Сирою ж конину не їстимеш. Хоча, знову ж таки, голод змусить – жертимеш і сире, і мерзле...
І тоді ж, поночі вже, гупнув хтось у Видутині двері: раз і вдруге, і втретє. Старійшині чомусь аж серце стиснуло, потім загупало в грудях і подих перехопило. Вискочив у сіни:
– Хто там?!
– Це я, отче...
Любим! Тремтячою рукою намацав у темряві засув, штовхнув його і в сіни ввалився син – живий! Здоровий! Дяка Богам!
... – Насилу здав я урок: сороки допомогли і мед, – розповідав, сидячи за столом і відірвавшись нарешті від Ізбориної солонини, Любим. – У неділю рано вже й назад рушили. А тут мести почало... Коні з сил вибилися. Порішив я сани покинути...
– Сани?! Покинути?!
– А що ж, гинути мусили? У верболозі лишили – прибутна не забере. До Жорновок ще верст може й вісім було. Що сани?! Жила згинув.
– Як?!
– Пуд лід з кобилою провалився. Бистрина там була: хіба два пальці льоду лишалося. І кобила втопилась... Не встигли й допомогти, – махнув рукою Любим.
– Легкий спочин йому у Вираї... Добрий був сотник.
Вони помовчали.
– Де ж ви всі ці дні були? – дивувався Видута.
– Та... Добрели-таки до Жорновок. Думав уже, що й згинемо в тім лісі – з ніг валилися. До ранку блукали, дивом вийшли.
– Коні хоч цілі?
– Обоє тут. Якось уже встигли по жорновських хлівах розставити. Хто ж оце думав, що таке замете? Там Жорновки за Жилою плачуть – ти б, отче, почув... А ми ж наче й винні, бо живі – важко, отче...
– Знаю, сину...
Знову запала мовчанка. Порушила її Ізбора, наважившись втрутитися в розмову мужів:
– Як же ви, синочку, з Жорновок добиралися?
Любим лише рукою махнув:
– Там стульки снігу – по шию... Два дні Жилиній родині помагали. А сьогодні зранку як вийшли, то оце бач, коли прибрели – шукали, де замети менші. Мабуть, тридесять верст накружляли. Добре, що Грака взяв – на переміну легше... Піду я, нехай мої заспокояться.
Хоч як старався Зюзя зі снігом, а все одно, не вдалося Чорнобогові й цього разу встояти супроти Божича. Добре насолив усьому живому, чимало звіра пропаде по лісах, казали ловці. І лиси, і вовки видохнуть з голоду, як не дочекаються тепла, коли сніг осяде і почне витримувати їх вагу. А вепри, а кози – з головою тонуть в снігу. А коням як добути з-під такого снігу торішньої трави? Добре, коли переб'ються корою. На що вже домашній скот – у теплі й добрі, здавалось би, а скільки останнього приплоду не пережило цих чотирьох днів! Люди, й ті гинуть. Біда, вона для всіх біда...
Гей, Чорнобоже! Як не казись, а вже не грудень надворі, не січень і навіть не лютий – березозоль нині, до Великодня менше двох тижнів лишилося. І нехай ще лежать холодні твої, високі сніги, та вже пішло зі Сварги Дажбоже золотаве тепло, пригріло змерзлих розгублених звірів, птахів і людей, дало їм надію, що попри лють твою і холод не за горами весна!
Дажбог-Божич старався: сила його зростала щодня і сніг, котрий від незліченності своєї два дні лежав під його променями незворушним, сипким, як у мороз, на третій день здався-таки, обважнів, почав осідати, танути під стінами та навколо дерев; струмки побігли – не такі, як ще два тижні назад, несміливі, а справжні весняні: веселі, грайливі, котрі з днями по схилах ручаями ставали і зупину їм уже не було – це кожен бачив.
А що, Чорнобоже?! Де тепер твоя сила? Бачиш, граки повернулись. Ось-ось жайвір прилетить, задзюрчить з вишини невидимим сріблястим струмочком і буде в тім співі маленької пташки присуд тобі – щезнути аж до наступної зими.
Павло із Вручія Христове вчення сприйняв усією душею своєю мало не двадесять літ назад. Живот людський жевріє в невимовній скорботі, бо світ навколишній бридкий та гріховний. І що б тримало християнина в ньому, якби не тверда віра, що після смерті кожному вірному Христа сповна воздасться за його страждання: праведника чекає на небі вічне життя серед Раю!
Забігши аж ген куди від безбожного Інгмунда, Павло опинився серед таких мерзенних язичників-поган, яких навіть у Деревській землі, сидячи у Вручії, давним-давно не бачив. З літами якось забулося те далеке минуле, коли він і сам вірив у поганських кумирів, біснувався на ігрищах, умикав жону свою Орелю та й ім'я носив зовсім інше – Негода. Так сталося, що разом із хрещенням змінилося на краще і його життя. Ставши скорняком при тивунові великої княгині, котрий і сам був християнином, Павло майже не стикався зі світом, з котрого вийшов. Надто багато в тивунового скорняка роботи – часом вгору ніколи було глянути. Церква їхня не була в городі на виду, причаїлася непримітною спорудою всередині княжого дитинця, вірних було менше трьох десятків, Павла, як титара, віряни шанували, тому всі останні роки, попри втрату рідних, в душі його панували благостині. Колишній світ опинився десь далеко, за високими дубовими стінами Вручія і Павло впевнений був, що він змінився і там – назавжди.
Та довга дорога до коропської верви перевернула його уявлення про світ догори дриґом. Світ виявився огидним до блювоти: язичники-сіверяни нестримно сміялися й гріховно співали, на бісівських ігрищах в сопелі сопіли, на гуслях гуділи і в бубни били, танцювали й блудили, упивалися квасом, об'їдалися без міри, пожираючи навіть давленину[481] й нечисту звірину – вивірок та бобрів, лаялися, хулили і кляли одне одного, крали й билися, часом і до смерті, сварячись, срамословили, гнівалися й гордилися, про смерть свою не думали і море їм було по коліна...
Коли втікав, подальше життя уявлялося Павлові простим та ясним: осяде подалі від Інгмунда, десь побіля братів своїх у Христі, рукомесло скорняка дасть йому прокорм – так і доживе до кончини своєї, а почивши у Бозі... Далі Павло мріяти боявся, вважав подібне нічим іншим, як гріхом власної гордині. Та чим далі відходили вони з Доморадом від Чернігова, тим менше залишалося надії на здійснення Павлових мрій. Коли ж дісталися городища на деснянській оболоні, зрозумів втікач-скорняк, що коли й тут не спиниться на зиму, згинуть удвох із отроком десь у дорозі від голоду й холоду. Отак і лишилися.
Відтоді зневіра гнітила Павлову душу, хоч як не боровся з нею титар. Сам накладав на себе покуту, змушуючи по сто разів читати давно завчені напам'ять незрозумілі грецькі слова "Патер імон", бити по сто й по двісті земних поклонів. Тільки це та ще ввірена Господом отроча доля Доморада тримали його серед юдолі грішного світу.
Городище, стіни котрого бовваніли за кількасот сажнів на схід, здавалося Павлові Содомом та Гоморрою[482] і наслідуючи свого колишнього пресвітера Ілларіона, він тамтешніх домаживців інакше, як філістимлянами[483] подумки й не називав. Зайшовши за стіни городища лише раз, коли просив у старійшини дозволу оселитися на землях роду, Павло в подальшому уникав нових відвідин нечестивого місця і коли виникала в чомусь потреба – в житі, молоці чи якійсь утварі – слав на торжище свого Доморада.
Найбільше лякала Павла думка про те, що коли помре, то постане перед Господом непричащений, невідспіваний, а коли й схоронений, то не по грецькому християнському обряду. Поява серед місцевих "хвілістимлян" ще одного християнина, цього Па-о-ло, спочатку неабияк порадувала, ба, навіть окрилила Павла. Та згодом він запідозрив, що його новий брат у Христі не надто й дотримується чистоти своєї віри – латинянин, він і є латинянин, правий був пресвітер Ілларіон. Хоча, ніде правди діти, якби не цей латинянин, хтозна, чи й перезимували б вони з Доморадом. Городищани давно дивилися на них скоса і скори на вичинку нести не поспішали, а три сороки кун і кількадесят лисів та видр від цього Паоло яку-не-яку, а дали взвить. Та й підгодовував він їх не один раз, це правда. Християнин на те він і християнин, щоб милосердя до ближнього виявляти, до брата свого во Христі.
Двічі бував у Паоло Доморад і казав, що бачив у кліті в того божків-кумирів – тьху! А поряд з ними на божниці ще й хрест стояв, он як! Та й то не все. Чув Доморад, як жона кликала того Паоло поганським іменем – Сивер. Чи можна уявити собі таку двуликість?!
" Гине світ, гине просто на очах... – думав Павло, сидячи за останньою, принесеною Сивером, скорою. – І коли станеться так, то невже ж і мені, як усім оцим безбожникам і перевертням, уготоване місце в пеклі?? Невже не вдасться побачити хоч на мить, як воно там, у раю? А можливо, і це – також моя зневіра, відчай?" – він ревно захрестився, розуміючи, що нема й більше не буде поряд з ним пресвітера Ілларіона, здатного завжди розрадити, заспокоїти, мудру пораду дати, євангельським словом втішити... Сам-один на всьому білому світі. Тож сам і раду мусить собі давати. Хтозна, скільки відміряв Господь йому віку, та прийде час і Він спитає за кожен прожитий день:
– А що, Павле? Яку стезю протоптав ти на землі? Які плоди посіяв? Що залишив по собі, га?
" А таки ж сіяв, Господи..." – скаже він, припавши смиренно до Його ніг. Після поганського того Колодія, коли привів Доморад до житла трьох своїх ровесників з городища, осяяло Павла і мовив він до них Слово Боже, розповідав про рай і вічне життя після смерті, про єдиного на небі та на землі Бога Саваофа і сина його Христа, про ворога людського – Сотану і геєну вогняну. Язичники слухали Павлову розповідь тихо, з подиву роти розкривши, а через кілька днів прийшло їх удвічі більше.
Як він тоді возрадувався! Бачився сам собі (прости, Гоподи, за гординю!) новітнім апостолом, другим Павлом, що сіє зерна Христової віри і навертає незрячих уношів "хвілістимлянських" до сяйва Його, до прозріння істинного! Ходили уноші та отроки мало не щодня, з кожним разом їх більшало. Павло брав благостинями своїми: лагідністю та смиренням, добротою і щирістю. Жодного разу раніше не відчував він такого піднесення – за все своє життя!
Дивляться на тебе кільканадцять пар очей, ловлять у тиші житла кожне твоє слово, зачудовано перепитують, бо дякуючи тобі, уперше в житті поглянули на цей світ з іншого боку і світ перевернувся у їхніх очах, із звичного, злого та непривітного став раптом барвистим та радісним: так, немовби похмурої осені після тривалої негоди з дощами та вітром розпогодилося раптом, сонечко визирнуло і веселка заграла на небі своїми переливами, перекинувши місток Віри й Надії з цієї юдолі земної прямо в Едемський сад.
Він дійсно почувався апостолом і щедро, чим міг пригощав своїх гостей, на прощання обіймав і цілував кожного з них, мріючи стати в подальшому духовним їхнім отцем.