ума-розуму й наберуться. За те, що змусили великого князя збирати шеститисячну рать, а вона срібла й срібла коштує, невідкладно стягти з племені тисячу гривень і дві тисячі рабів. Местишу ж зловити й мов пса забити палицями.
На те, аби зібрати в Гомії радимичських бояр, тиждень пішов. Ті їхали, не знаючи, що їх чекає: поруб чи меч. Зачувши волю великого князя, особливо ж порівнявши власну долю з долею того Местиші, кожен боярин, переляком відбувшись, в душі неабияк радів: що те срібло й що ті раби, коли їх з власною головою порівняти!
Спізнились... Холодний піт виступив не тільки на Местишиному, але й на Інгваровому чолі, коли їхні два дозорці примчали зі звісткою, що на Дніпровім березі стоїть комонна рать, а на воді повно лодій з воями. Мов побитий господарем старий шолудивий пес з підігнутим хвостом, забувши про жемайтів, чкурнув Свенельдич, куди очі дивляться – вгору понад Дніпром, в полунощні землі...
Два дні втікали від погоні й коли нарешті відірвались, на коней жаль було дивитися. Комонні жемайти відстали десь по дорозі, лишились тільки свої. Ще за тиждень, потинявшись безмежною пущею, дістались якогось города. "Друтеск[592], а земля тут Полацька." – назвалися зі стіни, проте в город не пустили.