– і легкою риссю подався до князя.
Володимир на ґанку, як минулого разу, ледь живого від втоми гінця слухати не став, завів у терем, посадив біля себе, все більше хмурячи брови, вислухав.
– За вірну службу віддячу, – мовив, – зараз же відпочинь.
Гукнув якогось уношу і той повів гінця в старий княжий терем. У дворі конюхи вже виводжували, аби не запалилася, стомлену Орлицю. Заспокоєний Величко, ледь переставляючи скам'янілі ноги, байдуже плентався за уношем, більше не звертаючи жодної уваги на те, що діялось навколо. Щось там поїв у стравниці й ледь привели його в якусь комірчину, впав на лаву й заснув мертвим сном.
Наступного дня насилу підвівся й пересилюючи біль у м'язах стегон, подибав надвір. Молоде сонце гріло по-весняному, з теремної стріхи капотіло, в перших талих калюжках, захоплено щебечучи, купалася зграйка горобців. Безпричинна радість розквітала в душі. Та чому, власне, безпричинна? Він у Києві. Гінцем до самого князя Володимира примчав. Звістку приніс: хай і лиха вона, зате вчасна. Князь нагороду обіцяв. От візьме й попроситься в Царгород – хіба ж Святославич відмовить тепер?
Двором вештались у своїх справах княжі слуги, котрийсь гридень коня чистив, жони цеберками воду несли до стравниці, десь за теремом видзвонювали ковальські молотки. Хотів на Орлицю свою подивитися – як вона там, не запалилась, бува? Пішов уздовж нового, минулого літа зведеного терема й коли завернув за нього, шукаючи конюшню, звідкілясь узялася жона й перепинивши Величкові шлях, вхопила його за рукави свитки.
– Величку, – з мукою в голосі простогнала вона, – врятуй мене...
Гридень не повірив очам своїм: перед ним була Волхитка – схудла, змарніла лицем, геть несхожа на ту гордовиту красуню, котру стрів у переході біля княжої трапезної минулого березозоля.
– Величку, – в її очах були сльози, – знаю, винна... Врятуй – згину...
Він розгублено мовчав: ще побачить хто, як він з княжою наложницею по закутках шепочеться.
– Син мій, від князя, помер... – незнайомо тремтів сповнений відчаю Волхитчин голос: – Викинуть мене, як непотріб... За-бе-ри!
За рогом почулися чиїсь голоси й Величко, слова не сказавши, вивільнив руки та швидким кроком рушив геть.
****
Ну от, і замкнулося ще одне коло. Сивер з Молибогом разом вийшли з Полуденних воріт: не куди-небудь ішли, а до лісу, до могил – вчити малого з лука стріляти. Сповнений гордості, Молибог виступав поряд з отцем поважно, мов дорослий. А Сиверові думалось легко, світло й бачилось далеко та ясно, як ніколи.
Спогад про те, як тебе ось так же вчили, ще такий свіжий в пам'яті... Гріє душу, мов би й було все те зовсім недавно, кілька літ назад. Що поприще живота людського? Коли стоїш на початку його – кінець за видноколом ховається, ніхто й нізащо не побачить. Вірніше мовити, замість виднокола одні лиш хащі незвіданого впритул до тебе. І ти мусиш спершу навчитись ті хащі сікти, щоб хоч на трохи вперед заглянути. Бо, як речуть, за деревами й лісу не видно. І так ото січеш та й січеш, путь собі торуєш, незвідане випалюєш, ниву свою піднімаючи, на землю щось кидаєш, лишаючи на ній після себе часом добро, часом зло.
Преш отак свого плуга й до половини поприща те, що попереду, таким далеким видається – без кінця та краю! Зате коли вже середина позаду лишиться, то втираючи часом піт, інколи й кривавий, озирнешся назад – а початок твій ген видніється, мов би ти щойно за чепіги[581] взявся. Та й кінець вже близько, шапкою докинути можна. І виявляється, що поприще твоє таке коротке... Печалі в тім нема, а коли і є, то світла, така, що не гнітить. Бо поприще своє таки зорав і добром засіяв, хоча й зі злом навперемін: до роду вернувся і троє дітей ростуть – подарувала Вишня другого сина восени, Дев'ясилом назвав; хай і не ходиш за ралом, так тереми твої стоять і дитинець, і стіна городська; мсту звершив і хоча татьба тоді була, так зате город відстояв, а треба буде – то й не один раз іще.
Через тиждень-два, коли повінь на спад піде, мав уже, як княжий городник, їхати за Семь – поблизу ковуйських Білих Веж городок для залоги ставити. Тож поспішав Молибогові урок дати, виконати перед сином отній обов'язок, як покон велить.
Вже й узлісся з могилами. Прийшли.
– Дивися, сину: ось цей ріг у лука довший, він верхнім буде...
Молибог старався. Певно, нітрохи не менше, аніж Сивер колись. Так має бути. Вчив, показував – як йому Жадан колись, а Жаданові Рожден, а Рожденові Щедр, а тому Велесич... Замкнулося коло – вкотре вже на сіверській землі. З тих кіл, мов із залізних кілець, нездоланна броня роду кується і доки буде так, жоден ворог не страшний сувирам.
Вечоріло. Вгомонився Стрибог. Ярилова колісниця сідала на вже зеленіючі вершечки далеких верб і в свіжому повітрі весняного надвечір'я чувся клекіт пари гайстрів[582], що на високім осокорі біля Ятриці ладнали своє старе гніздо.
– Досить нам, – спинив Сивер сина, – в тебе для першого разу ліпше виходить, аніж у мене колись. Молодець! Ходімо, вечеря скоро.
Вже у городі наздогнали Сиверового закупа Слинька.
– Знову до старійшини ходив? – для годиться спитав Сивер, бо засмучений вигляд молодика був промовистішим, ніж будь-які слова.
– Не хоче Явлину відпускати... Рече, сплати мені за її брата-втікача, тоді й бери. Де ж се видано – десять гривень срібла за дівча!
Слинько з самої осені, повернувшись із Семі, з уходу, чи не щомісяця марно намагався викупити в Жиляти волю сестри Земледуха Явлини. Та Жилята, нюхом чуючи Слинькову до неї небайдужість, зумисно тягнув кота за хвіст, кожного разу задираючи ціну з п'яти гривень минулої весни аж до десяти тепер.
Сивер, пам'ятаючи про те, яке віно[583] самому довелося сплатити Ізборі, співчував Слинькові, навіть хотів пообіцяти, що сам переговорить з Жилятою, як-не-як той у рядовичах, дідизну засіває, але подумав, що тільки гірше зробить: той, на заступництво дивлячись, тільки ще більше ціну підніме. Слинько ж, Сиверову мовчанку витолкувавши для себе, як байдужість, у відчаї зопалу кинув:
– Коли добром не віддасть, вкраду! Втечемо, як Земледух із Осьмою – знатиме тоді, жмикрут, – і сам злякався вимовленого.
– Не видаси мене, Сивере?
Той знічев'я махнув рукою, мовляв, скажеш таке!
****
Повінь була невисокою, Десна тільки де-не-де з берегів повиходила. Добрость, на котрій осів Земледух, хоча й поширшала, сховавши під водою низинку протилежного берега, проте до двору поселенців не дійшла.
Пережили таки зиму... Важка вона була – найважча в житті обох. Мало того, що з харчем було сутужно, так і без солі настраждались. Та хіба то біда? У Осьми викидень стався і сама вона ледве оклигала – тільки ближче до весни почала вичунювати. Земледух днями пропадав на підсіці, з голоду двічі на ній непритомнів, а все ж мало не пів сохи[584] лісу сам повалив і тепер чекав лише вітру зі сходу, аби, підсіку палячи, вогнем не завдати шкоди пущі.
Молодість невблаганно брала своє і свого домагалась. Якщо Осьма потроху набиралася сил, то Земледух на весну ожив, наче лісовий кіт і все прагнув удовольнити власну буяву хіть, бурмосячись та навіть лютуючи при її відмові. А юна жона просто боялась, що знову понесе, проте не наважувалась навіть заїкнутися мужеві про власні страхи: здавалося їй, що не тільки дитину не виносить, але й сама наступного разу помре разом із нею.
Їй було страшенно соромно перед Земледухом за свою нікчемність та слабкість тіла. Вилежавши чи не всю зиму, вона за той час передумала стільки всього... Не по ній ця воля. Що такого доброго побачив у волі Земледух, Осьма зрозуміти не могла, як не силувалась. Воля – це непосильний труд, це голод і холод, самотність, хвороби й смерть. Вільний ізгой – хіба це щастя?! Що в цій волі такого принадного, аби так прагнути її і так від неї потерпати?
... Вже й роса на траві просохла, коли Осьма справилась із варивом. Знову ця осоружна риба, добре хоч є перша зелень та вдалося знайти трохи моркви, що перезимувала під опалим листям. Витерши руки, розправилась біля печі, з сумом оглянула їхнє житло, в кожному кутку якого шкірили зуби злидні, Нужда виглядала з-під лави, а Лихо чорним мороком закіпченої покрівлі нависало над головою, важко зітхнула і вийшла надвір. Земледух у дворі щось тесав сокирою. Помітивши жону, вдоволено мовив:
– Поглянь, яка соха вийшла! Ось тільки чепіги прироблю, так і за оранку візьмемось. Подужаєш?
Осьма похолола: як можна потягнути самотужки, без вола чи коня оцю здоровенну, важку соху?! Згадала, чого вартувало їм звести житло та горожу двору і вжахнулась ще більше – отам, на тій, хай би пощезла вона, Земледуховій ниві жаба й цицьки їй дасть!
Нічого не сказавши, вийшла за двір до своїх двох молодесеньких кізок, що паслися на прив'язі біля прочинених настіж воріт – дуже боялися з мужем, що вовки заберуть їхню надію на молоко та сир. Окинула оком довкілля: нешироку річечку, притиснуту до неї пущею майже таку ж вузеньку смугу лужку, нивку їхню на узліссі й саму пущу з усих боків – за Добростю й за спиною – неозору, несходиму, чужу й страшну. І посеред цієї пущі тільки вони удвох із Земледухом, пара молоденьких кізок, троє курей, сяке-таке житло та довбанка під берегом. Воля...
– Піду до пущі, лика надеру, – виник поряд із нею Земледух зі своєю неодмінною сокирою за поясом.
Осьма подивилася на нього, мовчки кивнула головою...
– Пощо знову сумна така? – вимушено всміхнувся муж: – Ось ниву справжню розоремо – заживем!
І щоб не бачити невигойного смутку в очах жони, розвернувшись, скорим кроком подався в пущу. Трохи – й гущавина проковтнула Земледуха: мовби примарився він Осьмій.
Чи це їй сниться? Може, дійсно, сниться? Ось прокинеться й виявиться, що вона в Коропі, в Благояровім теремі. Просто хворіла, в безпам'ятстві пролежала довго, марилось їй...
Не мариться. Усе наяву. Щезнути б. Отак, як пташка та – крильми махнула і вже нема. Чи риба в глибині, що пливе, куди хоче. Ні, тільки не риба. Бо вона, Осьма, саме і схожа на ту рибу, що здуру в ятір запливла. Нема звідси виходу, тільки смерть.
Поглянула на річечку, на довбанку під берегом і вгледівши на ній полишене Земледухом липове весельце, мало не скрикнула: "Ось мої крила!" Втекти звідси куди очі дивляться! Чому куди очі дивляться? В Короп, назад до Благояра.