Нарешті не витримав, гукнув до заднього за ним їздового:
– А ти примітив, Недбаю, що глухаря не чути? Вчора он там, – ткнув пужалном в бік ялинника, що вузьким язиком продерся крізь чорнолісся[478] і виліз на правий берег, – двоє чи й троє токували. Нині ж мовчать.
– Мислю так, що сніг буде, – озвався Недбай, – ще вчора рану мені ломило.
– І граків щось ніде не видно. Сливе третину дороги проїхали – жодного не бачив.
– Може воно й на краще, Любиме: притримає трохи лід. Нам би Коропа дістатись, а там...
Опівдні зупинились, щоб коні трохи перепочили; ходили по льоду, видивляючись, чи не дуже посивів відучора, коли раптом пролетіла перша сніжинка, друга, а за якийсь час піднявся зі сходу рвучкий вітер і пустився мокрий сніг. Березозоль не та пора, коли вгадаєш, чим день скінчиться, попереду ще була більша частина дороги, тому рушили далі.
Чим далі, тим дужче мело. Добре хоч, не в лице, а більше в праве плече зі спини. Сніг усе густішав, завірюха розходилася не на жарт. Любимові в головних санях нелегко було розгледіти крізь заметіль хоч щось попереду, аби триматися санного сліду, котрий і так уже замітало. Десна почала петляти, мов заєць і повоз часом збивався зі старого сліду, тицявся то в правий берег, то в лівий. "Ич, зраділи – зима кінчається... Десна рушить... Ось Зюзя покаже, де раки зимують! – думав Любим і починав уже не на жарт турбуватися: – Ще й половини не проїхали, а вже перемети коням по коліно. Замете, чого доброго..."
По мокрому снігу коням і так нелегко було тягнути сани, та коли довелося ще й долати довгі язики переметів, то вони швидко почали вибиватися з сил. Заходилися мінятись місцями: головні сани пустили в кінець, останні поставили в голову, проте і це мало що дало, рух уповільнився, снігу все більшало, вітер уже не встигав здувати його з льоду, потім так захурделило, що крутило і мело з усіх боків і нарешті Любим взагалі зупинив повоз. Стомлені коні важко дихали, їхні спини аж парували, морди були занесені снігом, одні очі поблискували.
– Де ми? – звернувся він до Жили, що був жорновським сотником. – Ваші місця.
– А Пек його знає! – лайнувся Жила. – Реть проїхали; мислю, скоро Петля має початися. Лугом верст сім до Жорновок. Тільки не проб'ємося, нема чого й пробувати.
– Що робити, Любиме? – з тривогою в голосі спитав горбатий Безсон із Сохачевого.
– Верхи треба! – встряв задесенець Галан. – Каней випряжемо, сани пакинемо, чарти їх не вхоплять.
– Цить! – обірвав його Жила: – Молодий ще, старших учити!
– Ти ба! Сани покинути!
– Оце господар!
– Почув би отець!
– Кидай свої – ловитимеш по прибутній.
Любим, нахмуривши брови, копирсав ногою сніг і думав: "От лиха година, ще й підмерзати починає... Знати б, що вночі або на ранок припиниться, можна було б перечекати. Граків не бачив – погана прикмета!"
– Мислю так... – Почав він повагом: – Мусимо вибратися на якийсь берег – де вдасться. Краще на свій, на лівий. Сани – у вербняк чи верболіз, припнути: коли що, вода не забере. Самі верхи. Живот від саней дорожчий.
– Чи ти здурів, Любиме?! – здивовано вигукнув Недбай. – Ви як хочете, а я сани не покину! Чотири ногати на снігу не валяються.
– Любим вірно рече: живот дорожчий, – вголос розмірковував Жила, – Втратимо сани – верв сріблом віддасть: обштинне діло робили.
– Еге! Віддасть! – не здавався Недбай. – Віче скаже: дурні покинули, а ми плати?! Дулю вам з маком, а не срібла!
– Все! Робимо, аки я сказав! Протовчемось тут – і сани за водою підуть, і ми згинемо. Коней – за бразди і шукаємо вихід на берег.
Пробивалися вперед з великим трудом: аби куди, тільки з льоду. Відчувалося, що ось-ось почне смеркатися. Певно, почалася деснянська петля, про яку говорив Жила, бо русло раптово повернуло ошую, потім так само круто одесну – вигинаючись, утворювало велетенську підкову, посередині якої вже звузилося більш, як удвічі: десь мав бути плес правого берега.
Жорновський сотник, ведучи свою кобилу у поводі, ішов першим. Що русло звузилося, він помітив лише коли мало не вперся у порослий лозою шпиль[479] високої кручі, одразу ж за яким Десна мала різко розширитися – починалася яма. "Таки Петля, –вирішив Жила, – треба одесну вертати, там берег низький і верболіз – те, що треба".
Кобила смикнула повід, захропіла, мотнувши головою, та він, незважаючи на те, потягнув її вперед:
– Н-ну, дурна, куща боїшся! – І обернувшись до Любима, гукнув: – Вернемо одесну, тут плес...
Він не договорив, твердь під ногами розверзлася, опора щезла і сотник разом з кобилою провалився у воду. Тіло мов сотні ножів різонули; шуйцею він міцно тримався за повід, але кобила своєю вагою запхнула його аж під кригу перед собою, вона молотила у воді ногами, намагаючись вище підняти свою голову, бо ззаду на неї тисли голоблі саней і копита боляче били Жилу по колінах. Йому ще вистачило сили двічі дістатися головою льоду, а потім повітря в легенях скінчилося, він, не пам'ятаючи себе, судомно вдихнув і захлинувшись крижаною водою, одразу ж випустив повід.
Чорнобог лютував цілих чотири дні. Зюзя старався, як міг: накидав снігу чи не вдвічі більше, аніж за всю зиму. Коропці сиділи по своїх житлах, мов миші по норах. Усім гарне сіверянське житло: і тепле, і затишне, і вогонь йому не страшний. Одне погано – вхід у нього занизький. За ніч замітало вище вершняка. Двері потягнеш на себе, а перед тобою суцільна стіна снігу. Добре ще, як сіни є, бо коли почнеш пробиватися на світ Божий, той сніг валиться всередину. А як немає – увесь прямо в житло.
Легше тому, хто навчений. У нього запас дров у сінях до Дідів[480] лежить. І сіно з соломою у хліві – на день. А в молодих, ледарів та нерозсудливих усе, як прийдеться. Корові, окрім сіна з соломою, чотири відра води на день потрібно. Криниці з колодязями так позамітало, що годі й доступитися було до них. Щоб із снігу води в макітрі натопити, це ж скільки дров потрібно! А снігу?
Та хіба на одній воді протримаєшся? Як криниці Зюзя позамітав, так і ями зернові, звісно. Добре, у кого в житлі підкліть є з солониною, медом та іншим прокормом: ще якось проживуть без хліба. А коли житло просте, родина бідна? Тож по багатьох дворах голодували і худоба, і люди. По хлівах від нестачі води глухо ревіла гов'яда і рев той краяв господарські душі, мов гострий ніж м'яку хлібину.
У найлютіші морози, коли лунко тріщать навколишні дерева, змерзаються вії, інеєм та льодом беруться від подиху вуса та бороди – і тоді стоїть на стінах сторожа. А в ту заметіль дві доби лише й постояли, другу половину лиха того несусвітнього на стінах не було нікого. Та й то помислити: хто б оце хоч носа виткнув у ліс або чисте поле, щоб на город напасти? Останній сторожі зі стін навіть лячно було спускатися – тоді вже вище пояса накидало.
Господарі цілий день те й робили, що в снігу копирсалися, пробиваючись то до худоби, то до житла: Зюзя сипав зі свого міха так щедро, як ніколи на пам'яті цілого покоління – діди лише пам'ятали подібні сніги.
– Два дні мете, то не диво, – хитав головою Видута, – три дні на моїй пам'яті трейчи було, а щоб четвертий отсе пішов... Середа вже: де ж повозники наші??
І малому зрозуміло, що замело десь повоз. Хіба ж це мислимо – саньми по такому снігу?! У родинах тих, що урок повезли, на одне сподівалися: може, не встигли вчасно Ратичева дістатися. Опівночі виїжджали, аби вчасно до тивуна прибути – неблизький же світ, верст сорок, мабуть. Дорога є дорога, могли і спізнитися. Коли так, то урок залишились здавати, а захурделило – сидять тепер, певно, в Ольжиному погості живі-здорові, в ус не дують. Хай би вже тивун той виру на верв наклав за спізнення, обштина якось виплатить, знати б лише, що господар живий... А якщо ні?? Помислити страшно – як без нього?!
З волі Чорнобога засипав Зюзя холодним снігом Дажбожий білий світ. Завмерло все. Глухо. Страшно. Сидиш у житлі – не знаєш навіть, що за стінами, на посаді діється. А в Сохачевому чи Жорновках? А далі? Звузився світ до твого єдиного двору, ну, нехай до города твого. Все. Немає ходу нікому й нікуди. Немає більше нічого, окрім двох сох землі, огороджених стінами. Страшно: що, коли переміг Чорнобог?!
Стихло все аж у ніч проти четверга. Двоє круків, що вилетіли з пущі, ледь розтанули сутінки, бачили згори заметений город, бачили і дивувалися: невже там є хтось живий? Одноманітна біла площина, обнесена стіною: де-не-де здіймаються над нею довгасті горбочки та стоїть посередині тієї площини велетенський крислатий ясен, протягнувши навсибіч голі, покручені руки-гілки. А куди ж усе живе поділося?
Та ба: закурилися з-під деяких горбочків димки, то там, то тут заворушилося щось серед тієї білизни, зісподу руйнуючи білий витвір Завії – немов кроти лізли з-під снігу. Тільки, які ж кроти взимку?
– Кр-р-о-о! – здивувався один з круків.
– Кр-ло-о! – погодився з ним інший: таки оживає людський мурашник!
Перш за все до хліва добивалися: як там скот? Скоро вже весь город копошився, прокидаючи, хто чим міг, стежки до води, до сіна, до зерна. Снігу намело по шию: стояли розгублені й гадали, куди ж його кидати?!. Напередодні, увечері, з неба вже не сипало, полунощний нестримний та колючий Сиверко, онук Стрибожий, крутив тим, що Зюзя навалив у перші три дні. Місцями видув усе до льоду, а місцями замети були у півтора, навіть два сажні.
Два дні пішло в коропців на те, аби хоч якось у звичну колію втрапити, худобу напоїти, нагодувати, самим хліба поїсти. Чухали потилицю ті, в кого сіна лишалося обмаль: вибратися саньми на луг по таких снігах нема чого й мріяти, а нині березозоль, сьогодні сніг лежить, завтра каша снігова, позавтрому ж – вода. Протинявся, лежень, тепер плати за сіно сріблом!
У неділю, коли оговтались трохи, пішов людьми розголос, що коропський повоз донині не вернувся з Ратичева. В родинах повозників жони давно лили тихі, поки що, сльози, мужі ж коропські, стрівшись, гадали тепер, що могло трапитись. Тринадесять мужів не пішцями, на конях, отак взяти й згинути не могли. А як помислити: за стінами замело по вуха, що вже тоді про Десну казати! Коли прихопило в дорозі та замело – чотири дні в такому холоді й голоді ніхто не витримає: ні вогню розвести, ні...